Парафіяни храму Святої Трійці у Жовтих Водах не тільки регулярно ходять на служби протоієрея Олександра Пономаренка, а й зазирають на його сторінку у фейсбуку, щоб простежити, чи не виклав батюшка свій новий малюнок. Дотепні і в’їдливі, трохи загадкові і очевидні – такі карикатури священник малює все своє життя, а оскільки натхнення не зникає, то, мабуть, Богові це до вподоби.
Ми говорили з отцем Олександром надвечір, коли він повернувся з цілоденного велопробігу. «Я ще більше велосипедист, ніж карикатурист», – усміхається наш співбесідник.
Хтось пиячить, а у мене велозалежність
- Отче Олександре, то як велопробіг – удався?
- Так, з’їздили з Жовтих Вод до Кривого Рогу. Правда, сьогодні з нашої велокоманди тільки двоє наважилися мандрувати. Інші або злякалися спеки, або знайшли інші справи. А я якщо не покручу педалі, то або тиск піднімається, або настрій падає. Люди бувають залежні від різних звичок і речей. Хтось пиячить, хтось пліткує, а у мене велосипедна залежність. Коли є вільні години, аби їхати кудись і не зупинятися.
Зараз велосипед став не тільки моєю органічною потребою, а й транспортом замість автомобіля – пальне дороге. Коли о сьомій ранку по літній прохолоді вирушаєш на службу, то просто душа радіє.
- Дозвілля ви присвячуєте велосипеду, а коли малюєте свої карикатури?
- Та в будь-який час, коли воно до мене приходить. Хоч уночі. Сам не знаю, звідки це береться, ніби згори спускається. Або розмова з кимось надихнула, або події, або побачив щось виразне.
- Серед священників багато творчих особистостей. Однак святі отці асоціюються з серйозними темами. А у вас м’ясорубка до швейної машинки прикручена. Або лампочка до чайника.
- Апостол Павло казав: кожний залишайся в тому званнi, в якому був покликаний. Я був карикатуристом з дитинства і за мирського свого життя. Таким прийшов у сан, то чому зараз не можу малювати, що хочу? У мене батько малював карикатури і шаржі, я від нього цим захопився.
Батько був художником-рекламістом, мати - директором Палацу культури, усе моє дитинство пройшло серед концертів і малюнків.
- А ви в дитинстві мріяли стати художником?
- Знаєте, які в дитинстві мрії бувають? То на пароплаві морем ходити, то пілотом у небо підніматися, навіть космонавтом хотів бути. А от став священником.
1973 року я вперше з інтересу прийшов у церкву. У нас в Кривому Розі тоді був один храм на все місто. Прийшов і став дисидентом, бо там познайомився з людьми, які за свої переконання відсиділи у в’язницях по 20 років. От Миколай Іванович у хорі басом співав. Він із Західної України, його комуністи у 19 років посадили за грати. Він мені розказував, що там в таборах робилося. І для мене відкрився новий світ.
Це неправда, що всі священники були пов’язані з КДБ
- А скільки вам виповнилося, коли думками до Бога повернулися?
- Та всього 14 років. А у 15 завдяки тим людям, яких у церкві зустрів, почав збирати українські пісні, слухав хор імені Верьовки, водив своїх друзів послухати. Купував різні збірки українських авторів, всерйоз захопився фольклором.
- У вас, либонь, був духовний наставник. Є така думка про радянську добу, що тоді всі священники так чи інакше були пов’язані з КДБ.
- Це неправда. Я знаю багато священників, це були найкращі люди. Так, у мене був наставник – священник тої церкви в Кривому Розі. У нас була своя організація молоді, ми мали таємні гуртки, ходили до церкви. Священник спілкувався з нами, хоча знав, що це небезпечно. За таку «релігійну агітацію» серед молоді могли і 10 років дати, знайшли би привід.
- Батьки підтримували ваше бажання стати священником?
- Спочатку ні, вони злякалися. Наполягли, щоб я вступив в металургійний технікум, пішов в армію. Але я знав, чого хотів, і батьки мене зрештою підтримали. «Відповідальні структури» їм за це навіть погрожували. Пам’ятаю, був дзвінок: як ви допустили, що син у релігію вдарився? А мати сказала: «Я пишаюся своїм сином!». І кинула трубку.
Я малюю, а люди самі тлумачать
- Повернемось до карикатур. У вас є милі – про черв’ячків з яблучок на Спас. А є такі, що досить...
- Та кажіть уже – шкідливі.
- Не шкідливі, скажемо,а гострі. От ті троє поросят, що виходять від вовка на одній нозі і милицях. Можна побачити кілька підтекстів. А ви що хотіли сказати?
- На столі у вовка чотири склянки, ці поросята з ним пиячили. Я хотів показати, до чого може пиятика довести - свої ноги можна пропити. Собі уявляв, що ті поросята своїми ногами разом із вовком закушували.
А загалом це хуліганська карикатура. Хоча багато хто шукав у ній підтекст, а дехто побачив навіть політичний. Я малюю, а люди самі тлумачать, що бачать.
- У вас є карикатура про тих, хто розмовляє в церкві. Досить погрозлива – балакуни з переламаними ногами, руками, побитими головами. Це ви на своїх парафіян малювали?
- Це стьоб з плакатів, які висять у багатьох церквах: «Разговаривающим в храме посылаются печали и скорби». Може, вони доречні, але я їх терпіти не можу, бо людина має бути вільна.
Проте була у нас в парафії Ніна Дмитрівна, на жаль, місяць тому померла. Вона дуже любила в церкві бубоніти під час служби з Зоєю або Раєю. І вона, правда, то руку ламала, то ногу. Я цю картинку Ніні присвятив за її життя.
- Не образилася?
- Ні, навпаки, розчулилася. Казала, що от подивилася на себе і цілу службу мовчала. Потім знову почала бубоніти. Та жіночка була самотня, вона ходила в церкву, щоб серед людей побути. І таких самотніх багато. Тому я ніколи не роблю драми з того, що люди в нашому храмі спілкуються.
Який піп, такий і прихід
- Бувало, щоб хтось із парафіян вам за карикатури дорікав?
- З парафіян – ні. Кажуть же, який піп, такий і прихід. У нас в церкві всі люди веселі. Ображались ультраправославні, набожні, які в тугих хустинках ходять, спідницями підлогу метуть. Я це називаю «православний вахкабізм».
Священник, що мене виховував, говорив: «Зануд до раю не пускають». І я так кажу. Бо зануди, які ходять до церкви, вони не справжні віруючі. Вони люблять ритуали, устави, щоб усе було похмуро. Якщо у людини немає почуття гумору, це просто трагедія. Я таких людей боюся дуже. В розвідку їх точно не можна брати.
- А до багатьох церков дівчат без хустинок не пускають.
- У нас пускають, тим паче дівчат. Хустинка – це не релігійний обряд. Хустинка – це ознака покори жінки чоловікові. Тому хустину пов’язує свекруха невістці наприкінці весілля.
До революції жінки хустинок у містах не носили. Це почалося в 50-х роках, коли жительки сіл почали в міста приїздити і занесли таку традицію. Мені трохи дивно, що перед церквою парафіянка хустину вдягає, а коли виходить – знімає. Вона тільки в церкві підкоряється чоловіку, а поза церквою – ні?
Тому до нас приходять хто як хоче – і з непокритою головою, і в джинсах. Жінки похилого віку теж приходять в джинсах.
Починаю малювати нову серію карикатур
- Ви не тільки карикатури малюєте, а й картини – пейзажі, натюрморти, портрети бачила. Хочете відкрити власну виставку?
- У мене була одна виставка в 90-х роках. І от скоро теж буде. Зараз починаю малювати для неї нову серію карикатур акрілом. Вони підуть з аукціону на потреби нашої армії.
Думаю, ви здогадуєтесь, кому і чому будуть присвячені ці карикатури.
- Жовті Води зачепила війна?
- У нас, слава Господу, тихо, але багато моїх молодих парафіян пішли на фронт добровольцями. Кожного дня служимо за них молебні і за всю українську армію.
- Зараз багато священників волонтерять, а ви?
- Ми збираємо гроші, продукти, але не хочемо це розголошувати. Господь сказав, як твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить права. Це означає, що добрі справи не повинні привертати до себе уваги. Господь сам все бачить.
Гумор має бути хуліганським
- Коли війна, горе, смерть - межа між «вірую» та «не вірую» дуже розмита. Як ви помічаєте: більше людей стало ходити до церкви?
- Я б сказав, що побільшало людей, які свідомо приходять до церкви. Не просто заходять, а хочуть знати Євангеліє. Моя думка, що церква не повинна бути ні народна, ні державна, а тим паче політична. Православ’я має бути євангельським. Всю занесену мішуру, всі накипи треба прибрати.
- Остання ваша карикатура до Яблуневого Спасу: «Чи освятив ти свій Apple?» Це кепкування над людьми, які залежні від гаджетів, чи компроміс між духовним і мирським світом?
- Та ні, це просто жарт, знову хуліганство. Я не люблю сластивий гумор. Гумор має бути хуліганським.
- Як сім’я ставиться до вашого захоплення?
- Відколи я познайомився з коханою, яка стала моєю матінкою, всі свої роботи присвячую їй. Вона їх збирає і першою оцінює. Діти теж підтримують, але малюванням не захопилися. Вони більш серйозні, ніж я.