Всупереч війні збірна України стартує на етапі Кубка світу з біатлону. Так, йдуть бойові дії, так, ми щодня прокидаємося з думками про складнощі можливого блекауту. Але життя продовжується, і своє місце для спорту в ньому залишилося. І не тільки дорогого та піжонського ЧС у Катарі. Представляти країну в будь-яких інших міжнародних змаганнях життєво необхідно – щоб показати, що Україна бореться, і ще й дати шанс нашому спорту вижити та розвиватися.
У біатлоні (особливо жіночому) ми традиційно сильні та розраховуємо на призові місця на нинішньому етапі Кубка світу, що стартував 8 грудня в австрійському Хохфільцені. У заявці команди – легенда українського біатлону Олена Білосюк (Підгрушна). Напередодні ми поговорили про перспективи команди на турнірі, особливості підготовки до цього сезону та про її бачення майбутнього українського спорту.
24 лютого почалося з повістки
- Олено Михайлівно, як проходила підготовка до сезону особисто для вас? Складно було братися до тренувань, з моральної точки зору?
- 22 лютого я прилетіла з Олімпіади у Пекіні. Був день, щоб відпочити та поспати. Зміна часових поясів та постковідні наслідки не сприяли швидкій адаптації. 24-го вранці я отримала повістку. Тож треба було збирати речі та їхати до частини (Олена Білосюк – майор Нацгвардії України. – Прим. авт.).
Потім мені запропонували продовжити тренувальний процес. Але ця весна була жахом для всіх, і я не виняток. Мій мозок відмовлявся працювати протягом двох місяців після перенесеного ковіда. Війна, новини, переселенці, допомога, збирання коштів - змусити себе у такий час думати про наступний сезон було неможливо. Принаймні я не змогла.
Тільки на 3-й місяць війни мені знову захотілося щось фізично робити. Саме до кінця травня було організовано перший навчально-тренувальний збір у Сянках. Лише коли я вперше влітку поїхала до Австрії, відчула безпеку, спокій почав повертатися. Але організм все одно давав збої.
- Чи вдалося досягти поставленої мети під час підготовки?
- Точно скажу, що ні. Тривала кар'єра, старі травми, добові переїзди не сприяли підготовці. Щоразу мій план коригувався. Я зробила максимум того, що змогла за сьогоднішніх обставин. Але для високих результатів цього замало.
- Наскільки складно зараз настроїтись на виступ? Що допомагає впоратися з думками про війну?
- Я професіонал. Тому, прийшовши на старт, готова бігти на максимум своїх можливостей. Комусь здається, що цього мало, але, дійсно, я віддаю дуже багато спорту.
Війна триває. Новини бачимо. Хвилювання, сльози, страх… Я, як і вся країна, бачу жах нашої реальності. І можу з перших вуст донести це до наших іноземних друзів, медіа, спортсменів. Я не на фронті, але все одно допомагаю, чим можу, як країні, так і армії.
- Встигаєте займатися ще чимось, окрім спорту?
- Навчаюся, займаюся саморозвитком. Моя кар'єра вже давно мала завершитися, тому потрібно бути готовим до нових викликів.
– Які плани на найближчі місяці, рік-два?
- Найближчі місяці – це біатлонний сезон. Поки мене не повернуть до військової частини, буду тут. Як завжди – віддавати свій максимум заради спортивних результатів. А далі, сподіваюся, ми всі разом святкуватимемо наш День Перемоги!
Багато спортсменів пішли на фронт
- Як вплинула війна на стан справ у нашому біатлоні?
– Війна нікого не шкодує. Кожен має свій фронт. Але якби не наші захисники, то й нас не було б. Тож низький їм уклін!
- Чи багато біатлоністів пішли на фронт захищати Україну?
– Спортсменів різних видів спорту багато на фронті, багато вже загинуло, зокрема й біатлоніст Євген Малишев. Нині мій брат у лавах «Азова», біатлоніст у минулому. Усіх я не знаю. Але молюся, щоб хлопці повернулися додому живими та неушкодженими.
- Наскільки складно підтримувати зв'язок із братом та рештою рідних?
– Проблем не було до відключення світла. Зараз спілкування набагато менше, і головне, щоб усі були живі та здорові.
- Як зараз ставляться до українських біатлоністів?
– Нам співчувають. Багато питань – як ми, як наші рідні. Раді бачити нас на змаганнях.
- Чи солідарна з нами всесвітня спільнота біатлону?
- Світовий біатлон відгукнувся одразу з перших днів війни. Фінансова допомога, гуманітарна, усунення країн-агресорів від змагань. Я пишалася тим, що я біатлоніст, і пишалася Міжнародною федерацією біатлону. Саме вона забезпечила фінансами команду «А» під час літньої підготовки.
- Чи немає спортсменів, які підтримали або не засудили російську агресію?
– В Україні таких немає. А іноземців я не відстежую, кожен щось сказав чи промовчав. Тож немає відповіді.
Було непросто й у мирний час, зараз ситуація гірша
- Як зараз готуються наші спортсмени?
- Вже розпочався змагальний період, тому основні команди перебувають за кордоном на Кубку світу та Кубку IBU. Поки що результати розчаровують. Про причини говоритимемо навесні, але сподіваюся, що виліземо з тієї ями, в якій опинилися.
- Тренуються в Україні чи, як і багато хто, змушені готуватися за кордоном ?
– Команда «А» (перша команда країни) провела кілька повноцінних зборів за кордоном завдяки IBU. Команда «Б» (друга за рівнем комплектації збірна, головна її мета – це виховання перспективної молоді) не мала такої можливості і всю підготовку провела в Україні, окрім збору на «першому снігу». Тож їм точно не вистачило висотної підготовки, а нас підкошувала дорога по 2-3 доби в автобусах.
- Яка ситуація з молоддю, юніорами та дітьми?
- Їм зараз найважче. Мінімальне фінансування, зруйновані бази, інвентар, що згорів, повітряні тривоги, а тепер ще й світло, опалення тощо. Багато дітей за кордоном з батьками без можливості продовжити заняття біатлоном. Тож ситуація плачевна.
- Як погіршилися їхні умови для тренувань?
- Нам і у мирний час не вистачало інфраструктури. Старі бази потребували ремонтів, лижно-ролерні траси - реконструкції. Стрільбищ в Україні одиниці. А зараз постраждало й те, що було.
У Чернігові повністю зруйнована база, центр олімпійської підготовки біатлону, весь інвентар і гвинтівки, що знаходилися там, на момент захоплення. Також особисті речі спортсменів, які роками там проживали, бо не мали власного житла. У лісі бігати заборонено через загрозу мін. Ролерна траса також постраждала.
Тож біатлону важко буде відновитися та встояти. Але я з оптимізмом – вірю в наших дітей та чекаю, коли в Україні виховають нових олімпійських чемпіонів!
Народилася 9 січня 1987 року у місті Лігніц (Польща). Учасниця трьох Олімпійських ігор (2010, 2014 та 2022). У 2014-му році стала олімпійською чемпіонкою в естафеті 4х6 км разом із Юлією Джимою, а також Вітою та Валею Семеренко.
У 2013 році взяла золото на чемпіонаті світу у спринті на 7,5 км. Багаторазова чемпіонка Європи та призерка світових та континентальних першостей.
З квітня 2014-го до березня 2015 року обіймала посаду заступника міністра молоді та спорту України.
З дитинства захоплюється бальними та естрадними танцями. Навіть використовує їх у ході тренувального процесу.
Одне із захоплень Олени Підгрушної – вишивання. Улюблена робота – сніговий барс сидить на тлі скелі, місяця та гірської річки. Розмір добутку 1,5 на 1 метр. На цю вишивку у спортсменки пішов рік.