20 років тому (у січні 2002-го) натовп журналістів, що зібрався біля прес-центру стадіону «Шахтар» у Донецьку, чекав на представлення нового тренера команди. Було заявлено – ним стане топ-фахівець, відомий у всьому світі. Церемонія затягувалася на півгодини-годину. Усі гадали, хто ж ним стане.
Кандидатур (з інсайдерських джерел) було дві – італієць Невіо Скала та румун Мірча Луческу. Інтригу підтримували і стюарти, які до останнього не розносили прес-релізи. Ми ж розуміли: з ким би з них не домовився на той момент Рінат Ахметов, це у будь-якому разі прорив, європейські перспективи. Тоді прийшов Скала, який згодом виграв перший чемпіонат України.
Услід - Луческу: це ціла епоха в історії клубу. Було виграно Кубок УЄФА, далі - обіцянка президента клубу через 10 років взяти і головний європейський трофей – Кубок Ліги чемпіонів. І в це вірили... Відбутися історична подія мала саме десь на межі десятиліть, ближче до 2020 року.
Підсумок усі знають: війна, легіонери, що втекли з команд, розвал багатьох клубів, втрата стадіонів і т.д., і т.п. І, поклавши руку на серце, – чи до футболу наразі? Буча, Маріуполь, Часів Яр, Вінниця. Який спорт, про що ви?
І так, і ні. Пафосно, звичайно, але від цих хлопців, які сьогодні виходять на поле у футболках «Шахтаря», залежить віра людей у майбутнє. Граємо – значить, віримо, значить, не все втрачено. Це певною мірою ще один крок до спільної перемоги. Мотиватор для кожного із нас. Так здається мені, простому вболівальнику із 35-річним стажем.
Сьогоднішній склад команди, сформований виключно з українців, на перший погляд – без гучних імен та зірок. Але ці ж пацани гратимуть не лише за себе, але й за честь країни. І вони це насправді чудово розуміють. Тренер, який досі не досяг у своїй кар'єрі жодних результатів. Чи багатьом щось каже ім'я хорвата Ігора Йовічевича? Люди, які захоплюються футболом, пам'ятають - він був визнаний найкращим молодим футболістом Європи 1990 року. І це все. Як гравець відкритися так і не зміг (хоч і був в обоймі мадридського «Реала»), як тренер поки що теж зірок з неба не хапав.
Але подивіться, як у нього горять очі, коли він спілкується під час перших зустрічей із гравцями «Шахтаря»! Як щиро він намагається їх переконати у тому, що потрібно «орати» та «включити шахтарську лампочку» (коногонку, мабуть, має на увазі). Як щиро йому аплодують старожили та авторитети команди – Андрій П'ятов та Тарас Степаненко. А ще є надія на повернення до клубу Ярослава Ракицького, до речі.
Спостерігаючи за тим, що відбувається у команді, думається: адже вона теж змогла б повторити успіх тієї ж збірної Данії, яка потрапила практично випадково на Євро-1992 і виграла його. Чому б цим хлопцям не стати ще одним символом країни та не подарувати надію на щось добре всім нам? Не знаю, як ви, а я в них вірю.