Після війни Україна не зможе відбудувати всі зруйновані через бойові дії міста, оскільки деякі з них зруйновані росіянами повністю. Про це днями заявила голова партії "Слуга народу" Олена Шуляк.
Втім, про те, що замість Сєвєродонецька чи Бахмута зараз там випалена вщент земля, українці знають і самі. І розуміють, що таких місць набагато більше. Чи варто забігати далеко наперед та будувати плани відновлення, якщо війна ще не закінчена? І невідомо, що і де ще знищать вороги під гаслом «визволення»…
З вірою у майбутнє
Звичайно, знавці історії можуть назвати десятки міст, які були зруйновані вщент у роки Другої світової війни, а потім відбудовані, - наприклад, Дрезден і Кельн у Німеччині. Їх відновлювали довго (і дорого), зате повернули всі історичні пам'ятки та знакові місця. Можна згадати руйнування Парижа та Лондона, та що там – майже вся Європа лежала в руїнах, багато людей змушені були жити у підвалах та землянках. Німеччина платила величезні репарації, на які все й відновлювалося.
Чи буде так і з Україною? Поки що відповіді на це немає ні у глави президентської партії, ні у більш уповноваженого говорити на цю тему Міністерства реінтеграції. Ні, планів, звичайно, величезна кількість, але реальність куди сумніша.
Взяти, наприклад, Торецьк, колишній Дзержинськ, на Донеччині. Моногород, заснований при головному місцевому підприємстві – шахті, – і до війни не особливо процвітав. Затишні ландшафти провінційного Торецька різко контрастували з остатками шахтних споруд і купами цегли, що колись були будинками їдалень, житлових будинків або палаців культури, занедбаних через непотрібність. Шахта якось трималася на плаву, але містечко загиналося: усі хто міг, продавши за безцінь чи кинувши своє житло, вибиралися на «велику землю». Ті, хто залишився, стійко трималися і вірили в краще майбутнє. А під час війни поїхали й найстійкіші. Така ж картина і в десятках інших міст Донбасу, які існували лише в межах діяльності шахти чи заводу. Торез, Сніжне, Шахтарськ та інші – з 2014 року вони перебувають в окупації.
Донецька та Луганська області (а саме вони найбільше перебувають у зоні бойових дій з початку війни) – не так історичні, як промислові регіони. Клопотатися за збереження пам'ятних місць, як у Дрездені, зрозуміло, ніхто не буде. Підприємства, навколо яких купчувалися міста та села, вже зруйновані або сильно пошкоджені. Немає підприємства – немає тих, хто на ньому працює та обслуговує інфраструктуру прилеглих населених пунктів.
– На момент початку війни у 2014 році Донбас був штучно перенаселений, там була висока щільність населення. Через масовий виїзд людей з регіону, що воює, щільність населення там впала, і деякі міста, на жаль, будуть відновлені не дуже скоро, – вважає Сергій Буравченко, віце-президент Національної спілки архітекторів України.
Відновлення міст Донбасу – окреме концептуальне завдання. У ході війни знищені виробництва, і двічі в ту ж річку тут увійти не вдасться. Якісь міста будуть відновлені, а про якісь, на жаль, доведеться надовго забути, бо в них знищено містоутворюючу інфраструктуру, і люди роз'їхалися хто куди.
Маріуполь і Волноваха
Вся Україна та й увесь світ спостерігали в режимі реального часу, як бомблять і знищують приморське місто Маріуполь. «Вітрина Донбасу», як назвали його кілька років тому, мала стати показником гідного життя в Україні, порівняно з життям в окупованих містах «Л/ДНР». З припортового брудного міста Маріуполь перетворився на модний європейський поліс з майже півмільйонним населенням, де вирувало життя, що так чи інакше крутилося біля двох металургійних гігантів – ММК ім. Ілліча та «Азовсталі» - і морського порту.
Але в лютому та березні 2022-го все це зникло з лиця землі. Прожекти окупантів зробити на місці зруйнованих заводів еко-техно-парки викликають лише гіркий сміх: за рівнем ідіотизму ці плани можуть змагатися лише із планом «Київ за три дні». Не буде заводів та порту – не буде міста. Адже саме вони давали роботу десяткам тисяч маріупольців та приїжджих. Але після звільнення, як вважають фахівці, до Маріуполя знову буде прикута особлива увага.
– Я абсолютно впевнений, що треба відновлювати Маріуполь, це знакове місце, – ділиться з нами Сергій Буравченко. – Нехай навіть без його металургійної промисловості, потрібно шукати новий напрямок для зайнятості населення. Місто має вікову історію і заслуговує на відновлення. Це важко, тому що в тому ж Маріуполі, наприклад, мешканці віками займалися металургією. І один металург своєю працею давав роботу ще десятьом мешканцям міста. Відновити підприємства металургійної галузі швидко не вдасться. Доведеться шукати нову галузеву нішу для виробництва.
З Волновахою та ж ситуація (навіть гірша, адже такої пильної уваги до неї не було, а отже, руйнування практично зрівняли місто із землею). Великий залізничний та логістичний вузол, державна автотраса на Слов'янськ та близько 20 тисяч населення – ось чим було місто і для регіону, і для країни. Можна налаштувати у Волновасі «будиночки трьох поросят», як називають зведені там окупантами кольорові будинки, в яких немає ні газу, ні опалення, ні води, але й жити там нема кому. Хіба що пенсіонерам, та скільки їх залишилося там, старих? Молодь вся поїхала хто куди, рятуючись від війни. Хіба що росіяни приїдуть туди жити, але щось бажаючих, м'яко кажучи, немає.
Бахмут, Авдіївка, Мар'їнка
Бахмут - центр соляної промисловості (і виробництва ігристих вин). Плюс залізничний вузол та автодорога на Харків. Близько 70 тисяч жителів, крім переселенців (з початку повномасштабного вторгнення, звісно, менше).
Авдіївка – місто навколо місцевого коксохімзаводу (найбільшого в Європі) і не лише (виробництво залізобетонних конструкцій, кар'єри тощо). З 30-тисячного населення понад 70% жителів були задіяні у промисловості. Зараз Авдіївський КХЗ зупинено, місто виживає з останніх сил – сюди війна прийшла вісім років тому, і запас міцності у людей уже вичерпався. Помре АКХЗ – потягне за собою ланцюжок інших підприємств, пов'язаних із металургією та енергогенерацією.
Мар'їнка – містечко з 10 тисячами населення та переважно з підприємствами харчової галузі, де працює половина мешканців. Окупанти розносять Мар'їнку не тому, що вона представляє для них якийсь військовий інтерес, а тому що околиці міста впритул підходять до кордону Петрівського району Донецька. Тобто противники знаходяться на відстані менше кілометра-двох один від одного. Це діє бойовикам на нерви, як колись контрольований українськими «кіборгами» аеропорт у вже окупованому Донецьку.
Сєверодонецьк, Рубіжне, Попасна
Сєвєродонецьк – центр хімічної промисловості України, між іншим. Понад 100 тисяч населення у мирний час. Адміністративний центр Луганської області з 2014 до 2022 року, перетворений на руїни за лічені місяці – йдеться про руйнування не менше ніж 90% міста. Відновити хімзаводи, наприклад, «Азот» (найбільше хімпідприємство України), навряд чи вдасться, про машинобудівні та приладобудівні заводи інформації поки що немає. В місті близько 10 тисяч людей сьогодні перебувають в окупації. Сєвєродонецька ТЕЦ, що постачала той самий «Азот» та будинки мешканців міста теплом, влітку була зруйнована бойовиками, які прагнули захопити Сєвєродонецьк.
Про Рубіжне на Луганщині, може, чули не всі, але це теж центр хімічної та целюлозно-паперової промисловості країни. Був до березня 2022 року. Тепер це місто, де місцеві жителі не знаходять жодного вцілілого під обстрілом будинку. Місто зносили не лише артилерією, а й авіабомбами. До ескалації війни в Рубіжному мешкали трохи більше 50 тисяч людей, зараз залишилася від сили п'ята частина.
Попасна – стерте практично на 90% з лиця землі місто в Луганській області, яке славилось на всю Україну вагоноремонтним заводом, локомотивним та вагонним депо, до речі, подібних підприємств у нашій країні небагато. І втрата важливих елементів залізничної інфраструктури нам ще відгукнеться. Самі окупанти заявили, що місто зруйноване настільки, що навіть вони відновлювати його не будуть. Що ж, ніхто й не сумнівався.
КОМЕНТАР ФАХІВЦЯ
Станіслав Дьомін, архітектор-урбаніст:
- Міста ніколи не виникають на порожньому місці, і якщо вони з'явилися, значить, був якийсь містоутворюючий фактор (річкова артерія, поклади корисних копалин, перехрестя торгових доріг, порт тощо). І якщо цей фактор слабшає, місто зникає. Так склалося історично.
Якщо говорити про зруйновані війною міста, то кожен населений пункт вимагає ретельного дослідження – чи є сенс відновлювати частину/все місто чи ні. Узагальнено підходити до цієї проблеми не можна.
Так, відновлення, реконструкція міст – це дуже складний процес. Я чув різні думки про той самий Маріуполь. Логістично це дуже розвинене місто, в якому є не лише будівлі, а й інженерні мережі з відповідною документацією, навігаційні карти, дороги… Взяти та перенести кудись таке місто дуже складно. Простіше відбудувати заново будинки, можливо, змінити планування міста. Але у будь-якому разі, треба спочатку все оглянути та оцінити, підійти до цієї проблеми предметно, а не узагальнено.
Все має прораховуватись: і економіка, і доцільність. Чи є сенс заново прокладати електро- та тепломережі, водопостачання, каналізацію, залізницю? Їх перепрокласти дуже складно, адже вони мають захисний коридор, а земля, де вони проходять, часто продана, і у кожної ділянки свій власник. Якщо траса вже була прокладена, то вона вже була готова за всіма параметрами. Простіше її відновити, навіть якщо вона зруйнована. Та й лінії електропередач перетягнути – не найважча справа.
Залишити зруйноване місто і поряд з руїнами збудувати нове – це утопія. Можна робити різні політичні заяви на цю тему, але коли вони зіткнуться з реальністю, то залишаться просто словами.