На початку цього року 80-річна Валентина Костянтинівська із Маріуполя несподівано стала зіркою. Фото пенсіонерки, яка навчається стрільбі на курсах тероборони, розлетілося світом і потрапило на обкладинки топових ЗМІ - "Нью-Йорк Таймс", "Бі-Бі-Сі", інших видань. «КП в Україні» також тоді поспілкувалася із героїчною маріупольчанкою. А за 10 днів після нашого спілкування почалася війна. З того часу її телефон перебував поза зоною доступу.
На щастя, нам вдалося знайти нашу героїню – з нею все гаразд. Ми розпитали Валентину, де вона зараз і чим займається, а також дізналися, що виманювати бабусю з Маріуполя онукам довелося хитрістю.
«У потягу дізналася, що він останній, а місто оточене»
- Валентино, як вам вдалося вибратися з оточеного міста?
- Зі мною все добре завдяки моїм дітям. Я вирішила нікуди не їхати з Маріуполя, хоча вже й почалися обстріли. Але тут зателефонувала онучка. Сказала, що знепритомніла, а дитину ж треба вести у садок. В цей час я плела сітку. Після її слів все кинула, вискочила, прихопивши чистий одяг, щоб не їхати у поїзді в робі. Влетіла кулею у вагон, речей не брала. У чому була – у тому й поїхала. Так більше і не повернулася додому.
А потім виявилось, що це був останній потяг до Львова. Провідниця казала, що вони беруть усіх: цей поїзд останній, більше не буде.
Наразі я під Києвом, плету сітки, як і в Маріуполі. Спілкуємось із військовими, коли вони приїжджають їх забирати. Мені пощастило, що й тут є така громада. Якщо люди просять допомоги – допомагаємо. Кожен виконує свою роботу: і свічки робимо, і шкарпетки в'яжемо, і "кікімори". Дуже рада, що я вже маю знайому роботу, щодня туди бігаю. Незважаючи на вік, я при ділі - хоч маленьку крапельку, але в перемогу вкладу.
- Із Маріуполя ви виїжджали самі?
- Так. Донька вже мешкала під Києвом: вони виїхали раніше, зводили будинок. Щоб я до них приїхала, обдурили мене, обхитрували. То хоч би речі взяла. А вони кажуть: «Ми тебе попереджали - збери тривожну валізку».
- А чому ж рідним довелося піти на хитрість, щоб виманити вас?
- Я їм казала: «Залишатимуся у Маріуполі до останнього!" Ми з дівчатами домовилися сітки плести, до кінця допомагати. Тоді ми не знали, що вже в оточенні. Ніхто й не думав, що до такого дійде. Я вискочила, а дівчата лишилися. Вже у потязі дізналася, що Маріуполь оточений.
На щастя, потім вони теж змогли виїхати. Нині хтось у Києві, хтось у Франції, хтось у Німеччині. Їхні квартири розбомбили. Наша старша – в Ірландії, а її син залишився у полоні. Вони виходили з Маріуполя пішки: вже не могли ховатися від бомбардувань у підвалах. Підсіли до когось у автомобіль, а потім через Латвію дісталися Ірландії.
Нічого, живемо. Не лише віримо у перемогу, але й робимо все для неї. Усі дівчата по-бойовому налаштовані.
- Коли ви дізналися про хитрий задум дітей, які виманили вас з Маріуполя?
- Не одразу. Я не знала, що діти задумали. Це мені потім онук сказав: «Бабусю, ти знаєш, як ти тут опинилася? Ми тебе обдурили!» Я кажу: «Як?!» А він: «Так, це мама сказала малій: "Роби що хочеш, але треба витягнути цю патріотку! А то її вгору ногами підв'яжуть із її автоматом. Її все місто знає, першу видадуть. Висітиме на якомусь стовпі. Придумай що хочеш!
Ось онука й вигадала. Сказала, що знепритомніла, у неї впав цукор. А я думала, чого це в неї цукор упав? Дідусь мав цукровий діабет, а в неї начебто немає. Але тоді я не думала. Бігла витріщивши очі. У такий спосіб вискочила з Маріуполя в останній момент.
– І як вам на новому місці?
- Все добре! Я нормально облаштувалася у будинку доньки. Коли світло є, то тепло, котел працює. Тільки за що не візьмуся, все згадую: вдома залишилися такі сукні, кросівки, а ножі які гарні! Донька каже: «Мамо, припиняй! «Три портсигари вітчизняні, куртка замшева…» - як у фільмі «Іван Васильович змінює професію». Каже: все, нічого немає – і забудь. Ми живі-здорові, працюємо та допомагаємо – припиняй!
- Село, де ви зараз мешкаєте під Києвом, не було окуповане на початку війни?
- Ні, наше село під окупацією не було: Буча, Ірпінь на іншому боці. Але сюди прилітало до сусідів. Мабуть, колись щось збивали. Нещодавно «шахід» упав у Чабанах.
«Я знала, що буде війна, але не знала, що така жорстока»
- Ви вірили, що почнеться війна?
- Я не тільки чекала на війну, я ж пішла у тероборону. У мене досі залишилися записи, як допомагати пораненим. Усі сміються, кажуть: ти чого пішла з цим автоматом? Ти що, бігтимеш із гранатою за танком? А я пояснювала: хтозна, може, я допоможу якомусь військовому чи цивільному. Якщо лежатиме воїн, а біля нього зброя, я візьму автомат і відстрілюватимусь. Мені важливо було знати, що з ним робити. Це ж була моя мрія – освоїти зброю.
2014 року мене на стрільбище не взяли. Сказали: "Ти стара, нехай молодь йде". А у 2022-му брали всіх. Навчилася розбирати та збирати автомат. Все навчання пройшла - від початку і до кінця: стояла, записувала на телефон. Я знала, що буде війна, тільки не знала, що вона виявиться такою жорстокою.
Надіслали мені запис ефіру у Скабеєвої, де мене показували. Там казали: «Стара, що вижила з розуму, маразматичка якась каже, що буде війна. Яка війна? Вони усі з розуму звихнуті».
А війна почалася за тиждень.
- А страшно вам не було?
- Страшно мені не було. Я казала, що не боюся, не тремчу від страху. Мені все одно помирати, так краще вже помру на полі бою, але допомагатиму своїм. А воно, бачите, як вийшло. Такі здорові хлопці були заблоковані в «Азовсталі»! Ніхто нічого вдіяти не міг. Думали, сітки будемо плести, їсти готувати, пораненим допомагати. Надивились фільмів! Хотіли з гранатою під танки підповзати. Літні люди як діти, яким по 10 років (сміється).
- Чи хотіли використовувати отримані на навчанні в ТРО знання на практиці?
- Ну звичайно!! Мені казали: та тебе як схоплять за шкірку! Я відповідала: тоді хоч за палець укушу! Піду на той світ і продовжуватиму. Все одно мене вб'ють, тому відбиватимуся, кусатимуся, дряпатимуся. Але ж бачите, як воно сталося.
«Повісила прапор, щоб звикати не плакати, коли його бачу»
– І як вас прийняли на новому місці? Раді були новій людині, яка і сітки плести вміє, і допомагати готова?
- Так! Прийняли мене добре: люди раді, коли до них приходять. Чим більше нас буде, тим краще. Мене надихає наша робота.
- А коли немає світла, ви все одно працюєте?
- Звичайно! Запаслися ліхтариками, які заряджаються від сонця, використовуємо їх. Якщо холодно, надягаємо рукавички з відрізаними пальцями. Під час роботи навіть жарко стає: руками ж намахаєшся за увесь день.
Нудьгувати ніколи. З ранку встала, зробила зарядку, одяглася, поїла – і пішла. Повернулася, поїла – вже й темно. Приходимо - світла немає. Добре, що плита з газом є, можу щось підігріти.
– Ваші рідні вас підтримують?
- Звичайно! Вони не лише підтримують, вони пишаються! Внучка каже: "Ой, бабусю, у тебе медалі!" Мені ж вручив Єпіфаній медаль, передав 20-го числа.
- Поділіться секретом, як ви зберігаєте такий бадьорий настрій?
- Це, мабуть, порода. У мене і брат такий самий. Хоча я плаксива стала. Чую гімн – плачу, бачу прапор – плачу. Знайшла тут прапор і повісила його, щоб звикати.
На благодійному ярмарку купила 2 рушники: мої ж, мабуть, згоріли. Повісила їх на підставку. Вдома залишилися і фартухи, і вишиванки, і рушники – усе! Тому светра одягаю дочки, черевики - онука, і нічого (сміється). Натомість настрій нормальний: ми йдемо до перемоги!
Щоправда, я стала плаксивою ще й від людської доброти. Люди постійно приходять і щось приносять. Бабуся принесла 2 трилітрові банки смальцю для військових. А зовсім старенька бабуся купила продуктів на ярмарку для хлопців. Стільки згущеного молока наварила! Все це дуже зворушливо. Радіє душа.
Кажу: із такими людьми нас перемогти неможливо. Сьогодні 80% населення – волонтери. Всі чимось діляться, допомагають, кожен свій внесок робить.
І військові нам вдячні! І в Маріуполі дякували. Там були такі замовлення, що виїхати з міста не могла. Звісно, всі наші маріупольські заготовки пропали.
– Головне, що життя зберегли.
- Так, не знаю навіть, що зі мною було б. Сусіди б, мабуть, видали. Раніше, коли бачили мене, казали: «О, падла укропська йде».
Взяли б мене чи ні, не знаю, але те, що там не було води... У мене одна нирка. А там люди сніг топили, з батарей воду зливали... Були в мене і консервація, і крупи, але мені головне пити по 2 літри води. Я б і сама там довго не витримала. Отже, гола-голісінька, але жива і в бойовому настрої. Разом ідемо до перемоги!