Від початку відкритої російської агресії міжнародна гуманітарна організація “Лікарі без кордонів” опікується постраждалими від війни в Україні. Ми вже розповідали про унікальний евакуаційний медичний потяг, який перевозить хворих та поранених зі східних до західних регіонів.
Сьогодні ж знайомимо з іншими проєктами місії, про які розповідають самі лікарі.
“Загадала бажання, щоб мій пацієнт знову навчився радіти сонцю”
Лідія Мельник, фельдшерка евакуаційної швидкої допомоги
До команди “Лікарів без кордонів” Лідія приєдналася на початку травня. Працювала на евакуаційному потязі, а потім пересіла на карету швидкої. Цей проєкт спрямований на тих, хто потребує евакуації з деокупованих районів, а заразом і першої медичної допомоги місцевим мешканцям, які довго не могли її отримати.
- Їздити в містечка і села, що перейшли під контроль українських військ, ми почали півтора місяці тому. Перші враження були дуже важкі. Ми побачили понівечені будинки, розбиті дороги, наляканих, виснажених людей. А це вже осінь, коли загострюються хронічні хвороби, на них накладаються сезонні. Ліків майже ні в кого не було. У кого залишались якісь запаси, ділилися ними з сусідами, щоб всі могли виживати. Коли ми почали розпитувати про стан здоров’я, діставати медикаменти і роздавати їх, у деяких пенсіонерів на очах були сльози.
Лідія згадує, як нещодавно з Апостолівського району вони з колегами евакуювали будинок престарілих, що також був під окупацією.
- За час роботи на швидкій я наслухалася багато історій. В чомусь вони однакові, бо всім було дуже важко, але всі, звичайно, різняться. Мені найбільше врізався в пам’ять один чоловік, який пережив інсульт, хоча був ще досить молодий.
Ще в машині, коли у вікно потрапляв хоч промінчик сонця, я побачила, як він насуває в’язану шапочку глибоко на очі. Намагалася поговорити, бо відчувала, що людина від чогось страждає, але порозумітися ми не могли – в нього була важка мова, та й почувався розгубленим. Допомогла літня жінка, яка знала цього чоловіка. Виявляється, в евакуації вони жили без електрики, в кімнаті й вдень було похмуро, а сутінки вже ранні. Цей хлопчина так відвик від світла, що тепер воно боляче ріже йому очі.
Ми перевезли пацієнтів пансіонату в безпечне місце і передали соціальним працівникам. Тоді я загадала бажання, щоб цей чоловік знову звик до світла і згадав, як можна радіти промінчикам сонця.
“Після деокупації людям перш за все потрібна допомога психолога”
Ігор Бодня, лікар мобільної клініки
Коли почалася війна, асистент кафедри інфекційних хвороб харківського вишу відвіз сім’ю в безпечне місце, а сам повернувся в рідне місто, бо знав, що мусить продовжувати лікувати людей. Коли зателефонували з “Лікарів без кордонів”, радо приєднався до місії. Зараз він лікар мобільної клініки, яка базується в Харкові.
- Мобільна клініка - це команда, яка щодня виїздить в різні місця. Сьогодні ми тут, завтра там, а через тиждень чи два знову повертаємося до пацієнтів, щоб дізнатися про їхній стан здоров’я та проконтролювати призначення.
В команді клініки п’ять осіб. Це лікар, психолог, водій, хтось з міжнародних представників “Лікарів без кордонів” та перекладач. В дорогу вирушають на мікроавтобусі, який повністю переобладний під медичні завдання. Слідом прямує ще один "бусик", в якому гуманітарна допомога, пелюшки, памперси...
- Насамперед їдемо туди, де доступ населення до медицини через присутність російських військ був ускладнений. Після того як Балаклея перейшла під контроль ЗСУ, ми поїхали в одне село через чотири дні після звільнення. Люди морально дуже виснажені, тому важлива насамперед допомога нашого психолога. Але люди, незважаючи на все, хочуть піклуватися про своє здоров’я і щиро радіють такій нагоді.
Ігор каже, що поїздки плануються не навмання. На більшість пацієнтів є запити, тож лікарі уже готові їх забезпечити. Але буває, що приходять самі.
- Нам байдуже, скільки буде пацієнтів. Приймали і 70 за день, і прямували до чотирьох сімей, що залишились в селі на 20 хат. В основному це літні люди, молоді повиїздили з таких місць. Дуже зворушив дідусь, якому виповнилось 86 років. Тричі контужений, зору майже немає, слуху немає, але така воля до життя! Ми втрьох йому довго пояснювали, що і як треба приймати, зрозумів, подякував, сказав, що ще на нас чекатиме.
За словами Ігоря, найперше у його пацієнтів загострюється гіпертонічна хвороба, проблеми з серцем, цукровий діабет. На кожного заводиться медична картка, в Харкові на базі мобільної клініки їх вже повний стелаж.
- В тому ж селі, де ми дідуся приймали, бабуся була не ходяча з діабетом першого типу. Дивом вціліла, коли в хату потрапив снаряд, сусіди її до себе у літню кухню взяли. Коли ми її оглядали, пенсіонерка тихо так попросила, щоб її відвезли в хоспіс або в притулок для престарілих. Бо немає вже де доживати життя... Це питання на стадії завершення, скоро бабусю перевезуть і влаштують.
Було таке, що приїздимо в село, а нам велику коробку з ліками приносять. Всі етикетки польською або чеською мовами. Кажуть, волонтери дали, а що то за ліки, ні вони не знали, ні ми не знаємо. Почали розбирати, пояснювати, який препарат від чого і які має українські аналоги.
В минулий вівторок змогли об’їхати одразу три села. Повернулися “без рук, без ніг”, але такі задоволені! Бо для лікаря то справжній кайф, коли з пацієнтами працюєш. Одну бабусю вже кілька разів навідували. У неї син просто на руках загинув від уламку снаряду. Тепер, каже, хоч спати трохи можу. Хоча це швидше не моя заслуга, а нашого психолога.
А вчора на прийомі була молода жінка, яка народила тиждень тому. З дитинкою все добре, а маму лихоманить. Оглянули, зробили призначення. Залишили памперсів на рік наперед. Сказали, щоб чекали нас через тиждень.
Ігор каже, що в звільнені села потроху повертається життя.
- Перший раз приїхали, чоловік десять по хатах було. Вдруге приїздимо, а в селі вже більше тридцяти мешканців. Люди бачать, що їх не кидають.
“Є екстрена допомога, а є екстрена психологічна допомога”
Юлія Тимченко, психолог
Цей проєкт “Лікарів без кордонів” зараз працює в Бучанському районі на Київщині.
- Наші пацієнти – це люди, які отримали важкі психологічні травми декілька місяців тому і у яких є симптоми посттравматичного стресового розладу. Але це не єдині проблеми, з якими люди звертаються.
"Я щодня проходжу повз свою домівку... точніше, повз місце де колись був мій дім. Зараз там порожньо, як і у мене всередині. Ну просто нічого немає. Я зможу колись повернути відчуття домашнього затишку?"
"Дитина весь питає мене: мамо, а коли випаде сніг, ми знову спатимемо в підвалі? Як мені відволікти її від таких думок?”
"Коли звучить сирена, я вся кам'янію, мені важко рухатись, тіло стає наче чуже, я знову і знову чекаю, що все почнеться знову...”
- Нескінченна тривога, страхи, фобії, панічні атаки, розлади дихання, серцебиття, пригніченість, імпульсивна або агресивна поведінка. З таким не завжди можуть справитися звичайні лікарі, тому багато хто приходить до нас за їхньою порадою. Особливо важко тим, хто втратив своїх рідних. І навіть коли всі вижили, травми не одразу гояться, - ділиться своїми думками Юлія.
Юлія згадує пацієнтку, яка не могла нормально жити, спати, їсти, адекватно реагувати на звичні речі:
- Ця жінка довго не мала змоги евакуюватися з-під обстрілів, а коли виїхала, син повернувся додому, щоб забрати ще одного родича. І потрапив під автоматну чергу. Це було зафіксовано на відео, і це відео потрапило матері до рук. З сина досі не всі кулі вийняли, але він живий і теж спілкується з психологом. А жінка після того, як ми з нею попрацювали, вже може себе опанувати.
В команді разом з Юлею ще два психологи. Умови роботи трохи незвичні, бо ніяких кабінетів немає.
- Ми постійно переміщаємося по різних населених пунктах, місцева влада або громадські організації виділяють нам приміщення. В модульних містечках це просто може бути маленька кухонька або кімнатка. Є екстрена медична допомога, а у нас екстрена психологічна.
«Лікарі без кордонів» (Medecins sans frontiers, MSF) — це незалежна міжнародна медична гуманітарна організація. Заснована у Парижі в 1971 як незалежна асоціація французьких лікарів. Наразі має відділення у 20 державах. Лауреат Нобелівської премії миру 1999 року.
В Україні «Лікарі без кордонів» займалися проблемами профілактики та лікування ВІЛ/СНІД, боротьби з поширенням туберкульозу. З початком воєнних дій розгорнули кілька масштабних проектів по наданню допомоги постраждали від російської агресії.
У вересні президент MSF Крістос Крістоу розповів в інтерв’ю «Укрінформу», що нині в Україні працюють понад 120 іноземних медиків з усіх куточків світу і понад 500 українських медиків.
Проект буде існувати, доки в ньому існуватиме потреба.