Мільйони українців вимушено залишили країну через війну. За кордон виїхали й героїні цієї статті. Майстрині, які в Україні займалися улюбленою справою – творчістю, на чужині продовжують працювати та розвиватися. Більше того, активно знайомлять іноземців зі своєю творчою діяльністю.
Виїхала у невідомість
Майстрині петриківського розпису Ользі Черьомушкіній довелося двічі за своє життя тікати від війни. У 2015-му вона з трьома дітьми виїхала з обстріляного «Градами» Маріуполя. А 24 лютого цього року прокинулася від дзвінка подруги, яка тремтячим голосом повідомила, що бомбардують Київ.
У наступні дні квартира Ольги перетворилася на тимчасовий готель: знайомі та незнайомі люди, які тікали з розбомблених міст за кордон, зупинялися тут на нічліг. Одна із переселенок переконала жінку їхати з нею до Німеччини.
– І ми вирішили збирати валізи, – розповідає Ольга Черьомушкіна. - Взяли найнеобхідніше, схопили двох своїх кішок і поїхали у невідомість.
Сім'я доїхала до міста Росток, що на заході Німеччини. Згадують, що перші тижні за кордоном були особливо важкими. Питання з документами, житлом, побутом вирішували «на автоматі». При цьому Ольга продовжувала малювати. Ось тільки не картини, а плакати.
– І з цими плакатами ми виходили на мітинги, а наразі вони прикрашають наш центр, де збираються українські біженці, – каже майстриня.
А ще, побачивши, скільки українців з'явилося на вулицях німецького міста, художниця вирішила впорядкувати тут бібліотеку, яка складатиметься з книг виключно українських письменників. Щоправда, видань поки що мало, бо поповнюють зібрання знайомі з України, які відправляють Черьомушкіній книги до Німеччини.
На майстер-класи приходять німкені
Майстри петриківського розпису стверджують, що цей орнамент існує, щоб тішити очі та душу. Тому, як зізнається Ольга Черьомушкіна, її пригнічений настрій після прочитаних новин про Україну абсолютно не допомагав виписувати веселі та яскраві візерунки «петриківки».
- Насправді малювати і нині важко, але кожен має робити те, що може, – каже Ольга Черьомушкіна. - Я малюю, організовую тут майстер-класи для наших жінок, на які приходять і німкені. І таким чином, на мою думку, популяризую українську культуру. Про нас мають знати якнайбільше людей.
Майстриня також проводить майстер-класи і онлайн. І вже є учні – українці із різних країн світу: США, Норвегії, Англії, Польщї, Ізраїлю, Португалії, Австралії. А ще активно допомагає ЗСУ.
У майстрині петриківського розпису Ольги Черьомушкіної є й два рекорди України. Свій перший диплом художниця здобула після того, як розписала «петриківкою» 133 метри огорожі бази батальйону «Азов» у приазовському селищі Урзуф (Донецька обл.). Наступний рекорд – розпис петриківськими орнаментами храму ПЦУ імені Петра Могили у Маріуполі. Це найбільша у світі церква, зовнішні стіни якої оздоблені «петриківкою». Але в якому стані наразі розписані огорожа та храм – невідомо.
– Планів було так багато, наприклад, цього літа хотіли почати розписувати маріупольський храм зсередини, – розповідає Ольга Черьомушкіна. – Загалом у Маріуполі перебувала більшість моїх робіт, адже я з родиною мешкала там деякий час. У цьому чудовому місті розписала ще й поліклініку, ресторан та багато іншого. На жаль, доля моїх робіт мені невідома. І це мені дуже болить. Але, знаєте, все можна відновити та зробити ще краще. Головне – наша перемога.
"Рідний край"
Одеситка Наталія Остапчук – відома в Україні та за кордоном вишивальниця та реставратор старовинного текстилю. Вже 15 років вишиває шовком у техніці багатошарової художньої гладі пейзажі, натюрморти, портрети.
Напередодні війни майстриня саме закінчила свою нову роботу. На полотні шовковими нитками зобразила золотисте пшеничне поле, мирну небесну блакить, квітучі червоні маки. І назвала картину "Рідний край". А вже 24 лютого прокинулася від телефонного дзвінка сина, який повідомив про війну. Жінка згадує паніку, сльози, свої тремтячі руки. Але тоді навіть не думала залишати рідну Одесу. Лише після перших авіаударів по місту зрозуміла, що треба їхати. Але куди? І тут стали в нагоді соцмережі. Одна з онлайн-знайомих вишивальниць запросила її до себе в Данію.
– І я вирішила їхати, – згадує Наталія Остапчук. - Покидала до чемодану якісь необхідні речі, але хвилювало мене інше: як вивезти свої картини та колекцію шовку для вишивання, яку я збирала 7 років? З картинами питання вирішилося досить швидко. Витягла їх із рам і склала у спеціальний кофр. Взяла із собою 18 своїх картин, лише одну залишила вдома, щоб повернутися. Також довелося залишити вдома і мій шовк для вишивання, бо колекція досить важка та габаритна. За цим шовком шкодую й досі, адже тільки ним я вишивала свої картини.
А далі – довга дорога до датського Виборгу. Там наразі мешкає українка, а у місцевому музеї на тимчасовому зберіганні вже знаходяться деякі з її картин. Працівники установи були вражені майстерністю Наталії. І за кілька тижнів після приїзду вишивальниця приймала гостей на своїй персональній виставці в галереї Орхуса – другого найбільшого міста Данії.
– Було приємно спостерігати за відвідувачами, за тим, як вони реагують на мої роботи, – розповідає майстриня. – На виставці серед картин була й робота «Рідний край», яку я закінчила напередодні війни. Розглядаючи вишите полотно, данці впевнено казали, що це пейзаж Данії. Німці ж стверджували, що це Німеччина, латиші бачили там Литву. А я знала, що то моя рідна Україна.
Мінімалізм в оздобленні – для данців
Як виявилося, у заможній Данії у дефіциті якісні шовкові нитки, необхідні Наталії для створення своїх картин. Тому поки що майстриня займається іншими творчими заняттями: робить прикраси на замовлення та вишиває сорочки. Хоча й зізнається, що у перші тижні у Данії не було настрою творити. Але поступово натхнення повернулося.
– Ось наразі вишиваю на замовлення дві чоловічі сорочки для наших співвітчизників, – розповідає Наталія. – А трохи раніше зробила кілька силянок (бісерна прикраса на шию. – Авт.) для українських дівчат, а також у подарунок моїм новим датським подругам. І тут спрацювало сарафанне радіо: з'явилися замовлення на прикраси, у тому числі й від іноземок.
Данські жінки обирають стримані прикраси, навіть дещо мінімалістичні. Особливо їм подобається намисто у техніці мережива «фриволіті» з бісером, намистинами.
- Чесно кажучи, навіть із фурнітурою для прикрас тут досить важко, постійно згадую наш «7-й кілометр», де можна купити все, – усміхається одеситка.
І все ж народні промисли в Данії мають надзвичайну підтримку від місцевої влади. Приміром, Наталія Остапчук найближчим часом проходитиме обов'язкову для переселенців виробничу практику у так званому kreativ skole у Виборзі. Це коворкінг для творчих людей. Під одним дахом облаштовані майстерні для будь-якого виду творчості, є потрібне обладнання, матеріали. І все це – за гроші місцевої комуни. Учасники лише щомісяця сплачують невелику суму. У kreativ skole Наталія Остапчук уже провела свій перший майстер-клас з вишивання для початківців.
А в Орхусі українка відвідала арт-район – Godsbanen, де мешкають та працюють творчі люди.
- Я навіть жила там кілька днів і одного разу на якійсь події, що проходить у старій великій будівлі, побачила антикварне напівкрісло, - згадує Наталя. - Дуже гарне і в дуже занедбаному стані. На ньому сиділи, стояли, ставили брудний посуд. Наступного дня я пішла до найближчого секонд-хенду і купила там майже новий стілець Ікеа. Повернулась у Godsbanen та запропонувала одному з працівників обміняти мій стілець на те чудове напівкрісло. Він погодився. Нині я реставрую свою знахідку.
Художниця каже, що роботи дуже багато. Найскладніше з підлокітниками, вишивка на яких майже стерта. Наразі Наталя шукає вовняні нитки певного кольору. Впевнена, що відреставрує крісло та забере його до України, де передасть до музею. Так, майстриня планує повернутися додому. Каже, в гостях добре, але вдома краще.
Для хорватів – жовто-блакитні квіти з мила
Війна майстриню-миловара із Запоріжжя Наталію Філатову, як і всіх нас, застала раптово. День від'їзду із рідного міста жінка згадує зі сльозами на очах. Каже, після перших вибухів неподалік, дзвінків від рідних та хаосу у сусідів почала збирати у валізу… мило, виготовлене власноруч.
- Згрібала все, що траплялося на очі, бо матеріали, заготівлі, мильні букети займали багато місця не лише у моїй квартирі, а й у моєму житті, – розповідає Наталія Філатова. – Із донькою ми поїхали до моїх батьків у село. Я була впевнена, що через день-два все вирішиться. Більше того, активно готувалася до виставки з миловаріння, яка мала відбутися 8 березня, продовжувала робити мильні букети. Але спокою у селі не було, бо воно розташоване на Маріупольській трасі. Тому вирішила поїхати до Західної України. Знову ж таки тимчасово.
Із валізою мильних заготовок, з дочкою та кішкою Наталя приїхала до Львова. Але й тут було неспокійно. Тож вирішила їхати далі. До Хорватії. А там розпочалися пошуки житла, школи для дитини, адаптація до нового місця проживання.
- Після того як трохи адаптувалися, постало питання, чим займатися, за що жити і що взагалі робити окрім переглядів новин з України, після яких були лише розпач та сльози, - згадує Наталя. – І вирішила продовжувати свою улюблену справу – робити мильні букети, оригінальні набори із мила.
Вироби українки сподобалися місцевим мешканцям. Швидко з'явилися і замовлення.
- У Хорватії раніше подібного не робили, тож купують моє мило, – каже майстриня. – Найбільший попит як в Україні, так і в Хорватії мають букети з мила. Це хороша альтернатива живим квітам. Такі композиції дивують. І ще вони практичні: не псуються, довго служать декором, а потім можна використовувати мило за призначенням. Замовляють завжди різне, і це добре, не набридає робити щось одне й те саме. Часто замовники просять створити композицію у жовто-блакитних кольорах. Так хорвати демонструють своє ставлення до України. А деякі українці замовляють такі букети на подяку людям, які дали їм притулок.
Мріє Наталя лише про одне – про мир в Україні. А поки що продовжує дивувати хорватів своїми мильними букетами.