Рятувала гра на піаніно
Ольга Лябах із Ворзеля Київської області не вірила у цю війну. Спостерігаючи, як незадовго до бойових дій почали порожніти сусідні парковки, а в списку телефонних контактів дедалі більше номерів ставали недоступними, переконувала себе та рідних: причин для паніки немає.
- Це наш дім, наша земля, наша країна, - повторювала Оля своєму відображенню у дзеркалі та дітям – Віталіку та Софії, коли їхні друзі з батьками ще в перших караванах машин вирушали до західних кордонів. – Зрештою, тут мої батьки та собака. Фантіка не залишу!
24 лютого світ довкола вмить змінився. Але навіть коли повз паркан поїхали танки і БТРи, в небі низько гули вертольоти, лунали вибухи, а над Гостомелем, з одного боку, і Бородянкою - з іншого, палало червоне зарево від пожеж, підсвічуючи кривавими відблисками чорні стовбури дерев, вона переконувала себе: це незабаром закінчиться.
У лічені дні Ворзель, де Ольга любовно облаштовувала свій дворик зі ставком біля будинку, як і вся Бородянська та Бучанська громади, опинилися в окупації.
Підвал Ольги перетворився на притулок для неї з рідними та родини сусідів, які не мали в своєму будинку безпечного місця.
У цьому підвалі від звуки пекла, що наближалося, відволікала музика. Якось Ольга вирішила зберегти викинуте знайомими піаніно та спустила його до підвалу. Під час окупації музика стала їхнім маленьким острівком спокою та порятунком.
– Грала моя донька Софія, навіть навчала сусідських дітей – наприклад, на укулелі, – розповідає Ольга. - У підвалі у нас завжди був вечір музики, і в особливо важкі хвилини гра нас заспокоювала. Софію і зараз не відірвати від клавіш - обов'язково сідає грати, якщо десь бачить інструмент.
- Повз будинок носилися БТРи, у Гостомелі, Бородянці та Бучі гуркотіло так, що я була впевнена – від них уже нічого не залишилося, – згадує час в окупації у розмові з «КП в Україні» Ольга. – Ми чули про розстріли цивільних. Перед нами виїжджала родина – жінки з дітьми, то їхню машину розстріляли. Ми через це довго не могли наважитися їхати, але й залишитись було дуже страшно… Підвал – зовсім не бункер. Ракета не залишила б жодного шансу.
Коли рахунок днів в окупації пішов на четвертий тиждень, Ольга таки наважилася ризикнути. Шанси були 50 на 50.
З юриста – в арт-терапевти
На Олиних очах горіли сусідні будинки.
– Сусіди з п'ятиповерхівок, які приїхали 2014-го з Донецька, не хотіли їхати: «Ми вже починали все спочатку, зараз не будемо», – згадує останні перед виїздом розмови з ними Ольга. - Все ж таки вони виїхали – через день чи два після нас. А потім до їхнього будинку прилетів снаряд – поверхи впали.
Вранці одного із похмурих березневих днів, дізнавшись про евакуацію дитячого будинку, що був по сусідству з її домом, Ольга наважилася. Збиралися недовго - посадила собаку в багажник, кота - в клітку хом'яка, а хом'яка - в контейнер з бутербродами, дітей і батьків - і виїхала на дорогу, що обстрілюється, до Білогородки. До Києва, незважаючи на відстань кілька десятків кілометрів, під'їхали тільки до початку комендантської години. Дорога зайняла 7 годин замість 20 хвилин у минулому житті.
Батьки Ольги та чоловік залишилися в Україні – знайшли житло на Вінниччині. З ними ж залишилися і домашні улюбленці. А Ольга з дітьми вирушила за кордон.
– Я виїжджала у такому стресі, що навіть не розуміла, куди їду, – згадує Ольга. – До Польщі заїхала через Словаччину, тож не могла там отримати та оформити потрібні дозволи – зараз така можливість вже є. Тож поїхала далі – до Німеччини.
З машини Ольга вийшла у невеликому охайному німецькому містечку за 70 км від Франкфурта.
- Нас пустили до себе додому абсолютно незнайомі люди - літня сімейна пара, яких я знайшла за допомогою кількох дзвінків, - зазначає Ольга. – Вони взагалі не знали, хто ми й звідки, не перевіряли наші документи... Тільки за два дні я почала приходити до тями і розповіла.
А ще через якийсь час Ольга познайомилася з волонтерами із благодійного проєкту Save a Life, започаткованого українками, які вже давно живуть і працюють у Німеччині. З першого дня широкомасштабного військового вторгнення Росії в Україну ці жінки, серед яких лікарі та викладачі, збирають та відправляють безпосередньо до українських лікарень медикаменти та медичне обладнання, допомагають українським біженцям, проводять акції на підтримку України.
Ольга приєдналася до них, просто дуже хотіла допомогати своїй країні. Її участь не обмежується випічкою та малюванням на футболках української символіки – із цього все починалося. Сьогодні вона шукає кошти та купує обладнання для українських лікарів, військових та передає їм адресно.
– Коли наші військові звільняли Бучу, я купила тепловізор, – ділиться Ольга Лябах. - Він дорогий, і передавати автобусом я не хотіла. Знайшла волонтерів, які везли в Україну медобладнання, – вони відвезли. А потім запропонували мені взяти участь у благодійному ярмарку.
На ярмарку Ольга спробувала себе у ролі художника – провела майстер-клас для дітей із малювання на футболках. Звичайно, що темою була українська символіка.
Подарунок для пожежників із Ворзеля
Дітям раптово майстер-клас «зайшов» – і незабаром захід став майже регулярним. Футболки закінчувалися раніше, ніж майстер-клас. За цей час вдавалося зібрати невелику суму – плата за участь була символічною.
– Ці гроші, 280 євро за перший майстер-клас, я хотіла передати пожежній частині у Ворзелі, – розповідає Ольга. – Дізнавшись про це, місцева пожежна бригада додала від себе ще 520 євро, а місцевий підприємець продав нам бензоріз, який просили наші пожежники, за ціною виробника. Його я незабаром відвезу у Ворзель.
У Німеччині Ольга укомплектовує сумки для пологів у бомбосховищах та надання першої допомоги.
Все це стало ліками від відчаю та відчуття безвиході і для Ольги, яка несподівано для себе з юриста перетворилася на художника, арт-терапевта та волонтера.
- Коли комусь допомагаєш, тобі стає краще, - впевнена Ольга. – Коли погано – треба знайти когось, кому гірше, і виявити турботу, втішити, допомогти. Українки завжди готові допомагати – це необхідно їм самим, коли вони безпорадні в чужій країні, культурі, без мови. Більшість із них хоче додому та допомагає тут Україні чим може.
Бояться літаків та вертольотів
Набагато страшніше, каже Ольга, була відсутність будь-яких новин – коли сиділи не лише без води, газу та світла, без якого наступного дня в будинку запанувала мінусова температура, а й без зв'язку.
- Найстрашніше – це відчуття безпорадності. Ось поруч із тобою – твої діти, і ти розумієш, що ти зобов'язаний про них подбати, – згадує ті дні Ольга. - Треба було їх вивезти раніше. Якби я знала, чим усе обернеться, – я зробила б це в першу чергу. І зараз людям потрібно обов'язково вивозити дітей із південних регіонів. Але сама я залишилася б в Україні з чоловіком – це теж точно. А ще – пройшла б курси тактичної медицини, що планувала з 2014 року. Як у всіх, щось заважало – діти, робота… Також пішла б на курси - щоб навчитися поводженню зі зброєю.
Забути про війну не вдається. Неподалік від містечка, де зараз вони живуть, військова частина. Тож літаки та вертольоти регулярно лякають жінку та дітей.
– Той жах не забувся, він всередині нас, – сумує Ольга. - Ніхто з нас не може спокійно реагувати на авіацію... Коли твоя дитина при гучному звуку падає на землю - розумієш, що ті три тижні не пройшли просто так. Ніхто не може комфортно жити та займатися своїми справами, як раніше.
У Німеччині Ольга з кінця березня – разом із 16-річною донькою Софією, 10-річним сином Віталіком та двома племінницями – 22-річною Марією та 16-річною Настею. Вони обидві добиралися до неї за кордон самостійно – мама виїхати не могла з ними за сімейними обставинами.
Категорично налаштовані повертатися
Своїх дітей Оля влаштувала до німецької школи. Марія пише диплом дистанційно та збирається повертатися до України – вона біотехнолог. Настя – майбутня медсестра. Їм пропонують у Німеччині продовжити навчання та залишитися – професії затребувані, але дівчата твердо налаштовані повертатися. Втім, як і Ольга та її діти.
- Якби ми не пережили те, що було у нас – навіть у мешканців Києва не було подібного, я вже давно повернулася б, - зазначає жінка. – Стримують діти – страшно за них. А племінниці категорично хочуть повертатися та бути корисними для країни.
- У мене вже є дозвіл на виїзд із Німеччини – оскільки тут отримую соціальну допомогу, про це треба повідомляти, і збираюся приїхати до України на кілька днів. Мрію обійняти чоловіка, батьків та свого Фантіка, – усміхається Ольга. - Неймовірно за ними скучила. Але розумію – зараз тут я можу зробити більше для своєї країни, ніж якби займалася своєю роботою вдома.
У найближчих планах Ольги – організувати в Німеччині для українок курси з надання першої допомоги. Додому, як планує більшість з тих, хто виїхав через війну, у нинішніх реаліях краще повертатися, озброївшись такими знаннями.