Литовський піаніст Даріус Мажинтас: Музика має звучати там, де на неї не чекають

Литовський піаніст, волонтер та художній керівник канадського благодійого фонду Looking at the Stars Даріус Мажинтас вже двічі побував в Україні, щоб дати незвичайний концерт. У квітні він грав ноктюрни Шопена навпроти зруйнованого Будинку культури в Ірпені на згадку про загиблих, а 13 грудня – на горі Кременець біля звільненого Ізюма протягом цілої години виконував твори сучасного українського композитора Валентина Сильвестрова. Вибір локацій – очевидний. Музикант грає у містах, які стали відомими у світі через ту жорстокість, яку принесли в Україну російські агресори.

Ні погодні умови, ні близькість російських військ не зупиняють піаніста в його місії – привернути увагу всього світу до вбивств мирних жителів та знищення культурних пам'яток України. А ще – підтримати українців, адже музика має здатність лікувати серця.

Даріус Мажинтас розповів kp.ua про свої особливі виступи, емоції, які його переповнювали, про долю загиблого в Ізюмі рояля та про своїх незвичайних слухачів.

«Моя місія – показати світові українську музику»

- Даріусе, що вас спонукало приїхати до воюючої країни, незважаючи на небезпеку?

- По-перше, я хочу подякувати канадському фонду, до якого належу – Looking at the stars, без нього концерти в Україні були б неможливими. Так вийшло, що наші уявлення про те, що таке музика і де вона має звучати, збіглися. Вони, як і я, вважають, що класику треба грати там, де її не очікують почути. Недостатньо, щоб музика звучала лише в концертних залах та театрах: виходять якісь веселощі. Музика – це енергія, яка здатна змінювати життя людей.

З 24 лютого я почав думати: а що ми, крім того, що переказуємо гроші та збираємо гуманітарку, можемо зробити ще? Так прийшла ідея вирушити до України.

Перша моя подорож була 6 березня. Тоді я приїхав із директором свого театру, і так співпало, що свій день народження (7 березня. – Ред.), 40 років, я відсвяткував в Україні. По дорозі назад ми взяли біженців зі Львова і привезли їх до Європи.

А коли ми довідалися про Бучу, думали: що можемо зробити тепер? Вирішили пов'язати свою діяльність із музикою. 26 квітня в Ірпені ми зіграли біля руїн місцевого Будинку культури. А пару днів тому я повернувся з другої поїздки до Ізюма.

- Природно, що вам, напевно, було страшно їхати в країну, де йде війна. Що допомогло здолати цей страх, що вас мотивувало?

- Віра у музику і в те, що вона повинна звучати поза залами, там, де вона найпотрібніша. Оскільки музика – це все у моєму житті, я цим живу. І, звичайно, я хотів бути зі своїми братами та сестрами не тільки, коли все добре, а й у скрутні моменти. Тож ми не побоялися, хотіли бути разом у цей момент.

- В Ірпені ви грали проникливі ноктюрни Шопена, а зараз ваш вибір припав на українського композитора Валентина Сильвестрова. Чим вас зачепила його музика?

- Після війни став цікавитись, які композитори є в Україні, які тут традиції. Я почав виконувати багато народних пісень разом зі своєю партнеркою – співачкою Ксенією Бахрітдіновою-Кравчук із київської опери. Вона якийсь час жила у Литві, і ми почали розучувати українські, литовські пісні, дали багато спільних концертів. Навіть у Казахстан їздили, грали для української діаспори. Так я відкрив собі Сильвестрова. Я знав, що такий композитор є, але раніше його ніколи не грав. А коли почав вивчати його творчість, прийшов у повне захоплення: це феноменальна музика!

Росіяни завжди присвоювали собі культурні досягнення України. Наприклад, Володимир Горовиць – нібито російський піаніст, а він із Києва, Прокоф'єв – з Донецької області. І моя місія як музиканта зараз - показувати світові українську музику.

«Щоб розуміти всю трагедію, треба побувати у вашій шкурі»

- Ізюм зруйновано російськими агресорами, проблеми з опаленням, водою, світлом, зв'язком. Де ви зупинялися під час своєї подорожі? Чи вдалося поспілкуватись із місцевими жителями?

- Ми жили 2 дні у підвалі, там, де перебували під час окупації люди, яким уже не було де жити. Я теж попросив, щоб мені дали там притулок: хотів відчути всю цю атмосферу, пожити так, як живе зараз багато українців.

Дуже багато історій почув про російських військових, намагався все вбирати. Але найбільше мене вразило те, що люди, які втратили все, думають про інших – про собак, про кішок, приймають інших людей, спілкуються з ними, як зі своїми братами. У них я вчився, як бути Людиною. Це захоплює! У тебе нічого не залишилося, але виявляєш таку великодушність.

- Чи не страшно було виїжджати на гору, на відкриту місцевість для виступу? Там могли залишатись міни, могли початися обстріли. Та й грати у бронежителі, коли на холодному повітрі мерзнуть пальці, досить складно.

- Ну, це зовсім небагато, що можна було зробити. Місцеві мене запитували: чому це ви робите? Відповідав: щоб розуміти всю трагедію, треба побути у вашій шкурі. Тож ми тут, ми не боїмося. Ну, як не боїмося, боїмося, звісно. Це нормально – боятися, але я так люблю Україну і так вболіваю за неї, що бажання бути тут переважувало.

Звісно, було страшно. Але для мене важливіше бути у такий час із українцями. Якщо всі боятимуться щось робити, то нічого й не буде. Думаю, вся Європа та весь цивілізований світ має думати так: те, що відбувається в Україні, відбувається і з ними – тоді вони допомагатимуть. І в театрі La Scala сезон вже не розпочинатиметься з російської музики.

Коли я повернувся, сказав людям: вам обов'язково треба бодай раз побути в Україні, щоб побачити, що там діється. Тоді ви по-іншому говоритимете. Тож я всім бажаю, хто ще хоче обійтися дипломатією, приїхати та пожити в Україні.

- Що це був за рояль, на якому ви грали в Ізюмі? Як удалося його доставити аж на гору?

- Із Києва везли в машині, потім назад відвозили. Ми орендували рояль у нашого партнера, який здає роялі в оренду. І вперше він доставив його в Ірпень, і зараз теж віз.

- Говорять, що рояль після концерту зламався. Чи можна його відновити?

- Напевно, не можна: в Ізюмі було холодно та волого, +5 градусів, коли я грав, – через це інструмент і зламався. Ще й дощ пішов, але я не зупинявся. Так, рояль зламався. За нього, звичайно, треба було заплатити, але нічого страшного, це просто річ.

«Після Ізюма дуже хочу поїхати до Херсона»

- А яке враження на вас справили половецькі баби, які стоять на горі Кременець в Ізюмі? Адже їм вже по 1000 років. Напевно, вони вперше чули таку музику.

- Ви вважаєте, що вперше?

- Думаю, живої музики їм ніхто не грав. Хоча, як знати, за 1000 років могло статися все що завгодно.

– Моє виконання української музики там було символічним. Музика – це світло. І ці половецькі баби, які охороняють Україну від зла… Ми зробили своєрідний перформанс, щоб потім показати світові, що робили і продовжують робити росіяни.

Мій вибір припав на Сильвестрова: я хотів привнести хоч трохи спокою в цю драматичну атмосферу. Мета була - заспокоїти, і ця музика справді утихомирює. Вірю, що вона повертає до душі гармонію.

До речі, це був перший концерт за останню подорож. Другий пройшов у київському шпиталі, де лікуються військові.

- Як вас зустріли укКиївському шпиталі? Що розповідали військові?

– Емоційна була зустріч. Ми багато говорили. Атмосфера була водночас світлою та сумною. Після концерту і я був у сльозах, і військові: всі відчували теплоту від того, що ми тут граємо українську музику. Один військовий підійшов і каже: "Я погано чую, але я чую тебе своїм серцем...".

Складно говорити про емоції, бо їх було дуже багато. Але коли я грав, військові слухали мене уважно, і це відчувалось. Коли люди по-справжньому слухають, така тиша буває у залі, що чути, як муха летить. Для мене це був найголовніший та найемоційніший концерт. Якщо не за все життя, то останніми роками точно.

- А чи є у вашому концертному плані ще якесь місто України?

- Ви знаєте, я хочу до Херсона. Дуже-дуже-дуже-дуже. Потім уже і Крим, і все інше.

- І Донбас?

- Звісно, звичайно так!

«Поки що Росія така, ніякої російської музики»

- До речі, ви даєте концерти у різних країнах світу, давали і в Росії. А як тепер буде із поїздками до РФ?

– Туди я вже не поїду. З початку війни не спілкуюся з жодним музикантом, з яким раніше мав якісь творчі плани. 24-го числа я запитав у них, що вони думають про те, що сталося - виявилося, 99% моїх знайомих музикантів з Росії за своїм мисленням такі ж бандити, як керівництво цієї країни. Я вже не вірю, що є добрі росіяни.

- Гарні сидять у в'язниці.

- Так. Або щось роблять, кажуть голосно. Нині у Казахстані багато росіян, які поїхали від мобілізації. Ну, і що вони зробили, коли Путін туди приїхав? Нічого, всі мовчать.

Або історія з «Дощем» у Латвії. В інтерв'ю Подоляка з Латиніною, коли вона розповідала, що співробітника «Дощу» неправильно звільнили, Подоляк відреагував: «Може, ви хочете сказати про це українським сім'ям, у яких загинули діти?».

Вони цього не розуміють, думають лише про себе. Для росіян у мене є два контрольні питання: «Чий Крим?» та «Чия Чечня та інші приєднані країни?». Жоден не витримує! З першим запитанням ще куди не йшло, а на другому спотикаються: показують своє імперське мислення.

- А російську музику ви продовжуватимете грати?

- Коли мене про це запитують, я відповідаю: «Поки Росія така, не буде нічого російського в моєму репертуарі, навіть Чайковського».

- Хоча Чайковський ні в чому не винний.

- Так. Але солідарність… Зараз моя велика мета – розповідати світові про українську музику та культуру.

- На вас звернула увагу російська пропагандистка Скабєєва.

- Не знаю, що вона про мене говорила. Мені просто надіслали принт-скрин, що я в неї засвітився. (У своєму телеграм-каналі пропагандистка прокоментувала виступ музиканта в Ізюмі – «Литовський піаніст-русофоб Мажинтас зіграв у бронежилеті для 'Незалежної', бо так сумніше». - Ред.). І знаєте, я дуже зрадів. Якщо вони про це говорять, значить…

- Значить, ви - хороша людина.

- Так (сміється). Після цього, до речі, зник мій обліковий запис у фейсбуці і пошта теж зникла.

«У Литві та Канаді граємо у в'язницях»

- А яку музику ви слухаєте, коли потребуєте душевного спокою, і яку музику порадили б слухати українцям для заспокоєння в такий непростий час?

- Я гадаю, українці самі знають, яку музику слухати. Звісно, українську. Національна музика – феноменальна. У мене вже є репертуар на цілу годину, що складається лише з українських пісень. А якщо говорити про міжнародну музику, то це, звісно, Шопен. Він так заспокоює.

- Разом з організацією Looking at the stars ви даруєте класичну музику тим, хто її потребує. А де ви ще були, окрім України?

- Наше головне завдання – представляти класику у в'язницях. Граємо для людей, які там знаходяться. Деякі в'язні змінюються після концертів, у них на очах з'являються сльози.

Ми не повчати їх хочемо, а просто зробити подарунок у вигляді класичної музики. Коли приїжджаємо, вони починають бентежитись, кажуть, що цього не заслужили. І тоді ми відповідаємо, що кожен у житті робить помилки, багато залежить від того, яким було твоє дитинство…

Музика здатна на чаклунство. Вона має звучати у в'язниці та інших дуже дивних та незвичайних місцях.

- Виходить, ви даєте людині шанс на виправлення та вірите в те, що музика може зцілювати серця людей?

- Так! Ти чуєш чудову музику і відчуваєш, що змінюєшся. Я торік грав найзапеклішому бандиту в Литві: він сидітиме до смерті. Коли я побачив його після того, як він уперше почув музику, на його обличчі відобразилося стільки емоцій! Він намагався їх не показувати, але не міг приховати. Я бачив, що він стає іншим. Тож спочатку були в'язниці, потім лікарні, дитячі будинки.

- Це у Литві?

- Так. У Канаді ми даємо концерти лише у в'язницях.

- А тепер ви вже вдома?

- Так, я приїхав 2 дні тому і втому відчув, лише коли повернувся. В Україні пробув тиждень, були інші турботи.

- А родина вас спокійно відпускає до України чи хвилюється?

- Звісно, хвилюється! Адже у мене є 10-річний син, я з ним домовлявся 3 рази, щоб він не надто переживав. Він знав, що я все одно поїду, бо вірю в цю місію, це для мене важливо. І мама знає, що мене не можна переконати – змирилася.

У цей момент хочеться бути з українцями, нести музичне світло, якось заспокоїти, показати, що вони не самі.

А синові я приводжу з України марочки – він радіє. Тепер він уже має майже всю колекцію – «Російський корабель», «Кримський міст» та інші. Збиратимемо (сміється).