Наші діти по-різному переживають цю війну. У західних областях України вони чують відлуння вибухів, вбирають новини та розповіді батьків. На півдні та на сході бачать зруйновані будинки, загиблих рідних та близьких, переживають дорогу в евакуацію та адаптацію до незнайомих умов.
Спочатку допомагаємо мамі
Харків і область фактично щодня зазнають обстрілів, але в місті та околицях залишаються діти. Засновниця благодійного фонду «Студія сім'ї «Промінець» Ірина Золотарьова за спеціальністю психолог-дефектолог, до війни працювала із дошкільнятами, які мають особливості розвитку. А зараз, каже, довелося перекваліфікуватися на запит…
- А запит у дітей зараз один – посттравматичний синдром. Він пов'язаний із обстрілами, вибухами, пожежами, тривалим перебуванням у підвалах. І навіть діти, які бачать чи розуміють усе це меншою мірою, отримують стрес, бо беруть на себе стан батьків, - каже Ірина Золотарьова. - Я дитячий психолог, але зараз доводиться працювати з будь-яким віком, іноді насамперед із дорослими. Тому що поки маму не виведеш зі стану розгубленості, страху чи ступору, дитині не можна допомогти.
Психолог згадує, що першу швидку допомогу вони з колегами надавали в метро, яке служило харків'янам притулком.
- Збирали дітей у групи, розмовляли, майстрували вироби, малювали на різні теми. Підсвідомо діти вибирали для малюнків темні тони, і сюжети були похмурі. Ми потім усі разом рвали ці картинки, вигадували нові сюжети та поступово фарби світліли. Зараз у Харкові, хоч як це страшно звучить, навіть діти звикли до вибухів. Групи збирати важко, тому ми більше працюємо із переселенцями.
Жаднюги стають щедрими
Ірина каже, що фактори, які травмують, можуть бути різними. Когось привезли до Харкова після деокупації, у когось зруйновано будинок, хтось сумує за батьком, який пішов на фронт.
– А наслідки однакові. Діти стають апатичними, їх дуже важко розвеселити, потішити, зацікавити. Простягаєш іграшку, а дитина її рве, даєш солодощі – відвертається. Посттравматичний синдром - це втрата інтересу до життя, так само, як і у дорослих. Тому й потрібні групові заняття, щоб діти спостерігали за іншими дітьми, які вже трохи ожили, і підключалися до них. А от коли для маленької людини, яка вся в переживаннях, ти стаєш знайомим, другом, можна переходити до індивідуальних занять, – зазначає Ірина.
Психолог каже, що чим менше вік, тим легше долається цей горезвісний синдром.
- Дитячий організм пластичний. Якщо після травми дитина потрапляє у дружнє середовище, якщо до травми батьки розвивали його вольову сферу, наприклад, водили на спорт, вчили опікуватися молодшим братом або сестричкою, то він досить швидко повертається у звичайний психічний стан. Важче «домашнім», зніженим діткам.
Але ось що цікаво, зазначає психолог, з мамочкиними баловнями після психотравм часто відбуваються позитивні зміни.
- Мені запам'ятався хлопчик, про якого мама розповідала, що до війни він був жадібним. Не хотів ділитися з іншими. А коли ми зібралися в групі, мама запитала: «Можна, ми твою іграшку подаруємо цій дівчинці? Вона приїхала з окупованої території». Хлопчик серйозно подивився на маму: «Вона – біженець?». - «Так, біженець». – «Тоді нехай бере, мені теж давали іграшки». Діти стають більш терпимими, співчувають іншим. Війна змусила їх розуміти поняття, які у звичайному житті вони б освоїли пізніше.
Наслідки будуть. Важливо їх правильно використати
Найважчі, каже психолог, це підлітки. Вік складний, і розуміння ситуації глибше, ніж в малюків.
- Тут теоретично може бути все - заперечення, істерика, агресія аж до розвитку схильності до кримінальних вчинків, - каже Ірина. – Психоаналізом із підлітками не займешся, вони добре розуміють, що їх промацають, як кажуть, «лікують». Наїжачуються, можуть просто розвернутися і піти. Тому з підлітками ми збираємося по дві – три людини у групі, серйозно обговорюємо, що відбувається, розігруємо психологічні ситуації.
Ірина каже, що вивести дитину з посттравматичного синдрому – це не означає перемогти його назавжди.
- Наслідки травми можуть позначитися через 10-20 років, вона може пройти червоною ниткою через все життя. Завдання батьків та школи повернути цю нитку на позитивні вчинки. Якщо дитину ізолювати з її переживаннями, то вони з нею і залишаться. Потрібно більше стимулювати спілкування із друзями, пояснювати, що товариські стосунки можуть стати важливим джерелом підтримки. Дитина бачила, коли потрапила у біду, як їй допомагали. Тому треба допомагати іншим.
Деякі батьки турбуються, що в дитячу реальність прийшли нові ігри – в блокпости, битви.
– А ось це абсолютно нормально і ніяк не пов'язане зі стресовою ситуацією, – зазначає психолог. - Діти завжди наслідують дорослих. Інша річ, що вони не зовсім розуміють, що таке "вбити". Для них це як перемогти – вбити дракона, вбити ворога. Ми теж у дитинстві грали у війну та виросли нормальними людьми.
Ірина бачить іншу небезпеку – нецензурну лексику. Вона була завжди, але зараз все виглядає так, ніби війна виправдовує і заохочує вживання матів. У Рівненській області на шкільній лінійці хлопчик вигукнув «П...ць Російській Федерації», щиро вважаючи, що це звучить патріотично.
- Мат - це своєрідна реакція на стрес, на жахи війни. Але я проти того, щоб вони були присутні в такій кількості. Якщо дорослий може сказати і забути, чому сказав, то дитина вирішить, що так треба говорити. І це може укоренитися.
Нехай будуть орки
На питання, як говорити з дітьми про росіян, Ірині важко було відповісти відразу.
- Це дуже складна тема, зараз ми розробляємо окрему програму. Ми розуміємо, що росіяни – погані. Але ми живемо в регіоні, де багато росіян, і дуже важливо не виростити людей, які, образно кажучи, підуть на сусідів із вилами. Життя змінюється… Я хочу навести приклад 9-річного хлопчика, з яким працювала до війни. Бабуся багато розповідала йому про те, як прадід і дідусь воювали з німцями, показувала фото. Дитина, а вона з невеликим відставанням у розвитку, дуже любила брати автомат і грати у війну. Коли почалося вторгнення, сім'я поїхала до Німеччини. Хлопчик пережив величезний стрес, дізнавшись, що довкола німці. Два тижні не міг вийти з цього стану, доки не зрозумів, що потрапив до добрих людей. Тож нехай будуть орки, нехай просто вороги, нехай Путін, але говорити маленьким дітям про національність не потрібно.
Але психолог упевнена, що підростаюче покоління відрізнятиметься від нинішнього.
- Наші діти виростуть патріотичнішими, можливо, в чомусь агресивнішими, але вже точно не інфантильними. Близько 30 відсотків підлітків, з якими я працювала, кажуть, що хочуть піти служити в армію або здобути військову освіту. Впевнена, що престижність військової професії зросте. Ще я думаю, що наші діти будуть менш вимогливими та більш терпимими. Головне тільки зараз - не розвивати в них гостру ненависть, у тому числі до тих, хто розмовляє російською. Тому що російськомовні діти також дуже патріотичні, і їхні батьки захищають Україну. Я нещодавно повернулася з вулиці, бачила, як проїжджав наш KRAKEN (харківський спецзагін. – Ред.). Вони говорять російською, але вони справжні герої на цій війні.
Питання ребром
Чому дітей залишають під бомбами?
Ірина каже, що в Харкові є більш-менш безпечні райони, хоча, напевно, про це зараз не можна говорити.
– У районах, які щодня під обстрілами, залишилося мало людей та дуже мало дітей. В інших районах у кожного своя ситуація. Найзвичайніша – до війни люди віддали на заміну паспорт і залишилися зовсім без документів, якщо не мали закордонного паспорта. Когось тримають старі батьки, яких дуже важко вивезти, а дітей довірити нема кому. Хтось боїться втратити роботу. Нині у місті багато людей, які приїхали із деокупованої місцевості без документів, без грошей. Евакуаційних рейсів більше немає, купити квитки нема за що.
Але є такі, які не виїжджають через душевний порив, переконані, що потрібні тут і зараз.
- Моя гарна знайома через два тижні народжуватиме, а досі мотається містом і за місто, розвозить допомогу. І чоловік у неї волонтер, і 10-річний син із батьками. Він такий міцний, уже переконаний чоловік, дали б автомат – пішов би воювати. Жодних ознак стресу. У нас так весь Харків зараз живе: одна половина потребує допомоги, а інша половина допомагає, – робить висновок Ірина.