Софія Гречко народилась у Харкові, що саме зараз потерпає від обстрілів рашистів. Тут же, в Харквоі, Софія захопилась підводним спортом і зараз, у свої 17 підкорила одну з найвищих сходинок у спортивній кар’єрі. Дівчина виграла золоту винагороду Всесвітніх ігор, які проходили у американському Бірмінгемі.
Гречко не було рівних на дистанції 200 метрів у моноласті. Цю дистанцію українка пропливла всього за 1 хвилину і 29,57 сек. В цьому запливі Софія випередила хорватку Дору Бассі (результат 1 хв. 30,46 сек.) та угорку Сциллу Каролі (результат 1 хв. 30,54 сек.).
«КП в Україні» поспілкувалися з переможницею, і вона поділилась з нами секретом свого успіху.
Навчилась плавати у 7 років
- Софіє, розкажіть, будь ласка, як взагалі прийшли в плавання? З чого все почалось?
- Я навчилась плавати десь у 7 років. Можливо, для когось і запізно. У мене було два тренери у Харкові: перший, можна сказати, навчив плавати. А вже друга – Тетяна Сергіївна Красногор - навчила мене плавати саме у моноласті. Тоді я ще була маленькою і брала участь всього у декількох змаганнях в Україні.
Коли мені виповнилось 10 років, моя сім’я переїхала до Києва. Тут я познайомилась з тренерами, які зі мною і зараз – це Євгеній та Андрій Яковлеви. Вже з ними я більш серйозно поставилась до цього спорту. Почались тренування, було багато важкої роботи. Але воно того варте.
- Чому саме моноласт?
- Не можу точно відповісти. Думаю, що в дитинстві мені сподобалась саме ця техніка і те, як гарно вона виглядає. Тому, напевне, і вирішила спробувати.
- Як готувались до змагань? І чи вплинула війна в Україні на процес підготовки?
- Звичайно, війна дуже сильно вплинула на підготовку всіх спортсменів України. Без винятку, тому що це тяжко морально. Дуже важко знайти місце, де ти зможеш тренуватись та як саме. Ти розумієш, що тобі потрібно розлучитись із сім’єю, твоїми рідними людьми, друзями, тому що потрібно працювати, потрібно отримувати перемогу для нашої незламної країни.
- Як шукали вихід із ситуації?
- Перший місяць війни я знаходилась в Україні. Вже потім тренери змогли знайти варіанти, де можна буде тренуватись. І такою країною стала Угорщина. Десь місяць я тренувалась з угорською командою. Дуже їм дякую за підтримку. Дякую угорському тренеру Андреасу за його допомогу, напевно, в усьому, чого б я потребувала. А потім з квітня і фактично до цього часу була в Швейцарії.
- А де тренувались до війни зазвичай?
- Зазвичай у Києві у басейні «Палац підводного спорту», для багатьох спортсменів, я думаю, він став одним із найулюбленіших басейнів. А для мене – рідним. Бо насамперед це спілкування, нові знайомства, друзі, змагання в ньому проходили. Цей басейн як друга родина.
На жаль, хоч як би сильно хотіла, я не можу просто так приїхати до рідненького Києва та далі тренуватися у рідненькому басейні, тому що в країні жахлива війна, яка вбиває багато людей. І це дуже страшно. В Україні відбувається терор, багато українців залишилось без своїх домівок, без рідних людей. І ти навіть не уявляєш, як вони знаходять, а вони повинні знаходити, в собі ще сили жити далі. Звичайно, хочеться, щоб усі країни почули про наше велике горе. І зрозуміли, наскільки це жахливо.
Не мала права зламатися
- Складно налаштуватись морально, знаючи, що всі рідні зараз в Україні і їм загрожує певна небезпека?
- Моральне налаштування на тренування є важливим… Зараз це було дуже важко, але дивлячись на наш незламний народ і нашу країну, на те, як наші військові кожен день стоять на фронті і віддають своє життя, ти розумієш, що не маєш ніякого права зламатись. Тому моє моральне налаштування було тільки на перемогу.
Незважаючи на те, що основний проміжок часу тренери просто не мали можливості тренувати мене і бути поруч, я все одно очікувала максимальний результат.
- З якими думками виходили на фінальний заплив?
- Перед фінальним запливом була готова на всі сто. Вже коли я перетнула фініш, зрозуміла, що перемога за мною. Зазвичай всі відчувають радість, і, напевно, вже саме в той час у воді хотіла обійняти тренерів і обійняти рідних, хоч і не мала такої змоги, щоб дуже щиро їм подякувати за підтримку.
Хотіла сказати рідним, як сильно їх люблю. І нехай це було через смс, на великій відстані, але коли це слова від рідної людини, ти розумієш, що нічого важливішого в житті немає.
- Що для вас означає ця перемога?
- В нашому неолімпійському виді спорту - підводному плаванні - Всесвітні ігри вважаються найвищим досягненням. Тому, думаю, для мене це були найсерйозніші змагання. Але до цього я вже виступала на чемпіонатах світу та Європи - і юніорських, і дорослих. Але також хочеться, щоб цей спорт більш розвивався і став олімпійським видом.
Ця перемога показує, наскільки українці - сильна нація і наскільки вони незламні перед усіма труднощами, які б не траплялись на їхньому шляху.
Мама не може всидіти на місці від переживань
- Які маєте плани надалі?
- Не можу сказати, які плани надалі, бо ніхто не знає, що станеться завтра. І все, що залишається, це працювати над тим, що є зараз перед тобою. І на всі сто відсотків я впевнена, що Україна отримає перемогу, і ми станемо найсильнішими в цьому світі.
- Чи вистачає сил і часу ще на щось, крім плавання і тренувань?
- Професійний спорт - це велика робота, це шлях до мети, може бути кожен день по два тренування. Інколи одне. Але все одно часу зазвичай не вистачає на щось інше. А ще навчання кожного буднього дня, і доводиться приділяти час, бо це твоє майбутнє, з яким ти будеш жити надалі.
- Як виглядає звичайний день чемпіонки Всесвітніх ігор?
- Якщо говорити про звичайний будній день, то встаєш о 6 ранку або раніше. Їдеш на тренування. Годину або півтори проводиш в залі. Потім півтори або дві години тренуєшся на воді. Після цього ти біжиш на навчання. Навчаєшся. Десь о 8-ій вечора я повертаюсь додому, щось їм, трішки спілкуюся з близькими, роблю уроки - і спати. І так майже кожен день.
- Як підтримуєте зв’язок з рідними під час поїздок на змагання?
- Через смс або просто дзвінки. Звичайно, рідні дуже хвилюються за мене. Особливо мама. Коли дивиться трансляції і йде мій заплив, вона просто не може всидіти на місці. Це багато емоцій і хвилювань. Хоч і рідко це кажу, але я дуже люблю своїх рідних, вдячна за підтримку і за те, що вони дають мені кожен день. Дякую своїм тренерам. І в такий час усім тим, хто допомагав мені йти до моєї мети.