«Ми збожеволіли»
22-річний Дмитро Муранцев із Харцизька вже майже освоївся у тихому Ужгороді, де люди безтурботно гуляють набережною річки, а не ховаються у підвалах та бомбосховищах.
Про те, що йому довелося пережити, він намагається забути, хоча регулярно до кошмарів ранньої весни 2022 року його повертає гул військових літаків, що низько летять тут, на Закарпатті. Цей звук, напевно, змушує здригатися кожну людину, якій довелося пережити бомбардування.
В Ужгороді наново збирає себе по крихтах колектив Донецького обласного драматичного театру – того самого, який до 24 лютого працював у стінах Маріупольського театру. Тоді в ньому налічувалося понад 200 співробітників, нині вся трупа - це трохи більше десяти занятих стільців на репетиціях у залі. На чотирьох із них – нові співробітники. Серед них і Діма Муранцев.
У лютому він був студентом-третьокурсником акторського факультету Маріупольського коледжу мистецтв. Навіть мріяв про Голлівуд.
Маріупольський коледж заняття для студентів-акторів та практику проводив у драмтеатрі, тож ці темнуваті приміщення з важкими портьєрами Дмитро знав добре.
- З Маріупольським драмтеатром у мене багато пов'язано – тут я познайомився зі своєю дівчиною Лізою, тут пройшло наше перше побачення, – згадує у розмові з «КП в Україні» Дмитро Муранцев. – Тут я виступав, як і Ліза… І тут ми мало не загинули 16 березня, коли на театр скинули авіабомбу.
Сам Діма – із сусіднього з Донецьком Харцизька. Коли місто окупували, він був у восьмому класі. Складати контрольні та іспити в українській школі їздив до Маріуполя, отримав тут український атестат та вступив до коледжу. З рідного дому переїхав до гуртожитку, де його й розбудили вранці 5 березня з повідомленням – від Маріупольського драмтеатру буде "зелений коридор" до Запоріжжя. Від гуртожитку до театру – з пів години спокійним ходом.
- Але я не міг покинути дівчину – вона жила на околиці, у 23-му районі, куди я й побіг за нею, – розповідає Діма. – До драмтеатру ми прийшли втрьох – я, Ліза та її мама Оксана. Ми прожили там під бомбами 11 днів. Все поступово, крок за кроком, знищувалося, довкола падали бомби… Пам'ятаю – біля театру раніше був зелений газон, але тоді його не було навіть видно через білий пил – цегла була роздроблена в пісок. А ми залишалися і чекали на рятівні автобуси… Зараз я розумію – ми всі тоді збожеволіли.
Потім Діма не раз докоряв собі за те, що привів до театру дівчину та її маму, – ситуація погіршувалась на очах. З іншого боку – евакуація: якби вона була, починалася б саме з центру, від драмтеатру. Звістка про те, що сюди приїдуть автобуси на Запоріжжя, і зібрала тоді у драмтеатрі понад дві тисячі людей.
Голлівудський бойовик втілився у життя
Вже 5 березня у драмтеатрі не було де яблуку впасти. Тоді Діму накрила перша хвиля усвідомлення того пекла, на яке перетворилося життя. Ще вчора він грав у аматорському театрі та збирав глядачів на цій же сцені, надихався драматичними сценаріями Тарантіно та мріяв про Голлівуд, а вже сьогодні на такий голлівудський фільм перетворилося його життя. Тільки свою роль йому довелося грати без сценарію та репетицій, без права на дублі. Щодня Діма під обстрілами блукав по околицях у пошуках їжі, вистоював багатогодинні черги за кухлем окропу і тремтячими руками збирав у собі останні крихти мужності й упевненості, щоб продовжувати бути опорою для Лізи та її мами і самому триматися. Хоча всередині вже, схоже, змирився з думкою – вони тут помруть і жодних автобусів не буде.
– Я сам не вірив, але продовжував переконувати їх, що ось-ось буде «зелений коридор», – продовжує Дмитро Муранцев. - Але в глибині душі, напевне, розраховував на це, адже як ще пояснити те, що я вирішв там лишатися...
У театрі люди щодня отримували по кухлю окропу для чаю, якщо пощастить – трохи печива до нього. На обід – порожня юшка, на вечерю – пара цукерок. Коли у сусідньому маркеті сів генератор, їм роздали заморожену рибу – Дімі дісталося кілька штук.
– Вона була гидкою – переварені шматки риби без солі, але вона, виходить, нас врятувала, – згадує Діма. – 16 березня вранці я хотів піти вмитися – для цього треба було піднятися на перший поверх до туалету. Ми були на мінус першому поверсі, там колись працював ресторан. Вхід до Маріупольського драмтеатру – вище рівня землі, а запасний, зі сходів, виходив саме нарівні з вулицею. Хоча Лізу нудило від цієї риби, але того ранку вона чомусь вмовила мене спочатку її доїсти. Ми залишилися внизу – і в той час на театр скинули авіабомбу.
Наступні пів хвилини Діма запам'ятав посекундно. Перед його очима досі стоїть ця картина: як тремтіла вся будівля, як тремтіли стіни, розширені очі Лізи з застиглим у них жахом упереміш з подивом, як повільно змією по підлозі у підвал почали просочуватися сизі хмари диму і одразу після них - запах гару… Цієї миті думки про болісну смерть від задухи почали набувати реальних обрисів – якщо запасний вихід, який був посередині гвинтових сходів, що вели нагору, завалило. Діма пам'ятає, як біг перевіряти його, а зверху вниз від голови до голови ланцюжком шелестів здивований шепіт: «Драма немає».
- Було враження, що або випустили повні пакети "Градів" точно по театру, або в нього влучило кілька ракет, - згадує Дмитро Муранцев. – Потім я зрозумів – це руйнувався сам театр.
За хвилину Діма вже виводив Лізу та її маму Оксану на вулицю.
«Найбільше на світі хотів додому»
Виринувши з підземелля театру, трійця бігла куди очі дивляться, подалі від купи уламків і каміння, з-під яких долинали безперервні крики і стогін.
- Це каміння, що кричить, я не можу забути, - хмурніє Діма. – Коли вибігали, помітили жінку, яку наполовину придавило камінням. Вона кричала, що жива… Мама Лізи навіть спробувала витягнути її, але зрушити це каміння було неможливо. Я не бачив жодного мертвого, тільки живих – ще живих… Я не міг їм допомогти… Не зміг би – якби ми залишилися, ми просто теж загинули б.
Втікаючи від тих, хто молив про допомогу, про яку кричали, здавалося, самі руїни театру, Діма боявся озирнутися. Знав – того, що він пам'ятав, там уже нема.
Нотку абсурду цьому божевільному видовищу додавав їхній зовнішній вигляд – Діма біг у костюмі людини-павука.
- Ліза увесь час запитувала: «Що робити, Дімо?!», а в голові у мене стукала думка: «Я ж не супергерой, у мене немає суперздібностей, це лише костюм», - продовжує Дмитро. – Найбільше на світі в цей момент я хотів додому… Думав, як там моя сім'я, що мама помре, коли дізнається про драмтеатр…
Залишаючи руїни театру та минуле життя позаду, Діма все ж озирнувся. Там, де кілька хвилин тому люди готували їжу, зяяла величезна діра, справжня прірва, по краю якої бігали діти в пошуках батьків. За нею височіла купа каміння, яка була до цієї миті драмтеатром і з-під якої долинали крики про допомогу... Повз бігли такі ж божевільні люди, які хапалися за кожну машину, благаючи їх вивезти звідси.
«Задля цього я вижив у драмтеатрі?!»
Дімі пощастило – з дівчиною та її мамою вони застрибнули на два останні місця у автобусі, їх довезли до траси на село-курорт Мелекіне. Там ще не встигли зняти українські прапори, але вулицями вже їздили машини із Z – картина світу змінювалася на очах. Тут з'явився зв'язок, і Діма набрав маму, яка в думках його вже поховала – інтернет ряснів новинами про Маріупольський драмтеатр.
- Коли ми ще були у драмтеатрі, хтось їздив із Маріуполя до Бердянська, потім повернувся та розповів про безпечний шлях, – каже Дмитро. - Почала збиратися автоколона, всі метушилися, а я з подивом на них дивився: куди їхати, Бердянськ же окуповано.
Втім, вибратися з розбомбленого драмтеатру ще не означало залишитися живим взагалі. І невдовзі Діма це зрозумів.
На блокпостах пропускали чоловіків лише з Маріуполя чи нещодавно окупованих територій, а Дімин рідний Харцизьк було окуповано 2014 року. Таких окупанти «мобілізовували» – і відправляли на фронт із боку «союзних» військ. Коли Дмитро це зрозумів, його знову охопив відчай.
- Мій паспорт із донецькою пропискою сховали у Лізи в одязі, але коли я витягнув «закордон» на блокпості, мені прямо в лоб заявили саме те, що я і боявся почути: «Потрібна твоя прописка», - продовжує хлопець. – Ось це був акторський досвід! Так, як тоді, я ніколи не грав, доводячи, що я маріупольський!
Допомогла мама дівчини, назвавши дату народження, прізвище та по-батькові Діми – переконала, що вони родичі. Незабаром ще один сюрприз: наступний блокпост – жіночий, і перевірятимуть уже Лізу.
- Думки були: і ось задля цього я вижив у драмтеатрі, щоб тут розстріляли?! – зітхає Діма.
Але автобус на добу затримали біля заправки – за цей час паспорт встигли потай порвати на найдрібніші шматочки та розкидати по окрузі.
Жити у Маріуполі більше не зможе
Через Бердянськ та Запоріжжя вони дісталися Івано-Франківської області, де і у Діми, і у Лізи були родичі – у різних містах. Мама Діми – із Західної України.
- Прикро, що мама досі залишається на окупованій території, але виїхати звідти вона не може – там дві наші хворі бабусі, які не перенесуть переїзд, – зітхає хлопець. – Наразі я думаю, що у Маріуполі ми ніби жартували зі смертю… Було дуже багато неправильних, неадекватних рішень та дій. Наприклад, я, напевно, думав, що ми пересидимо війну в драмтеатрі – доходили чутки, що Сумську область звільнили, відступають від Києва… Ще трохи… Я тоді вже настільки забрехався, що, може, й сам вірив у «зелений коридор» з цього пекла... Якщо повернутися в минуле, я б одразу домовлявся про виїзд з тими, хто має машину. І ще – листування у Телеграмі треба видаляти окремо, а не саму програму – на блокпостах змусять завантажити.
Ліза та її мама поїхали до Німеччини – допомагають українцям звідти.
Дмитро Муранцев ще приїде додому до Харцизька – спеціально, щоб знести там пам'ятник Леніну, погуляти під українським прапором, а потім обов'язково навідається до відбудованого Маріуполя.
- Але знову жити в Маріуполі я не готовий, не уявляю, як можна жити і ходити цим цвинтарем, - сумує Дмитро. – А колаборанти планують у драмтеатрі ще й ставити вистави.
Уві сні Діма часто повертається до зруйнованого «міста Марії». Видіння починаються в мирних місцях, де він займається звичайними справами - катається на велосипеді, поливає квіти, але щоразу сни закінчуються одним і тим самим - початком війни, авіабомбами, що сиплються з неба, і перевірками «орків». Після пробудження жах зникає, щоб через якийсь час повторитися уві сні знову.