Ніка Шурда притискає до грудей бузкового та рожевого плюшевих слоників. Це її нагадування про щасливе життя в Маріуполі та про тата, тренера з боксу. Майже таке ж слоненя Дмитру Шурді подарували на роботі, коли Ніка народилася. З того часу слоники стали їхнім талісманом та символом любові – керамічні, плюшеві, скляні. Для них відвели цілу полицю.
Батько не знає про перемогу
Зараз за слониками та квартирою доглядає тітка Ніки з дочками – їхній будинок на околиці Маріуполя рознесло на тріски. Ніка впевнена – слоники її дочекаються, а вона обов'язково поїде до Маріуполя одразу ж, як тільки на флагштоці над містом почне майоріти синьо-жовтий прапор.
- Я одразу поїду, як тільки Маріуполь буде українським. Упевнена, це лише питання часу, – Ніка Шурда налаштована рішуче: – Не скажу, що одразу зможу там жити, навряд чи це буде можливо, але до своєї квартири, своїх рідних місць я зобов'язана поїхати. Я дуже хочу цього.
Ніка – новоспечена чемпіонка Європи зі стрибків у воду. Її тато-спортсмен не знає про це, але точно пишався б своєю дівчинкою, яку у п'ять років відвів на секцію. Ні тато-боксер, ні мама – майстер спорту з легкої атлетики – не перетягували доньку у свої види спорту.
– Перше, що я б сказала татові – я чемпіонка Європи, – усміхається Ніка. – А поки що можу тільки подумки йому передати: «Тату, тримайся! Ти повинен витримати весь цей жах!».
Ніка зізнається - вона їхала на чемпіонат із метою заявити про себе та допомогти батькові, розповівши всім про його долю.
- Ті, хто виходив із полону, радили більше про це говорити. Щаслива, що маю таку можливість, - зазначає дівчина. - Я не налаштовувалась на перемогу - тільки хотіла добре виступити, і навіть не дивилася на результати інших дівчат. На змаганнях всі на одному рівні, і перемагає той, хто психологічно витримує – там великий тиск на спортсмена. Розуміла, шанс є – програма у нас складніша. Тато був би радий, дізнавшись, чим я займаюся зараз.
Звинувачують у тероризмі
Дмитра Шурду затримали у середині березня, коли він намагався виїхати з Маріуполя. За словами дочки, його звинувачують у тероризмі. Дружина з Нікою виїхали за день до цього. Старша дочка працює за кордоном.
- Ми дізналися, що тата затримали, за кілька днів, зв'язку з ним не було – розповіли знайомі, – згадує Ніка Шурда. – Він допомагав у Маріуполі людям як волонтер.
Коли почалася війна, Дмитро перебував на змаганнях – зумів прорватися до міста в один із останніх коридорів. Після цього автобусних виїздів уже не було.
Щоразу на шляху до укриття Ніка сподівалася, що все ось-ось припиниться. Невдовзі там довелося ночувати. Коли прилетіло до двох сусідніх будинків – зважилися виїжджати. Тоді вже не було навіть можливості забрати з квартири речі і тривожну валізку, яка лежала зібраною ще з 2014 року. Коли вони виїхали – потрапило вже і до їхнього будинку. Але квартира залишилася цілою. Батько збирався виїжджати через день після них.
Ніка майже впевнена - її батькові довелося пережити весь жах у катівнях Оленівської колонії. Інакше, міркує вона, чому у цілком здорового чоловіка, спортсмена без шкідливих звичок, у 56 років раптом стався обширний інфаркт?
Інфаркт привів Дмитра до лікарні, і тут з'явилася можливість зателефонувати доньці – просив телефон у санітарок чи інших пацієнтів. Останній дзвінок був 29 квітня, у день народження Ніки. Тоді ж його виписали та невдовзі перевели з Оленівки до Донецького СІЗО.
- Єдине, що нам залишається, - це розповідати про нього і чекати, - зітхає дівчина. – Ми писали заяви до поліції, шукали його у списках військовополонених – його там немає. Але цивільних не тримають у Донецькому СІЗО.
Пошуки Дмитра Шурди ускладнює його невизначений статус, що віддаляє надію на швидке визволення.
На татуюванні – карта України та Маріуполь
Як усі спортсмени, Ніка мріє про Олімпійські ігри. Перемога на чемпіонаті Європи далася їй нелегко, але це великий крок у напрямку до Олімпіади. Три роки тому Ніка на тренуванні зламала обидві руки – довелося пропускати і тренування, і, звісно, змагання. Практично не маючи досвіду виступів на великих турнірах, їй вдалося завоювати золото чемпіонату Європи.
Нині Ніка з мамою у Хорватії – українська збірна, яка влаштувалася тут, запропонувала спортсменці переїхати. Мама, вчитель фізкультури, працює у кафе – без мови знайти роботу за професією складно.
У їхньому хорватському місті немає нічого схожого на Маріуполь, але спогади часто повертають Ніку додому – на ті вулички, де вона була щаслива, де раділа першим перемогам, де гуляла зі своїм першим коханням.
– За останній рік Маріуполь став місцем моєї сили, – зазначає дівчина. - Я любила це місто. Там у мене були мої перші серйозні стосунки, там я познайомилася з дуже класними людьми, там мої улюблені місця. Все це залишилося в моїй пам'яті, і хоча тут нічого не нагадує про Маріуполь, часто виникають такі спалахи в пам'яті.
Ніка дистанційно навчається на тренера та на психолога. Замислюється у майбутньому про свій бізнес, пов'язаний зі спортом.
Про рідний Маріуполь нагадує нове тату з картою України та серцем на місці рідного міста. Ніка впевнена - вона ще обов'язково сюди повернеться, до своєї колекції слоників на полиці та улюблених місць.