«Дорогі кияни! Прийму в дарунок чи куплю за помірну ціну баян. Туга заїла, душа плаче», - ці рядки рукописного оголошення багатьох не залишили байдужими. Написав їх маріупольський пенсіонер Олександр Семенченко. Його будинок спалили рашисти, все згоріло, у тому числі й дорогий серцю музичний інструмент.
Знімають "однушку"
Олександру Сильвестровичу – 80 років, а його дружині Галині Іванівні – 75. У Маріуполі вони жили у трикімнатній квартирі, з вікон якої вдалині виднілося Азовське море. Нещодавно доробили нарешті капітальний ремонт, який, за їхніми словами, «тривав ніби цілу вічність». Тут, у рідних стінах, у тиші та спокої вони розраховували дожити свій вік. Але прийшов "руський мір".
– Жили ми добре, у центрі міста, на проспекті Миру. А тепер… Ви ж знаєте, що сталося з містом. У мене навіть язик не повертається... У такому віці залишитися без нічого, - зі сльозами в голосі каже Олександр Сильвестрович.
До Маріуполя він потрапив у 1970 році.
– Я був кадровим військовим. Не дослужив, потрапив під масове скорочення 1969 року. А родом я з Київської області, з Білої Церкви. Там у мене вже нікого немає, – пояснює наш співрозмовник.
У місті біля моря Олександр зустрів свою майбутню дружину, тут вони виростили двох синів. Один пішов стопами батька - став військовим, другий - моряк. Саме до дітей подружжя змогло виїхати з обложеного міста.
- Спершу пожили у сина. А тепер знімаємо "однушку". Ну що поробиш? Усі платять, – продовжує Олександр Семенченко.
Будинок спалили з вогнеметів
Від їхньої рідної квартири нічого не залишилося.
- Ми жили навпроти лікарняного комплексу: там і пологовий будинок, і дитяча поліклініка, і для дорослих. До центру цього комплексу і потрапила бомба. Вибуховою хвилею у нашому будинку повибивало всі вікна, пошкодило балкони, – згадує пенсіонер. – Потім бомба впала з іншого боку: по школі. Будинок почав хитатися. У квартирах повибивало двері. Багато людей отримали поранення осколками скла.
Подружжя-пенсіонерів дві доби ховалося в уцілілому будинку по сусідству.
- 11 березня під'їхав танк о 9-й ранку і з вогнемету спалив у будинку, де була наша квартира, два під'їзди. Все перетворилося на попіл. Нічого так не шкода, як фотографій дітей та батьків, – зітхає Олександр Сильвестрович.
Але пригоди старих тільки починалися.
- Знаєте, там, у Маріуполі, я жодного російського обличчя не бачив. Одні буряти. І такі вредні, штовхають людей прикладами, – згадує наш співрозмовник. - Півтора місяці ми прожили у підвалі будинку. Потім нас вивели під дулами автоматів, завантажили в автобус та відвезли за 20 кілометрів до колишнього райцентру, селище Володарське. Там збирали колону на фільтрацію... Два міста обирай: Донецьк чи Ростов.
Олександр Семенченко обережно підбирає слова, щоб не нашкодити своєю історією людям, які їм допомагали. З допомогою одного знайомого їм вдалося вибратися з Володарського до іншого району та уникнути долі бути викраденими до Росії.
- Днів двадцять жили у сараї, у селищі, яке контролювали ці білосмугові «ДНРівці», вони носять пов'язки такого кольору на штанях та рукавах. Звідти 13 квітня вдалося виїхати до Запоріжжя. Проїхали 22 блокпости. Перевірки, обшуки, тощо… Як ми живими залишилися? Незрозуміло, – дивується Олександр Семенченко.
У музичній школі відучився лише три місяці
Від таких пригод здоров'я старих похитнулося: схудли обидва кілограми на десять, загострилися хронічні захворювання.
– Зустріли нас запорізькі волонтери – золоті люди. Помістили нас у дитячий садок. Там ми жили майже три доби. Видали сезонний одяг, адже на нас усі речі зимові. На вулиці теплинь, а ми ще у шапках, – знаходить сили для іронії пенсіонер. - Годували, ліками забезпечили, взяли квитки на Київ та навіть харчування нам у дорогу дали.
Вже в столиці, коли здоров'я, що похитнулося, трохи налагодилося, а життя "устаканилось", Олександра Сильвестровича заїла туга. Робити особливо нічого, вдома в Маріуполі хоч баян був. Ось він і вирішив написати оголошення із проханням допомогти з пошуком інструменту.
- Це київські волонтери сприяли. Теж добрі хлопці. Допомагали і з харчами, і з речами. От і баян мені привезли, – у голосі чоловіка прозирають нотки подяки, – каже чоловік. - Перші два дні я з таким азартом грав, не міг зупинитись. Хоча й не професійний баяніст. Так, любитель, для душі заняття.
Наш співрозмовник зізнається – у музичній школі він у дитинстві провчився лише три місяці. Батько не мав на це грошей. Але Олександр Сильвестрович встиг освоїти ази та зберегти на все життя любов до музики. Саме вона допомагає позбутися важких думок, які відвідують подружжя щодня.
- Нещодавно мені надіслали фото квартири під нами, там жила найбагатша людина, а тепер усе спалено. А головне, він із родиною найбільше чекав на «російську весну». Ну і отримав, - зловтішається Семенченко. – Але це все агітація винна. Пам'ятаю, Маріуполем, як не поїдеш - скрізь портрети Медведчука з написом «Русская весна. Твой вибор". Не знаю, чого з ним досі возяться – злість така бере. Знаєте, як там зараз живуть люди? Лазять по квартирах, знімають обігрівачі, які не згоріли. Хоча електрики все одно немає. І газу також. Двері знімають цілі. Там повним ходом процвітає мародерство.
Думки про Маріуполь наганяють глибоку тугу на нашого співрозмовника. І на заключне запитання, чи хоче він повернутися до рідного міста, – гірко відповідає:
– Ні. Не хочу. Не хочеться повертатись. Не хочеться, бо швидше помреш. Що там побачиш?