Олег Скрипка: Те, що створила велика кількість українців, – реально культурний злочин

Ми поговорили з музикантом про музику, мову, культурну політику, патріотизм та відповідальність українців.

Instagram.com/o.skrypka/

Чого у Олега Скрипки ніхто ніколи не забере – так це сміливості говорити те, що він насправді думає. От як є! Його позиція завжди була принциповою щодо української мови та культури, за це його критикували, створювали скандальні інформприводи, але завжди він стояв на своєму: український артист може бути тільки україномовним.

KP.UA поговорила з музикантом, лідером нашого легендарного гурту «ВВ» про українську музику, культуру і, звісно, те, як нам нарешті здихатися всього російського назавжди.

У нас дуже крута культурна пропозиція і дуже слабкий попит

- Олеже, слухала нещодавно вашу рок-версією колядки «Добрий вечір», «Щедрика», я їх дуже люблю, вони музично дуже красиві, тим паче свята. І здивувалася: у колядки за 2 роки на YouTube – 164 тисячі переглядів, у «Щедрика» за 10 років – 286 тисяч. Як так - класна музика, а переглядів мало?

- Я не знаю, чи це феномен світовий, чи це феномен український. В мене є така метафора: якщо дивитися на поверхню води, золота ви не побачите, воно не плаває на поверхні, воно лежить на дні. На поверхні дещо інше плаває. По такій же формулі працює і YouTube – він підтягує далеко не найкраще. Як з цим боротися - не знаю.

Можливо, така концепція нашої держави. Ще з радянських часів така концепція була зручна, щоби люди обирали тих політиків, яких потрібно, щоб вони робили те, що треба. Це така антиЗОЖна культурна дієта – присаджувати людей на шкідливий продукт, щоб занадто багато собі не думали.

Але, тим не менш, колядки збереглися, в тому числі й завдяки моїй діяльності і діяльності моєї команди. Ми вибороли Різдво для українців, ми повернули українцям святого Миколая, вертеп.

Пам’ятаю, як ми знімали кліп «ВВ» на «Щедрика». Знаєте, українська хвороба – це невігластво. Я тоді просто саджав усю гламурну команду, яка знімала кліп, хоча це дуже високі професіонали, і розказував, що таке вертеп, хто такий цар Ірод, хто такі три царі, що таке водіння кози, що таке звіздарня, адже у вертепі обов’язково мусить бути звіздарня зі звіздарем, що християнська зірка - восьмикутна. Розказував, розказував - виходжу на зйомку, і декоратор дає мені шестикутну зірку Давида. Кажу: «Ну як же так, я ж розказував. Чому зірка Давида»? На що мені відповідають: «Ну 8 кутів будуть різати в екрані, а 6 - якраз нормально». От так воно все. Слава Богу, що це не дуже помітно, але я там ходжу з шестикутною зіркою і колядую.

Тому оце наше невігластво, в принципі, і привело до війни. У малесенькій Естонії, Литві, Латвії, тим паче в Польщі, немає війни, бо тільки б сунулися туди – їм би одразу там добряче припекли. А українці «толерастію» розводили дуже довго.

Приміром, «Країну мрій» я робив за свій власний кошт, і всі роки до мене постійно ліз російськомовний контент. Я завжди казав: «Не буде у мене російськомовного контенту». На що мені закидали - це не толерантно, не демократично. Але це моє авторське бачення, це мій приватний фестиваль, як хочу – так і ворочу. Стільки я отримував за це!

А коли був на «Голосі країни», то однією з перших моїх умов було те, що в мене не буде російськомовного контенту. І там просто нереальна боротьба була за кожну україномовну пісню! Тільки-но я від’їхав на концерт – у моїх учасників у репертуарі вже російськомовні пісні. Одразу казав – відкручуйте все назад. Це невігластво, тупість, які потім ще й спонсорувалися Кремлем і спонсоруються до сих пір. Українці й понині слухають російськомовний контент. Тому не знаю, коли ми реально переможемо на культурному фронті, його ще треба буде відвойовувати й відвойовувати.

- Нині всі взялися переспівувати колядки, народні пісні, але ви це робили багато років тому. Не щемить? Що от хтось, як ви: робив-робив, і наче це норма, так має бути, а хтось зараз заспівав – і плескають в долоні, наче це відкриття.

- Є ремісники, які створюють вишукану роботу, а є торгаші. Тобто є люди, які пробивають шлях, а є стадо бізонів, яке за ними пробігає і цей шлях затоптує. В принципі, те, що зараз відбувається, – це ж не вперше в Україні.

З іншого боку, митці дають інколи не зовсім зрозумілий матеріал і інформацію для широкого загалу. Потім іде заниження планки, щоб цей матеріал був зрозумілий, і спрацьовує ефект пониження планки.

У нас в Україні є дуже цікавий феномен, не в кожній країні таке є. У нас дуже крута культурна пропозиція і дуже слабкий попит. В Китаї, наприклад, навпаки - попит шалений, а пропозицій дуже мало. В рашці було те ж саме. Коли ще ми їздили Росією, попит на нашу музику був серйозний. Там у мене фанів було разів в 30 більше, ніж в Україні.

У нас дуже велика відстань від того, що Україна може запропонувати, до того, що вона може спожити в культурному плані. Ну і немає політичної волі та культурної політики. Як не було, так і немає, і не знаю, чи буде. А це дуже важливо.

- Минулого року в нашому інтерв’ю ми говорили, що для вас в музиці є оцінка «фірмово» або «совок». Зараз з’являється фірмова музика?

- Звучання української музики дуже серйозно підтягнулося. Якщо було б споживання нормального музла в Україні, то й пропозиції відразу б з’явилися. Це питання ринку. Зараз українці можуть запропонувати все що завгодно. Але споживання немає, тому якісна музика виживає.

Буквально кілька днів тому проводив свої духовні практики «Вайб душі», запросив місцевих музикантів, і приходить хлопець, який грає на скрипці в прекрасному проєкті Lemko Bluegrass Band. Це розкішний колектив, це сучасна музика, це світовий рівень. Він представився, і я йому кажу: «О, так я ваш фанат»! На що він відповідає: «Хоч хтось знає наш гурт». І це не поодиноке явище. Є дуже велика кількість хороших бендів, але їх просто ніхто не знає, бо дуже важко пробитися. Про радіо і телебачення я взагалі мовчу – там безнадійно. Звісно, в львівських естетських колах – вони «велкам», але це дуже закрита спільнота.

Так сталося, що я трохи знаю молоду реп-тусовку, бо мій Устим (син музиканта. – Авт.) начитує. Можу сказати - молодь дуже крута. Але, знову ж таки, все кулуарно-куртуазно, це не виходить на широкий загал. Може, колись і прорве. Kalush же прорвався, вискочив на світовий ринок. Думаю, після перемоги вони можуть вже стадіони збирати. А за ними підуть й інші репери.

Прекрасну музику роблять гурт «Пиріг і Батіг», Гордій Старух, проте не знаю, чи зможуть вони великі аудиторії збирати. Але я вірю в найкраще. Ми ж не знаємо, яким буде завтрашній день. Він точно буде не такий, як вчора, і не такий, як сьогодні, це однозначно. Тому робимо, що від нас залежить.

- А, приміром, Probass&Hardi для вас фірма? Ви разом з ними випустили трек «Лови», хоча ви в різних жанрах працюєте, але класно зміксувалися.

- Так, це фірміща. Це круте музло світового рівня. І як люди вони чудові. Я ж вибагливий артист, мені треба акценти свої розставити. Причому вони прослухали мою музику, під мене адаптувалися, одразу спіймали тональність, додали латино-акорди, що я дуже люблю. Класно зробили. І мені з ними працювалося досить легко.

Єдине, один раз ми спробували з ними це виконувати вживу – ну для мене це дивно. Я просто не звик до електронних штучок. Як радіоформат - це дуже круто, в лайві поки що мені це не зрозуміло. Я все ж таки звик до ручної роботи, щоб барабани, наприклад, були не записані, а «живі». Якщо ми зможемо таке музло живцем грати, з барабанщиками, це буде круто.

Французи дали мені розуміння, що мова - це питання виживання нації

- А що ви мали на увазі, коли говорили, що у нас зараз багато псевдопатріотичного трешу? Що всі намагаються співати патріотичних пісень і про війну?

- Музиканти – це ж люди за покликанням. Вони не можуть жити без музики. Вони реально провідники якоїсь енергії, яка десь з неба спускається, і вони передають цей матеріал. Вони не можуть робити інакше, гнатися за великими коштами, у них абсолютна інша задача у житті. А є просто хороші маркетологи. Для них музичний талант – це вже не обов’язково. І от вони вирішили, що будуть торгувати, скажімо, не нафтою і бензином, а будуть на сцені. Це маркетинг, хоча вони це дуже добре роблять.

Наприклад, правило супермаркету – полички на рівні очей та яскрава етикетка. Бо те, що на рівні очей та загорнуто в яскраве пакування, люди купують найчастіше. Так психологія людини налаштована. І люди часто просто ведуться на маркетинг і купують речі, які псують їхнє здоров’я. Чіпси дуже добре продаються, але люди, які їдять лише чіпси, не довго живуть. Тому якщо ми хочемо довго жити, треба все ж таки розібратися в тому, що ми культурно споживаємо.

Не знаю, може я зараз хвалюся, але, мені здається, мої діти мають гарний смак. Вони самі обирають треки вже з нової музики, яку я не знаю, і це реально класна музика. Просто у нас вдома завжди була інформаційна санітарія. У нас ніколи не було телевізора. Колись давно, пам’ятаю, до мене звертається журналіст і питає: «А ви бачили по телевізору те і те». Я відповів, що ні, бо я культурна людина. А в нього – квадратні очі. Він вперше почув, що людина може бути культурна, якщо не дивиться телевізор.

Мої діти всі англомовні, вони дивляться YouTube. Ми хотіли дати їм таке виховання, і я реально бачу результати. Вони не висять на матершинному кацапському репі, а слухають нормальне якісне музло. І це мене дуже тішить.

- Ви вже сказали, що у нас навіть зараз немає культурної політики. І я згодна, бо все якось самоплином іде. З чого цю політику варто було б почати? Заборони наче й працюють, але ми бачимо, що люди йдуть в YouTube і що вони там слухають. Це ж щось у голові кожної людини має перевернутися. А як в цю голову пробитися?

- Дивіться, є місце, на якому ми хочемо побудувати культурний храм. Для цього, по-перше, треба прийняти рішення, що ми хочемо побудувати храм. Потім придумати, яким він буде. Зробити креслення і взятися будувати. Тоді буде храм. А ми хочемо, щоб був і храм, і гадити не можна було. Все. Зрештою, місце заростає і в кущах все одно гадять. От вся наша культурна політика. Тому можна забороняти чи не забороняти - це проблему не вирішує. Просто якщо не забороняти – гадити будуть більше, якщо забороняти – будуть гадити в кущах, які проростають. Але храму ніколи не буде.

- Найбільш дискусійне питання навіть сьогодні – це мова. Ми чуємо, як хтось не може говорити українською, як йому важко чи свідомо не бажає цього. Хоча, думаю, коли хтось каже, що важко, це свідоме небажання говорити українською. Ви, як людина, яка росла у Росії, яка приїхала російськомовним у російськомовний Київ, як усвідомили, що все - буду розмовляти українською?

- Тригер був дуже простий. Я поїхав до Франції, не володіючи французькою мовою. І у Франції дуже швидко зрозумів, що без французької мови шансів вижити у французькому суспільстві - нуль. Просто – нуль!

Щоб спілкуватися французькою, мені знадобилося два місяці. Два місяці на вивчення французької! Якщо у людини низький IQ – чотири місяці. А якщо не барани – то два місяці. Все! Всі українці, які виїжджають за кордон, прекрасно розмовляють місцевими мовами, бо немає виходу. Вони вивчають англійську, іспанську, португальську, а українську не можуть.

Це французи дали мені розуміння, що мова, по-перше, це не так складно. А по-друге, це питання виживання нації. У французів патріотизм, я називаю його побутовий, починається з мови і продовжується на звичках вживати національний продукт – свою літературу, музику, авто, вино і так далі. В першу чергу у них все йде завжди французьке. Яке вино питимете? Звісно, французьке. Якщо французьке випили, тоді можуть спробувати угорське чи ізраїльське. В українців все навпаки. Тому треба нарешті усвідомити, що нас виховали, як баранів на забій. Реально нас виховували, щоб у 2022 році забити, перетворити в чергові області недоімперії. Нас до цього дуже довго готували. Тому мова - це резистивність нації.

Я про важливість мови говорив ще років 10 тому. І якщо людина не здатна вивчити свою ж мову – значить, у неї низький IQ, отже, вона не має права займати якісь посади, ходити на вибори урешті-решт. Ну якщо людина баран – як вона може обирати президента? Якого тоді президента вона обере? Не можеш вивчити мову, отримуй справку «ідіот» - і все.

В Казахстані, як не дивно, якщо ти не знаєш казахську мову, ти нормальної роботи ніколи не отримаєш. Не кажучи вже про Естонію, Латвію, Литву. Тому ці країни тримаються. А якщо у нас змішувався дьоготь з медом, так і вийшло.

Є світовий тренд - ясність розуму. І треба в цю ясність йти

- Слухала ваші інтерв’ю і почула таку цікаву думку: от як ми говоримо про колективну відповідальність росіян за підтримку війни, так ми мали б підняти питання і колективної відповідальності українців. Відповідальності саме за що – за знецінення свого? Але для цього весь народ має критично на себе подивитися і усвідомити, що ми всі, кожен з нас, щось робили не правильно?

- Якщо людина сидить у своїй хаті, не закриває двері, не ставить дім на охорону, і раптом до неї в дім заходять чужі люди, а людина свій дім не захищає, то вона несе відповідальність за безпеку у своєму домі.

Від наших предків нам дісталася прекрасна країна з прекрасним культурним та історичним багажем. За нашу землю люди проливали свою кров, потім нас завоювали, виховали частково з нас баранів, і тепер ці барани дозволяють, щоб нас отак різали і таке з нами витворяли. Спочатку в культурному плані, а зараз і фізично. Кацапи, звісно, ще більші барани, ніж ми. Вони просто поспішили. Якщо б вони провадили таку політику з таким ресурсом і так фахово, як вони це робили і роблять до сих пір, ми б взагалі не вибралися. Вони нас культурно розчинили б, і - все.

Сьогодні я отримав пропозицію поїхати до Франції за французький кошт, щоб реалізувати на дуже крутому фестивалі проєкт, спільний з російською виконавицею, бо, мовляв, перестаньте воювати, давайте нарешті дружити. Це до сих пір відбувається! Якийсь відомий французький режисер - він теж частково баран, а частково йому просто дали бабла - за державний французький кошт реалізує такий проєкт. Яка би хороша не була та росіянка – це точно нам не треба! Тому треба завжди бути напоготові й усвідомлювати, що відбувається. Оце «какая разніца» та «не всьо так адназначна» до 24 лютого були такою зброєю, з якою дуже важко було боротися.

І що відбувається сьогодні? Вся шобла з гадючника перескочила в патріотичний табір, одягла патріотичні футболки та заспівала патріотичних пісень. А тих патріотичних харизматичних артистів, які хронічно не потрапляли в ефіри, ми як не чули, так і не чуємо.

- Щодо російськомовних артистів, які тепер перейшли на українську, перекладають свої пісні, чи тих, які повернулися з Росії. Напевно, вони в собі несуть якусь відповідальність. Як ви ставитеся до цього очищення, як зараз це називають? З одного боку, їх критикують, що «перевзулися». З іншого - люди, мабуть же, змінюються. І якщо ми хочемо, щоб все російське до нас вже ніколи не повернулося, маємо розуміти ці зміни.

- А якщо Путін покається і скаже: «Я помилявся. Слава Україні»! Ми його вибачимо? Те, що створила велика кількість українців, – це реально культурний злочин. Принаймні, ми можемо куртуазно про це поговорити. Якщо людина робить злочин, а потім заскакує в останній чи передостанній вагон, і люди про це забувають, – це означає безкарність.

Напевно, оце якраз і є спільна суспільна відповідальність, про яку ми говорили. Відповідальність і тих, хто вибачає, і хто продовжує це слухати, і хто заповнює зали, коли такі артисти виступають. Це складне питання. Я не хочу говорити, що треба когось карати, саджати, принижувати і тому подібне.

Просто хто у нас герої насправді? У нас був прекрасний виконавець Василь Гонтарський. Так є, що люди дуже люблять мертвих героїв. От вам – Василь Гонтарський, у нього геніальна прекрасна музика – слухайте!

Зараз є світовий тренд - ясність розуму. І треба в цю ясність йти. Думати – за кого ви голосуєте, кого ви слухаєте, кого підтримуєте, до кого на концерт йдете, яка музика в таксі грає, що вам у підсвідомість закладається. Кожен має нести відповідальність за себе. А ми, українці, мусимо взяти на себе відповідальність за Україну. Все ж вибудовується в нюансах, деталях. Французи, приміром, цікавляться світовою культурою, але базова і основна у них – французька.

- Ви, як людина, яка цікавиться історією, що думаєте з приводу, коли і Гоголь - не українець, і Булгаков - зрадник, і Чайковський, і Айвазовський - не такі, яких, до речі, Росія вже давно привласнила чомусь собі? Як з історичним минулим? Бо ми говоримо про традиції, про те, щоб шанувати своє, берегти, відроджувати, а тут виходить – це не наше. Своє ж теж є різне - є і хороше, і погане.

- От щодо сьогоднішніх артистів, то треба бути дуже гігієнічними в цьому плані. Раніше все замазувалося, казали: «Ну то й що, що продукт російськомовний, він же - український». А треба було до цього радикально ставитися: український продукт – тільки україномовний, і все - жирна крапка. Сьогодні варто говорити ще й про те, щоб український продукт був якісний. Це складне питання. Але треба почиститися дуже сильно.

Щодо минулого, то навпаки - треба бути культурними імперіалістами, все підгрібати під себе. Булгаков, Чехов, Гоголь, Вертинський, Айвазовський – всі наші. Помилялися – так, ватники, але їх вигодувала Україна. Гоголь взагалі оспівував Україну. У Чайковського чому така музика хороша? Тому що український мелос. Хай вони собі розказують, що хочуть. Нам, по-перше, треба забути слово «Росія» і повернути їхню автохтонну назву для нас – Московія. І не називати їх росіянами, вони - московити. Вони ними є, і нам вирішувати, як їх називати. Нам вирішувати: Чайковський - українець чи не українець? Тільки нам! Чого це ми будемо своє віддавати? А якщо у Шевченка є геніальний вірш російськомовний, то що – нам тепер відмовитися від Шевченка? Чи у мене є кілька пісень російською мовою – то що тепер, викреслити «ВВ» з українських музичних сторінок? Все - до себе! Тут треба поводитися по-господарськи. В українців є ця жилка – все до хати. І я би радив так робити. Ми вже звикли, що у них там пара з вух іде. Ну хай іде. Може, лусне колись ця парова машина.

Поки будемо носитися з «Євробаченням», будемо виглядати як дикуни

- Чи слідкуєте за «Євробаченням»? Бо у нас це завжди наче якийсь Армагеддон несеться країною.

- Я вже казав, що я культурна людина і не дивлюся телевізор, тому не слідкую за «Євробаченням». Це все як у тій приказці - як дурень з писаною торбою. Поки ми будемо носитися з «Євробаченням», будемо виглядати як дикуни, які отримують буси. Ми живемо на культурних самородках, а нам дають буси, і ми себе поводимо як дикуни. Ця схемка побудована на комплексі власної культурної неповноцінності для країн третього культурного світу, так це і працює. І ми себе поводимо відповідно до того, як це було придумано.

Цієї поп-істерії немає ні у Франції, ні в Німеччині – ніде. Мені за українців соромно, коли ми так реагуємо на «Євробачення». Але людина все одно дуже суб’єктивна, і я, безумовно, суб’єктивний. Коли в Україну зайшло перше «Євробачення», я робив перші фестивалі «Країни мрій». І всі говорили: «От зараз пройде «Євробачення», буде нам щастя, увесь світ нас побачить і скаже - оце так «дикі танці»! Пройшло «Євробачення» - і нічого! Я тоді підрахував, що за бюджет «Євробачення» міг би робити свою «Країну мрій» 105 років.

Не хочу вихвалятися, але на «Країні мрій» вперше масово заспівали Гімн України, був перший масовий рекорд в вишиванках… Я до того, що проєкт коштує не так дорого, як «Євробачення», а ефект має набагато сильніший, якщо ми хочемо вижити як нація.

Подивіться, те, що вигравало від нас на «Євробаченні», завжди мало національні ознаки. Це те, що називається «національна ідентифікація». Щоб бути національно ідентифікованим, треба знати своє коріння. А для цього недостатньо просто шароварно показувати якісь шароварні колективи, не поважаючи культурний спадок, вставляти якісь семпліки в сучасну музику… Треба в цьому все ж таки трішки розбиратися. А щоб розбиратися, треба мати сцену, фестивалі, бути в цій тусовці. Ми намагалися це створювати. Коли я заробляв у Росії шалені кошти, вкладав їх у культуру і робив такий проєкт. Зараз не маю такої матеріальної можливості. І такі фестивалі як були не на часі, так і є.

Тому я так і ставлюся до «Євробачення». Може, воно не таке й погане. Але я маю право на свою суб’єктивну думку. Хоча Kalush поважаю. Вважаю, це взагалі перший пристойний колектив, який був представлений на «Євробаченні», який не соромно показати світу.

От українці чомусь завжди думають: «А як би нам так зробити, щоб нас почули в усьому світі»! А ви не хочете зробити так, щоб спочатку нас почули в Україні? Щоб українці почули себе в Україні!

- Яке майбутнє у «Країни мрій»? Колись ваш фестиваль гримів, був впливовим, це було красиво, всі у вишиванках...

- У мене є три варіанти розвитку подій. Перший – «Країни мрій» вже не буде ніколи, я сам не зможу це ніяк потягнути. Другий – я отримаю підтримку держави, але таку підтримку, щоб я реально міг реалізувати свій замисел і мені не запихували незрозумілих артистів. Третій – я зможу якимось чином заробити коштів сам і сам буду інвестувати у фестиваль, як це було спочатку. Побачимо.

Патріотизм – це почуття до землі як до своєї родини, до своїх батьків

- Ви зараз даєте благодійні концерти, виступаєте у госпіталях, перед військовими. Ви самі за що живете?

- Отримую авторські. Суми непогані, але не такі, як отримують європейські артисти. На життя все одно не вистачає. Граю концерти – з них ми лишаємо трішки і собі. Потрошку проїдаю кошти, які в мене були заощаджені. Та виживу, все буде добре, щось придумаємо, я ж - живучий.

Але от хочу поскаржитися, ми ж любимо скаржитися. Просто був у шоці. Проводив духовні практики на Подолі, запаркував машину, причому досить далеченько від переходу. За 10 хвилин повертаюся за речами, а машину вже забрали. Йде війна, а вони грабують людей. Це обдиралово. Та зробіть нормальні траси, переходи, паркомісця, придумайте, як паркуватися людям, щоб було зручно і безкоштовно. Якось приїхав на зустріч і крутився хвилин 40, не міг припаркуватися. Це не моя проблема, це проблема міста. Якщо ми зараз кажемо, що хочемо побудувати суспільство, якого у світі немає, то воно починається з таких речей. Якщо ви у владі, будь ласочка, робіть комфорт для людей, а не обдирайте!

- Ваша родина з вами?

- 24 лютого я зібрав сімейну нараду, і вся родина сказала, що лишається тут. Причому категорично. Мені не лишили шансу. І ми всі сиділи разом, допомагали – волонтерили, донатили, плели сітки, грали концерти. Бути вдома – набагато легше, ніж сидіти у Барселоні і робити патріотичні пости. Коли виїжджаю за кордон виступати, збирати кошти, все одно совість виїдає серце, все одно неспокійно. Тому дуже вдячний своїй родині, що вони так вирішили, і ми всі разом. Безумовно, вдячний нашим воїнам і долі, що ми вистояли, що вони втримали Київ і зараз тримають всі фронти.

Я не звинувачую тих, хто виїхав, у кожної людини свій поріг страху, болю, відповідальності, щирості, патріотизму. Він різний. І кожен сам для себе вирішує. Я відповідаю тільки за себе. Але чомусь, коли зустрічаю тих, хто не тут, вони одразу мені починають розказувати, як їм тяжко у Маямі.

Мені, напевно, легше, бо у мене є можливість переміщатися. Я виїжджаю, працюю, роблю хорошу справу, повертаюся, - провітрюю голову, щоб не збожеволіти.

- Ви кажете, що у кожного свій поріг патріотизму. А що для вас патріотизм?

- Патріотизм походить від грецького слова patrіs – батьківщина. Все дуже просто. Патріотизм – це почуття до землі як до своєї родини, до своїх батьків, коли ти серцем це відчуваєш. Коли, приміром, ти чуєш справжній автентичний спів, прадавню пісню і входиш в якийсь транс, бо відчуваєш гени предків.

Наведу такий приклад. Уряд Петлюри, розуміючи, що УНР вже затиснута ворогами з усіх сторін і не виживе, знаходить кошти і відправляє український хор з українськими народними піснями по світу. Оце патріотизм! Це мислення наперед. Уявіть, люди розуміли, що їх розстріляють, але зробили цей дарунок для нас – тепер ми можемо співати «Щедрика». Мені навіть зараз важко про це говорити, наскільки це потужна штука.

А одягнути футболку з матерними словами – це на рівні тренду. Це добре, що патріотизм зараз в тренді. Але сьогодні у таких людей - український патріотизм, завтра – ще якийсь. Тому наша задача – щоб харизмати та естети були, бо коли еліта нації, яка домінує в інформаційному просторі, не патріотична, стається те, що ми маємо сьогодні.