Війна в Україні змушує нас - хочеш не хочеш - вивчати карту країни і знаходити на ній міста та села зі зведень Генштабу та новин. Навряд чи всі українці знали про містечко Соледар на Донеччині, натомість тепер про нього говорять усі. Крихітний населений пункт, що притиснувся до Бахмута, став кісткою в горлі загарбників, а точніше, шматком солі, що неабияк зіпсував меню одіозного російського «кухаря».
Ім'я комуніста та притулок артистів
До війни Соледар був тихим містечком з 14-тисячним населенням і двома великими підприємствами – з видобутку та виробництва кам'яної солі («Артемсоль») та філія німецького концерну «Кнауф», що займалася виготовленням будматеріалів (тут, кажуть, були чи не найбільші зарплати не лише у регіоні, а й по всій Україні). Частина жителів Соледара тут і працювала, частина, як це буває в моногородах, тинялася вулицями, а хтось працевлаштувався у сусідньому багатшому Бахмуті/Артемівську.
Ще в Соледарі був єдиний в Україні розплідник із вирощування блакитних та сріблястих ялин, але про нього було відомо менше, ніж про соляні шахти та спелеосанаторії прямо тут, у донбаських степах, а точніше – під ними.
У 1991 році місто перестало називатися Карло-Лібкнехтівськ, і можна було вже не ламати язик, вимовляючи ім'я німецького комуніста, невідомо яким боком причетного до солевидобування. Державне підприємство «Артемсоль», найбільший виробник солі в незалежній Україні (та й один із найвідоміших у Європі), зав'язало нові контакти за кордоном – чисту сіль полюбили у десятках країн.
А потім жителі Соледара усвідомили, що сіль може приносити гроші не лише безпосередньо, а й побічно. Ось вони, соляні шахти, які вже більше двохсот років розробляються вшир і вглиб! Міркуйте самі: загальна площа підземних коридорів становить 300 кілометрів. І лише 1,5 з них віддали на відкуп туристам, тут проводилися екскурсії. На решті майданчиків або продовжувався видобуток солі, або вони були законсервовані та забиті фанерними щитами з написом «Прохід закритий. Небезпечно!». Працівники шахт говорили, це правда, там можна не просто заблукати, а й пропасти назавжди.
Трохи навели краси – і вже соледарські соляні печери стали приманкою для туристів. Багато хто хотів спуститися на 350 метрів під землю і поблукати соляними печерами, помилуватися діючою підземною церквою, соляними скульптурами і кристалами солі завбільшки з людину або навіть полікувати легені та бронхи в підземному соляному санаторії. Кого там тільки не було, навіть Алла Пугачова приїжджала 2009-го. Співати не співала, але залишилася задоволеною.
2004 року на глибині 200 метрів у соляній печері кілька творів зіграв навіть Донбаський симфонічний оркестр, і про соледарський скарб дізналися у всьому світі.
Тоді у відпрацьованій соляній камері «41-біс», де висота стелі досягала 27 метрів, виступили одразу близько півсотні музикантів. Фахівці стверджують, що звук тут передається унікально чисто. Виступом симфонічного оркестру справа не обмежилася. Через деякий час у цьому ж імпровізованому залі злітали повітряні кулі, що було зафіксовано в національній Книзі рекордів.
Туристи хлинули нехай не бурхливим, але вже стабільним потоком, екскурсії по соляних печерах були розписані на кілька місяців уперед, а соляні лампи із Соледара стали бажаним подарунком і дітям, і дорослим. По-перше, вони красиві, по-друге – корисні: нагріта сіль виділяє в повітря безліч корисних речовин, які сприятливо діють на астматиків, алергіків і взагалі зміцнюють організм будь здоров!
Не можна сказати, що місто ожило і зашуміло – ні, тут, як і раніше, завивали степові вітри і рослинність не балувала достатком, дні тяглися довго і нічого не віщувало змін. У Соледарі панувала тиха стабільність, і загалом усіх усе влаштовувало.
- Це була сонна провінція, в якій нічого визначного не відбувалося. Багато хто дізнався про Соледар, коли молодший син тодішнього президента Віктора Януковича взяв звідси собі дружину. Типу казка про «попелюшку» із бідного містечка, яка вийшла заміж за принца. Воно, звичайно, все трохи не так було (дівчина вчилася у донецькому виші, і зустрітися яскравій білявці з Януковичем-молодшим нічого не заважало), але журналістів тут у нас було багато, і про Соледар навіть писали в іноземній пресі, - згадує колишня мешканка Соледара Анастасія Кайзман.
Арсенал під землею
Соляні шахти Соледар були широко відомі як туристичний об'єкт і трохи менш відомий як військовий. Точніше – місцеві про нього знали, а ось за офіційними документами він вважався як режимний об'єкт і охоронявся з особливою старанністю. До речі, про рівень таємності говорить те, що навіть силовики обласного рівня не мали доступу до нього. Керівництвом та організацією відали виключно у столиці. Тут ще з часів Радянського Союзу були облаштовані склади для зберігання стрілецької зброї, що залишилася після завершення Другої світової війни. До 2014 року в ідеальних умовах за температурою та вологістю зберігалися «мосинки» та «дегтярьові», «максими» та «томсони» зразка початку ХХ століття.
У 2014 році ці склади стали ціллю сепаратистів, які мали намір забрати арсенал із соляних шахт. Тоді місцеві збунтовались і навіть організували опір. Утім і вивезти зброю українським військовослужбовцям жителі тоді теж не дали. Після довгих дискусій частину віддали представникам ЗСУ і відправили в невідомому напрямку, частина залишилася лежати під землею в очікуванні свого часу. Втім, вся ця інформація досі залишається неофіційною, зібрана виключно за словами очевидців тих подій.
Чи чекає на Соледар доля Маріуполя або Бахмута, практично стертих з лиця землі? Найімовірніше, що так. Загарбників не цікавлять унікальні соляні шахти, санаторії та церкви, не хвилює доля мешканців (а зараз тут, за даними влади, залишилося близько 500 осіб - пенсіонерів, евакуювати яких просто неможливо), ніхто не підтримуватиме життя в місті, яке і на карті не відразу знайдеш. Росіян цікавлять лише багатокілометрові підземні комунікації, якими можна пересуватися на значні відстані. Цікавлять залишки запасів зброї і сам факт взяття Соледара – як ідея фікс.