Імена тих, хто в перші дні повномасштабної війни відкривав ворогові міську браму, вже добре відомі. Усі вони під статтею про державну зраду і розраховувати на пом'якшення вироку приводів немає. Розповідаємо про зрадників у тих містах України, до яких зараз прикута увага всього світу.
Геннадій Мацегора (Куп'янськ): просто заарештований у Росії
Цього 44-річного громадянина України обрали своїм мером мешканці Куп'янська у 2020 році. Через два роки «мер» здав їхнє місто російським окупантам буквально у перші дні війни – 27 лютого. І не під тиском, а з радістю, запропонувавши їм транспорт, паливо, житло та їжу. Звичайно ж, все лише заради миру, і щоб не штурмували місто, пояснював Мацегора. У результаті над Куп'янськом підняли прапор РФ і влаштували мешканцям нове життя – з гуманітаркою, відсутністю води та світла та іншими «принадами» російського світу.
24 березня Геннадій Мацегора записав відеозвернення та заявив про викрадення своєї 20-річної доньки співробітниками українських спецслужб. За його словами, дівчина виїхала до друзів до Івано-Франківської області. Так-так, поки що тато здавав українське місто росіянам… Про долю дівчини досі нічого невідомо (крім того, що вона чи хтось заходив на її сторінку в соцмережі 23 серпня).
Після того, як СБУ зареєструвала стосовно Мацегори кримінальне провадження за статтею «Держізмена», у квітні зрадник помчав до Росії, де вирішив пересидіти смутні часи. Але трапилося непередбачене: росіяни заарештували Мацегору і невідомо за що. З липня він перебуває на території РФ під вартою. Втім, можна припустити, що сім'я просто возз'єдналася і шлях до України їм закритий.
Юрій Шевченко (Балаклея): родом із донбаської Горлівки
Гауляйтер Балаклії родом із Горлівки, що на Донеччині. Йому 49 років, він має український паспорт, але є й російська книжка з двоголовим орлом. І сам Юрій Шевченко вважає себе громадянином РФ. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ще в березні 2022-го він одразу погодився співпрацювати з окупантами і став «головою тимчасової адміністрації Балаклії». Як розповіли місцеві жителі, ніхто з українських місцевих чиновників не погодився працювати із загарбниками.
Шевченко називає себе волонтером та головою гуманітарної організації «Світ Харкову» і співпрацював із ворогом ще з 2014 року – тоді він називав себе експертом та давав інтерв'ю російським пропагандистським ЗМІ. 2022-го року він попросився у послужіння до окупантів і разом із «новим мером» Ізюма Владиславом Соколовим підняв російський прапор біля будівлі Ізюмської райдержадміністрації.
Балаклії взагалі не пощастило двічі: попередній мер міста Іван Столбовий також виявився зрадником. Після дводенного полону в окупантів Столбовий перекинувся на їхній бік, хоча вони «звільнили» його з посади міського голови. За кілька днів Іван Столбовий разом із сім'єю виїхав на територію Росії, і зараз його доля невідома.
Владислав Соколов (Ізюм): колишній «мент» зайнятий російською мовою
Призначений окупантами «мер Ізюма» 58-річний Владислав Соколов, за його словами, двічі піднімав прапор Росії в Ізюмі (2022-го та 2014 року, але тоді ніякої відповідальності він не поніс). Окупанти завзятість оцінили, і колишній міліціонер із Дніпра отримав від них крісло міського голови Ізюма.
Окуповане місто страждає від нестачі продовольства, води та елементарних комунальних благ. Проте «мер» бачить основну проблему… звичайно ж, у мові: «У зв'язку з тим, що на території міста Ізюм та Ізюмського району переважає російськомовне населення… всім підприємствам, організаціям, установам у документообігу використовувати лише російську мову». Обіцяв особисто проконтролювати.
Жителі, що залишилися, довіряють Соколову приблизно так само, як його весняним оповіданням про те, що «Україна здала Харків та Ізюм», тому закликав усіх, хто перебуває в місті, співпрацювати з російськими окупантами. І сам показував «приклад»: здавав адреси учасників АТО, допомагав ворогові будувати переправи та мовив на телеканалах про процвітання Ізюма всупереч усьому.
Оскільки в Ізюмі відсутній нормальний телефонний зв'язок і не завжди є інтернет, достовірної інформації про ситуацію в місті практично немає. За повідомленнями російських пропагандистів, вони зустрічалися з «мером» наприкінці серпня – більше інформації про те, де зараз і чим займається Соколов, знайти не вдалося.
Галина Данильченко (Мелітополь): боїться власної тіні
Колишня секретар міської ради, 58-річна Данильченко з'явилася у статусі «градоначальника» 12 березня, після того, як окупанти викрали чинного мера Мелітополя Івана Федорова. Свій шлях голови міста вона розпочала із заборони роздачі населенню гуманітарної допомоги із Запоріжжя. Виявилося, що всю гуманітарку заблоковано на території пожежної частини, а згодом її було продано в торгових точках, а частину вирушило на корм окупантам.
Запам'ятають Данильченка на все життя та вчителі мелітопольських шкіл. Їх під загрозою арешту, розстрілу та вигнання з міста буквально зганяли до шкіл, щоб вони продовжили навчальний процес за російськими освітніми програмами.
Цитати гауляйтерши народ не забув: «Дякую російській армії за те, що вона так ніжно і акуратно увійшла до міста», «Перенабудовуйте свої телеприймачі та отримуйте правдиву інформацію» (мова йшла про відключення українських телеканалів та заміну їх російськими), «Будуть вилучені псевдо книги, які пропагують націоналістичні ідеї (з центральної бібліотеки Мелітополя. – Ред.), будуть лише книги, які розповідають правдиву версію історії».
І вишенька на торті: "У місті відкриваються російські банки, де мелітопольці зможуть відкрити рахунки в рублях". Для міста, яке живе на гуманітарну допомогу, це дуже актуально.
Зараз Галина Данильченко практично не з'являється перед громадськістю і не відвідує масових заходів, максимум – записує камерні інтерв'ю, де стверджує, що в неї все під контролем. Данильченко смертельно боїться партизанів, які активно діють у Мелітополі, та рахунок ліквідованих зрадників та колаборантів уже перевалив за десяток. За чутками, вона вимагала від окупантів перевезти її в безпечне місце до Криму, проте їй швидко вказали на місце і повідомили, що вона залишатиметься у Мелітополі стільки, скільки буде потрібно.
Володимир Сальдо (Херсон): чи то помер, чи то «овоч»
Сальдо – приклад для всіх колаборантів та зразок правильної поведінки, якщо рило в пуху. Призначений керувати окупованою частиною Херсонської області, колишній мер Херсона, який 2014 року виїхав до Росії, повернувся до України і вже 16 березня увійшов до складу якогось «Комітету порятунку за мир і порядок» і став співпрацювати з російськими військовими. Але, мабуть, дещо розумів, бо спершу вустами своєї помічниці заявляв, що його змусили до співпраці та взагалі – Херсон вважається частиною України і жодних народних республік там не буде.
Озирнувшись і зрозумівши, що жодних покарань за це не буде ні від ні, ні від інших, Сальдо погодився стати головою окупаційної військово-цивільної адміністрації Херсонської області. У червні він був одним із тих 23 осіб, хто першими отримали російський паспорт на окупованій частині Херсонщини.
Губернаторство Сальдо, мабуть, не вдалося, херсонці аж ніяк не горіли і не горять бажанням вважатися росіянами. Тому словами та справами всіляко висловлюють це нескладне посилання. Сальдо зрозумів це після «товстого» натяку: у липні на нього була спроба замаху: дорогою, де він мав їхати, заклали вибуховий пристрій.
На початку серпня Сальдо госпіталізували до кримської лікарні з попереднім діагнозом «отруєння бойовою отруйною речовиною», а потім перевезли до Москви, до «Скліфа». За офіційними зведеннями, Сальдо прийшов до тями, і лікарі побачили «позитивну динаміку», за іншими – його ввели медикаментозну кому, в якій він і перебуває вже кілька тижнів, маючи розум «овочу».
Про стан Сальдо ніхто не повідомляє, тому є версії, що він помер і навпаки, що живий і ховається в Росії, розуміючи свою подальшу долю. І це дуже правильно, що Україна зрадників не прощає.
Андрій Шевчик (Енергодар): продав ворогові і місто, і зерно
З 27 березня цей 49-річний депутат міськради став вважатися «мером» Енергодару – міста-сателіту Запорізької АЕС, оскільки колишній мер міста Дмитро Орлов бажання співпрацювати з окупантами не висловив. Шевчик одразу ж віддав ворогам майно аграрних підприємств та понад 140 тисяч тонн зерна на суму 1,9 млрд грн.
Така щедрість не пройшла даремно – у травні партизани влаштували вибух у будинку, де мешкає Шевчик. Ніхто з мешканців під'їзду не постраждав, а Шевчик разом із охоронцями вирушив до лікарні із травмами різного ступеня тяжкості.
Незабаром після замаху охорону у Шевчика забрали, і про те, чим зараз займається колаборант, як почувається після поранення, мало відомо.
Володимир Бандура (Святогорськ): побув у полоні – і перевзувся
Цей мер здивував: тримався до червня, переконував мешканців донбаського курортного містечка евакуюватися, допомагав з гуманітарною допомогою, потім на тиждень зник кудись, а коли повернувся – кинувся просто в обійми так званого «голови ДНР» Дениса Пушиліна. Адже зовсім незадовго до цього моменту переконував, що співпрацювати з окупантами не збирається.
Як виявилося, Бандура просто чекав. Його позицію озвучив той самий Пушилін: «Ми з ним давно на зв'язку, він чекав, як і багато жителів Святогірська, звільнення, підтримує проведення спеціальної військової операції… Зі зрозумілих причин він змушений був приховувати свою позицію – стояло завдання вберегти людей. У складний час Володимир Володимирович не залишив свою посаду, її поважають та підтримують мешканці».
Коли Бандурі дозволили відкрито висловитися, він відразу звинуватив ЗСУ в обстрілі та підпалі одного зі скитів Святогірської лаври, а президента України Володимира Зеленського – у небажанні капітулювати.
Втім, щодо кохання мешканців до Бандури – тут Пушилін погарячкував. За словами святогірців, їхній мер був, говорячи по-простому, «ніяким», фактично місту допомагала лише обласна військово-цивільна адміністрація. Та й особливої ефективності від нього не бачили з моменту обрання 2020 року, а поліція взагалі розслідувала розкрадання ним бюджетних коштів на посаді міського голови.
З моменту призначення гауляйтером Бандури у Святогірську немає, та й саме місто лише умовно можна назвати підлеглим «ДНР» - окупанти контролюють лише частину міста, яка не проглядається з іншого берега річки Сіверський Донецьк, де знаходяться сили ЗСУ. Бандура їздить містами Росії і знає, що в рідному місті на нього вже чекають партизани – листівки з погрозами Бандурі нещодавно з'явилися у Святогірську.