Кинути все, з чого складається життя, і вирушити в безвість… Через жахи війни мільйонам українців сьогодні доводиться приймати такі важкі рішення. І надважливо, щоб у ці години було на кого покластися.
Вісім років фонд «Save Ukraine / Спасемо Україну» займається евакуацією з гарячих точок на нашій карті. Які завдання доводиться вирішувати, що переживають люди під обстрілами, якої потребують допомоги, «КП» в Україні» дізнавалася у засновника цієї благодійної організації, Уповноваженого президента з прав дитини (2014 - 2021 рр.) Миколи Кулеби.
Життя під нескінченними обстрілами
- Миколо Миколайовичу, ваш фонд працює з 2014 року. Чим займалися до війни?
- Насправді стану «до війни» у нас не було. Наш фонд створений, коли розпочалася перша російська інтервенція. Вона не була такою масштабною, як зараз, але вже 2014 року тисячі сімей тікали від війни. І ми вже мали сотні тисяч переселених осіб в Україні, а по всьому світу - декілька мільйонів. Тоді ми і набували свого першого досвіду.
Я особисто евакуював сім’ї з Дебальцево, був у Пісках, коли військові попросили вивезти останню дитину, яка лишалась у селищі. Це дуже важка історія.
На той час Піски вже дев’ять місяців знаходилися під шаленими обстрілами і були геть зруйновані. Залишилися кілька літніх людей і одна сім’я з 9-річним хлопчиком. Він по звуку пострілів умів розрізняти, з якої вони зброї. Наші військові мали підозру, що батьки виконують роль коригувальників вогню противника, а сина використовують як заручника.
Ми приїхали в Піски на броньованому транспорті. Я прийшов до матері і сказав, що без дитини назад не поїду. Жінка кинулася навколішки, благаючи не забирати у неї сина, але категорично відмовлялася їхати з ним з Пісок, бо не хотіла лишати чоловіка. Я кажу: поїхали утрьох. Відповідь: чоловік не може лишати хату.
Годину тривали перемовини, поки мати не зрозуміла, що ми не відступимося. Чоловік таки залишився, а жінка згодилася їхати з сином до родичів, які жили в 40 кілометрах від лінії зіткнення і давно вмовляли їх рятуватися.
На жаль, життя під нескінченними обстрілами дало про себе знати. І у жінки, і у дитини почалися психічні розлади. Через рік я поцікавився долею хлопчика і дізнався, що він у психіатричній лікарні, мама – також.
- Ви вже тоді мали броньовану техніку. А чим евакуюєте людей зараз?
- Зараз «Спасемо Україну» - дуже потужна неурядова організація, яка має в своєму розпорядженні 50 автомобілів – це швидкі допомоги, пасажирські автобуси, броньовані мікроавтобуси. Є цілий арсенал техніки для заправки машин.
Наша організація націлена на евакуацію найуразливіших категорій населення. Це сім’ї з дітьми, люди з інвалідністю, сироти. Ми вивозили інтернатні заклади як в західні області країни, так і за кордон.
З початку активної фази війни наша команда евакуювала із зон бойових дій більше ніж 57 000 дітей і дорослих.
Літні люди до останнього тримаються за дім
- З ким координуєте свої дії? До евакуації весь час закликає віце-прем’єрка Ірина Верещук. Контактуєте з нею?
- Ми тісно співпрацюємо з місцевими органами влади. Там всі нас знають. Хоч зараз можете приїхати в Покровськ і побачити, як працює наша команда, як до наших хабів вивозять людей і з державних, і з недержавних закладів. З «Укрзалізницею» контактуємо з першого дня війни. «Укрзалізниця» постійно виділяє нашій організації велику кількість вагонів для евакуйованих, а одного разу навіть змінила маршрут курсування поїзда, аби ми змогли перевезти велику групу людей з інвалідністю.
З центральними органами влади ми не співпрацюємо. Не отримували пропозицій до співробітництва. Я не нарікаю, адже пріоритетні державні завдання – це відбивати ворога, постачати озброєння, забезпечити армію, лікувати поранених. Однак маю цікавий приклад. Нещодавно друг надіслав фото плакату з Великобританії, випущеного 1940 року. У перекладі він звучить так: «Турбота про тих, хто евакуюється, є завданням національних сервісів». Тоді евакуацію забезпечувало міністерство охорони здоров’я.
- На вашій сторінці у фейсбуці є історії евакуацій самотніх літніх людей. Часто доводиться такими опікуватися?
- Так, досить часто літні люди, а тим паче ті, у кого є складні захворювання або інвалідність, залишаються сам на сам з бідою. Не впевнений, чи є державні програми по їх евакуації, по забезпеченню спецтранспортом. Мабуть є, але за весь час роботи наша команда їх не зустрічала. З Торецька ми вивозили цілий будинок ветеранів. Здебільшого це були лежачі люди. Були випадки, коли літні люди, які не можуть вижити без сторонньої допомоги, залишалися одні в будинку, звідки всі виїхали.
З літніми людьми нелегко. Вони до останнього тримаються за свій дім, за звичну обстановку. Дуже багато пенсіонерів у відчаї, бо нема до кого їхати. Але коли над головою починаються вибухи, виникає бажання рятуватися. Інколи, на жаль, запізно. Доводиться розробляти спеціальні маршрути, везти людей під обстрілами.
Зараз ми маємо більше 10 швидких і реанімобілів, які працюють на евакуацію таких людей.
«Де наша Швейцарія – везіть!»
- Полишати рідну домівку – це для кожного стрес. Він відбивається на поведінці евакуйованих?
- Всі люди різні. Є такі, які щиро дякують, намагаються не завдавати зайвих клопотів. Є люди, які перебувають в глибокому стресі від пережитого, тому їхня поведінка буває іноді навіть агресивною – вони кричать, впадають в розпач, звинувачують всіх. Але ми до цього ставимось з розумінням, адже війна забрала у цих людей все.
Ми намагаємось допомагати максимально оперативно і враховувати побажання людей. Але ми дуже просимо дивитися на обставини реалістично і усвідомлювати, що певні процеси вимагають часу.
Приведу приклад. Ми отримали прохання поселити 60 людей з Марганця. Їх посадили на потяг, ми зустріли у Львівській області, розмістили в гірський місцевості. Вони почали оговтуватися від пережитого і просять: можна за кордон? Добре, ми домовилися із Швейцарією.
Але ж це ціла процедура, оформлення документів – все займає час, а люди іноді цього не розуміють. Навіть перебуваючи в безпечних умовах, не хочуть чекати: «Ви обіцяли, де наша Швейцарія? Везіть!».
А коли люди вже приїхали в інші країни, часто виникає ще більше розчарувань. В розумінні багатьох закордон – це казкові території, де все ідеально, літають феї і здійснюють бажання за помахом чарівної палички. А по факту в інших країнах тотальна бюрократія й місяці очікування процедури реєстрації, призначення виплат, страхування. Починаються докори: навіщо сюди привезли, коли тут бюрократичні проблеми. Доводиться довго пояснювати, що по світу мільйони біженців, жодна держава не може в один момент влаштувати комфортно всіх.
Особливо відчутно це у Канаді. Канадійці раді допомагати, але непоспішливі, мають своє життя и не розуміють, коли на них починають тиснути. Це країна мігрантів, які починали з нуля і всього домагалися своїми силами. Стан людини, яка кидає насиджене місце і змушена будувати нове життя, для них природній.
- Кого відправляєте за кордон? Людей за бажанням чи вибірково? Всі, либонь, не можуть виїхати.
- Намагаємося відправляти тих, хто має бажання виїхати. Багато людей, які були змушені покинути свої домівки через війну, дуже налякані і не відчувають себе у безпеці в жодному регіоні України. Хто може – сам їде до рідних чи близьких, які раніше за кордоном влаштувалися.
Але багато людей не хочуть їхати з України. Кожний випадок індивідуальний. І мотивація може бути дуже несподіваною.
Була під нашою опікою багатодітна сім’я з Луганщини. Була німецька організація, готова їх прийняти. А люди сказали – ні. Хочемо тільки в Україні. Коли я ближче з ними поспілкувався, то дізнався, що в Німеччину вони не їдуть тому, що там... «дітей на органи можуть продати». Виявляється, таку «новину» вони почули по російському телебаченню. Уявляєте, яка йде пропаганда.
Психологічна служба має працювати від держави
- Дозволяєте брати в евакуацію хатніх улюбленців?
- Так, звичайно. З такими евакуаціями теж пов’язано багато історій. Особливо запам’яталася сім’я, яка тікала з окупованої території в Запорізькій області.
Вони ховалися від обстрілів у підвалі. Батько вийшов зі сховища першим, в цей момент зовсім поруч розірвався снаряд. Чоловік загинув одразу. Жінка з дітьми дочекалися ночі і попрямували через ліс, через мінні поля до наших військових. Взяли своїх собачок і пішли. Уявіть: одна жінка, двоє дітей і троє песиків...
На щастя, дісталися своїх. Наші волонтери перевезли сім’ю у Львівську область. Наскільки вони були травмовані – це просто жах. Зараз уже відійшли, а два місяці тому ходили в шоковому стані. Казали: «Нам байдуже, де бути, бо росіяни за нами стежать и все одно вб’ють».
Я дві години переконував, але, на жаль, пережите поки не дозволяє їм дивитися на ситуацію більш об’єктивно.
- Такі люди потребують як мінімум допомоги психолога. Вона надається?
- Психологи є в наших командах, також ми постійно шукаємо для таких людей психологічний супровід за місцем перебування. Але одноразової бесіди мало, треба, щоб психологічна служба працювала з травмованими людьми постійно. Це завдання держави.
Людині треба спершу опинитися в безпеці, а потім лікувати стрес. У нас працюють 15 хабів в більшості регіонів України, і там надається психологічна допомога.
Переносили через підірваний міст, а в Польщі підняли гелікоптер
- А що таке ваші хаби?
- Це центри, які переважно влаштовані в приміщеннях євангельських церков, з якими у нас укладені угоди. Ми надаємо допомогу цим хабам, навчаємо команди, фінансуємо їхню діяльність. Співпрацюємо в мережі «Спасемо Україну».
На сході України хаби – це переважно пункти для короткотермінового проживання і харчування. Якщо захід України - то хаби розраховані на більш тривале перебування людей, забезпечення їхніх базових потреб перед влаштуванням на постійне місце.
- Ви казали про автопарк. Але ж був випадок, коли до евакуації довелося залучати повітряну авіацію. Що це за історія?
- Вся Україна пам’ятає моторошну історію родини Власенків з Ворзеля, що під Києвом. Родина з чотирьох людей – чоловік, жінка, 17-річна донька та 7-річний син - на свій страх і ризик вирішили евакуюватися в бік Києва. Обвішали свою машину білими простирадлами – аби було помітно, що беззбройні, цивільні. Відкрили вікна, аби російським військовим було видно, що в салоні – діти. Серед міста їх зупинив російський військовий з автоматом. Досить спокійно поговорив, перевірив машину, помахав услід. А через 20 метрів автоматна черга прямо по автомобілю. Батькові прострелили ногу, мамі роздробило ноги, донька накрила молодшого братика собою і сама отримала надскладні кульові поранення легень. «Така була команда», – сказав росіянин, коли знову підійшов до їхнього автомобіля.
Батькові з простреленою ногою вдалося довезти рідних до лікарні в Ірпені. Там надали першу допомогу, але більше нічого зробити не могли. Аби перевезти до київської лікарні, волонтерам довелося переносити на ношах ледь живих маму і доньку через розбомблений ірпінський міст. В 17-й лікарні Києва зробили перші операції, але поранення були дуже важкими. Коли я дізнався про цю сім’ю, знайшов у Польщі друзів, а в Німеччині домовився з клінікою «Шаріте».
У нас тоді ще не було великої кількості реанімобілів. Дві машини – для матері і доньки - надав «Добробут». З польського кордону поранених забрав медичний військовий гелікоптер – до Кракова. Звідти їх теж медичним гелікоптером відправили в Берлін – у «Шаріте».
На щастя, обидві вижили. Але стоїть питання подальшого лікування, протезування. Зараз домовляємося з клінікою у США.
Треба вмовляти, пояснювати, переконувати
- Лікування в «Шаріте» – це шалені гроші. Пораненим надали допомогу безкоштовно?
- Так, наші партнери надали допомогу безкоштовно, сім’я нічого не платила. Тому ми можемо тільки дякувати.
- Волонтери вашого фонду виїжджають на завдання в бронежилетах та касках. Вони реально ризикують життям?
- Так, захисна амуніція – це наша вимога до волонтерів. Хоча інколи нас застерігають, що росіяни можуть спеціально цілити по людях у бронежилетах. Ми ретельно плануємо наші операції, команда вирушає, коли є перерва в обстрілах. Однак небезпека чатує завжди, тому мусимо вживати заходів. І щодо волонтерів, і щодо наших пасажирів.
Під Черніговом наприкінці березня був випадок, коли евакуаційну колону умисне обстріляли. Рашисти бачили, що зупинилися мікроавтобуси з написом «ДІТИ» і що в них цивільні люди. Але з’явився дрон, а за ним снаряди. Трьох людей було вбито, трьох поранено.
- Бували випадки, коли люди відмовлялися від евакуації?
- На жаль, це не поодинокі випадки. У багатьох людей, які ховаються від обстрілів, є синдром страху, що тебе вб’ють. Вони навіть бояться вийти з підвалів.
Є такі, що відмовляються, бо грошей немає, немає і розуміння, де жити, що їсти, а на волонтерів чи благодійні організації розраховувати не хочуть. Є такі, що просто змирилися: буду сидіти на місці - і хай доля вирішує. Треба вмовляти, пояснювати, куди повезуть, як повезуть, чим забезпечать. Іноді даємо зателефонувати людині, яка вже евакуйована і в безпеці. Щоб вона переконала.
Хтось працює цілодобово, хтось залишається байдужим
- А хто вони, ваші волонтери? Волонтерам теж якось треба собі на хліб добувати.
- В нашій організації, окрім операторів «Гарячої лінії «Спасемо Україну», є 65 працівників, які працюють на постійній основі. І також є кілька сотень волонтерів по всій Україні, які нам допомагають. З перших днів вторгнення мені люди писали: ми хочемо з вами працювати.
Я 22 роки в системі захисту дітей і спілкуюся з великим колом людей, які поділяють мої цінності і хочуть працювати на благо людей. У мене є партнери, які готові надавати допомогу і підтримку людям, які цього потребують. Так і в цьому випадку люди різних професій зібралися разом. Хтось евакуацією займається, хтось розселенням, хтось - психолог.
Ми розвиваємося, у нас є нові проєкти. Наприклад, FortHome. В рамках цього проєкту ми робимо шелтери – міні-будиночки. Вони маленькі, але всередині є все необхідне для нормального життя, включаючи пральну і посудомийну машинки, кондиціонер, обігрівач, кухонне приладдя, душ.
Після евакуації багато сімей поселяємо в таких будиночках на заході України. Також їх розміщуємо в Ірпіні, Бучі, Горенці на подвір’ях тих сімей з дітьми, які втратили житло.
Більша частина волонтерів, які працюють у нашій організації, – це віруючі люди. Вони сприймають свою справу як посвяту, служіння Богу.
- Тим часом є сигнали, що в Україні гуманітарні штаби згортаються. Допомога скорочується. На початку війни вона була дуже потужна, але всі ресурси кінечні.
- Зважаючи на величезну кількість внутрішньо переміщених осіб, це справді велика проблема. Є міста, де переселенці живуть в школах, садочках, а їх просять звільнити приміщення, бо починається навчальний рік. Не всім вистачає гуманітарки. Багатьом нема куди йти.
От у Полтавській області 300 000 внутрішньо переміщених осіб. На Львівщині точно не менше. Їх усіх треба забезпечити. Держава може не справлятися. Все залежить від місцевої влади, людського фактору. Якщо керівник громади вболіває, турбується, то все буде добре. А якщо ні, то у людей можуть виникати проблеми.
Досить часто до мене надходять сигнали, що переселенці не можуть вчасно оформити документи, отримати виплати, багато нарікань на чиновників. Знову людський фактор. Хтось працює цілодобово, бо війна, а хтось залишається байдужим бюрократом.
Очима штучного інтелекту
- Як почувається важко поранена Софійка, яка певний час мешкала у вашому будинку?
- Це дівчинка з Херсонської області. Коли поруч зірвався снаряд, уламками поранили маму дівчинки, а один уламок потрапив Софійці в голову. Дівчинку прооперували в столичному «Охматдиті». Після цього Софійка з мамою та братиком Артемом жили у мене в будинку.
Близько місяця тому «Спасемо Україну» та партнерські організації відправили сім’ю у Швейцарію, де Софійка проходить реабілітацію. Вона відновлюється. Кілька днів тому я говорив з дівчинкою та її мамою. Вони почуваються добре, емоційний стан теж поступово відновлюється.
- В останній день серпня фонд відкрив виставку картин, які створив штучний інтелект. Що це за історія?
- Світ швидко звикає до війни в Україні. Це неприпустимо. Вбиті й покалічені діти не мають бути «сухою статистикою» та нормою в цивілізованому світі. Наразі війна триває. Тому дуже важливо утримувати увагу світової спільноти, аби Україна продовжувала отримувати допомогу в боротьбі за свободу. Саме тому виникла ідея привернути увагу світу до війни в Україні через новітні технології.
В рамках міжнародного арт-проєкту Save Ukr(AI)ne представлено десять унікальних картин, згенерованих нейромережею від українського стартапу ZibraAI, на яких зображено диво порятунку дітей та сімей від російсько-української війни. За декілька днів виставку відвідало більше сотні людей. Ми отримали багато відгуків і зрозуміли, що погляд штучного інтелекту на війну в Україні пробирає навіть українців, які живуть в реаліях війни.
Ідея проєкту виникла у моїх колег – керівниці комунікацій «Спасемо Україну» Софії Федченко та мого прессекретаря Лізи Якнюнас. До речі, Софія приєдналася до команди на моє запрошення в перші дні війни – до цього вона займалася політичною репутацією та державними комунікаціями, очолювала пресслужбу одного з міністерств. Ліза до війни була керівницею Національної ради дітей і молоді та працювала в ІТ-сфері. Ось так війна об’єднує в нашій команді людей.
Стартував наш арт-проєкт у Києві, а вже за тиждень він буде презентований на Близькому Сході – в Державі Кувейт, де буде представлений в рамках Тижня України в Кувейті, організованому нашим посольством.