З 16 червня Фонд соціального страхування України відновив фінансування та направлення працюючим українцям на реабілітаційне і санаторно-курортне лікування.
І як би це не виглядало «не на часі», війна щодня збільшує кількість тих, хто потребує тієї чи іншої допомоги.
Статистики щодо тих, хто потребує реабілітації та санаторного лікування після інфарктів, інсультів, операцій та найрізноманітніших важких станів, немає. Але є розуміння, що вчасно проведена реабілітація здебільшого допомагає уникнути інвалідності, а отже, є вкрай важливою.
За чотири місяці війни в Україні призупинено роботу 18 санаторіїв, путівки до яких оплачуються ФССУ. На сайті організацій у загальному переліку навпроти них стоїть приписка «послуги тимчасово не надаються». По одному санаторію закрито у Вінницькій, Донецькій, Луганській та Одеській областях. По два – у Миколаївській та Харківській, три – на Херсонщині та сім – у Запорізькій області. Інші, серед яких були і такі, що навесні стали притулком для біженців, або вже почали приймати пацієнтів, або збираються.
«КП в Україні» поговорила з керівниками двох здравниць у різних частинах країни – за свої майже 80-річні історії обидві переживали нелегкі часи. Головні лікарі твердо впевнені в одному: треба працювати.
Було з ким працювати, але не було для кого
Санаторій "Славутич" ім. Б.В. Пашковського працює на Дніпропетровщині, на території Верхньодніпровська, за 90 км від Дніпра-міста та прямо на березі річки Дніпро. Заснований був ще 1937 року як Будинок відпочинку для металургів заводу ім. Дзержинського, що у Кам'янському (колишній Дніпродзержинськ). 1977-го на його базі відбудували та відкрили кардіологічний санаторій «Славутич» для реабілітації пацієнтів після гострого інфаркту міокарда та інсульту, для людей із захворюваннями опорно-рухового апарату, органів дихання, нервової системи, хворих із ураженнями системи кровообігу, гіпертоніків.
– У нас було відкрито перше у тодішньому Радянському Союзі відділення для долікування пацієнтів, які перенесли гострий інфаркт міокарда, – розповів головний лікар санаторію, заслужений лікар України Ігор Пашковський. – І актуальність кардіологічних захворювань, на жаль, анітрохи не зменшилася – навпаки, зросла.
Тому пацієнтів у санаторії завжди було досталь. Доти, доки не почалася пандемія коронавірусу, а потім війна. З появою ковіду в Україні закрилися всі здравниці, у вимушеному простої всі перебували по-різному, залежно від епідемічної ситуації у регіоні.
"Славутич", який запрацював на повну міць на початку минулого літа, у листопаді змушений був закритися на тлі агресивного спалаху штаму "Дельта". Пауза тривала до початку лютого, і тільки-но встигли видихнути і набрати пацієнтів, як почалася війна.
За словами директора, санаторій не закрився одразу: встигли «довести» тих, кого війна застала на лікуванні, а на початку березня Фонд соціального страхування припинив фінансування санаторно-курортного лікування.
- Ми б і працювали, незважаючи на паніку перших днів, коли люди почали роз'їжджатися. Хоча з усього нашого колективу поїхали лише кілька людей із дітьми – бухгалтер, лікар, прачка. Але як ти працюватимеш, з ким і для кого, коли пацієнтів немає? Тож знову закрилися.
Як доводилося викручуватись ці два з половиною місяці, не хочеться і згадувати, зізнається директор. Заклад лікувальний, а плата за газ, електрику, податки беруться як з промислового підприємства. Послаблень у зв'язку з військовим становищем не було жодних, крім зниження орендної плати за землю, що сплачується місту.
Люди бояться і їхати, і залишати свій дім
У середині червня, коли Фонд соціального страхування поновив фінансування, санаторій знову відкрився. Війна не поставила хвороби на паузу, а у випадку з кардіологічними та серцево-судинними проблемами значно погіршила ситуацію.
І зараз у «Славутичі» понад 180 пацієнтів, з яких близько 80 живуть у санаторії, решта – їздять із Верхньодніпровська на процедури. Серед них багато переселенців, які перебралися із Харківської, Донецької, Луганської областей.
Різко знизилася кількість путівок, що оплачуються не Фондом, а із власної кишені – таких зараз на весь санаторій 10-12. Люди на це просто не мають грошей – і місцеві, і вже тим більше біженці.
- Ми не можемо навіть уявити, як це – залишитися без нічого, коли ти жив, мріяв, щось робив, чогось прагнув, а потім раптом нічого не стало, - каже Ігор Борисович. - Зрозуміло, що найважким випробуванням для психологічного здоров'я стали бойові дії, але разом із ось цим «вириванням з коренем» з дому, рідних місць та звичного життя - це навіть уявити складно.
І нам усім зараз потрібно бути терпимішими і добрішими один до одного. А якщо говорити про відпочинок, то всі зараз або не можуть, або бояться кудись їхати. Так, якийсь рух є в карпатських санаторіях, але почуватись у безпеці тепер скрізь складно. Крім того, люди бояться не лише їхати, а й залишити свій будинок.
Динамік із сиреною перенесли, бо не чутно було солов'їв
Загалом санаторне життя входить до звичної колії. Ніхто, щоправда, не знає, чи надовго, але про це не говорять.
- Поки є можливість, треба лікувати, - упевнений головний лікар. - Знаєте, як люди підбадьорилися, коли ми відкрилися! У нас за останній тиждень поповнення – прийняли до штату вісім осіб. І на кухню, і медперсонал, і покоївки. Переселенці цікавилися роботою лише раз, але вони, як правило, шукають із можливістю проживання, бо з орендованим житлом скрізь біда. Ми зараз ремонтуємо старий гуртожиток, буде п'ять двомісних кімнат з усіма зручностями у кожній. Може, медсестри прийдуть влаштовуватись, які завжди потрібні.
Раціон після недавнього відкриття не урізали, довоєнне меню залишилося незмінним, прибрали поки що лише можливість вибирати страви з кількох варіантів. Якщо раніше на обід пропонували на вибір борщ, капустняк чи суп, то зараз усі їдять, що приготували кухарі. Але, як запевняє директор, його кухарі, які завжди славилися кулінарними талантами, і сьогодні щодня отримують слова подяки від пацієнтів.
З незмінних атрибутів довоєнного життя санаторію залишилися танцювальні та музичні вечори. Це потрібно і важливо, - упевнений директор, - і розслаблює, і відволікає від новин. А ось кіноперегляди скасували через відсутність до них інтересу – тепер усі постійно слідкують за новинами, а для цього у кожного в номері є свій телевізор.
Динамік для сигналів тривоги в санаторії свій власний, і з незвички його звук просто збивав з ніг. Задовго до війни він був встановлений у їдальні "про всяк випадок", і його довелося терміново переносити подалі.
– Коли пацієнти почали прибувати, ми подивилися, як вони реагують, і прибрали динамік подалі, – усміхається Ігор Пашковський. - У нас солов'ї співають на 20 гектарах – відпочиваючі повинні їх слухати, а не сирену. Добре, що змінили правила, і тепер вона лише у перші хвилини виє і наприкінці.
А тим часом
Дитячі здравниці Києва приймають маленьких пацієнтів
У червні відновили роботу столичні санаторії, де можна пройти реабілітацію за п'ятьма профілями: психоневрологічний, кардіоревматологічний, онкологічний, ендокринологічний, розлади мови.
Дитячий спеціалізований санаторій «Барвінок», розташований у Боярці, за 14 кілометрів від Києва, збирається відкриватися у липні після майже чотиримісячної перерви. «Спеціального» закриття не було, просто евакуювали дітей та пішли у простій.
«Барвінок», який є установою загальнодержавного значення, знаходиться у сфері управління МОЗ та має свою історію ще з 30-х років ХХ століття. Таких санаторіїв в Україні залишилося лише 14, і тут приймають хворих на туберкульоз дітей та тих, хто перебуває у групі ризику, з усієї країни. Контингент пацієнтів від 7 до 17 років, розрахований санаторій на 210 осіб.
– Це не лікарня, де дітей лікують у гострому періоді, а вже третій етап, тобто коли основне лікування пройдено – відправляють до нас, – пояснює генеральний директор санаторію Вадим Горбенко. – Навіть позитивна реакція Манту – вже привід для приїзду до санаторію.
У мирний час «Барвінок» працював цілий рік, і маленькі пацієнти могли не лише лікуватися, а й навчатися, тому, крім медперсоналу, ними займаються педагоги та вихователі. У таких медустановах не буває путівки на 24 дні та фіксованого періоду лікування. Середній термін перебування – 57 днів, тому навчальний процес ніяк не перервеш, доводиться поєднувати корисне з обов'язковим. Не дивно, що всі місця тут, як правило, були зайняті влітку, а взимку дітей набагато менше.
– Тому 24 лютого у нас було близько 70 пацієнтів, майже половину батьки, хто був ближче, миттєво розібрали, але 38 дітей залишились у санаторії, – розповідає Вадим Вікторович. - І ще тиждень до 3 березня, коли навколо Києва вже точилися бої, ми жили тут разом. Бої відбувалися недалеко від нас, тому ми все на собі відчули відразу. У нас є глибоке бомбосховище на території, періодично ховали дітей там. Лікування продовжували, а навчання вже, звичайно, було відносним. Але намагалися займати якоюсь справою їхній вільний час – діти є діти, вони можуть щось таке вигадати, що держись .
Простій обернувся втратою співробітників
Після чотирьох місяців у «Барвінку» з надією та обережністю говорять про відновлення роботи. Фінансування не припинялося, зараз вивчають попит, і він є. За словами керівника санаторію, фтизіатри з усієї України дзвонять із одним запитанням: «Коли відкриєтеся?».
– Звичайно, на повну потужність цього літа ми не вийдемо, але якщо буде хоча б 50-70 дітей, уже добре, – зазначає керівник «Барвінку». - Допомога, на жаль, завжди в нас була затребувана, і довгі перерви в її наданні нам шкодять.
Серед наших пацієнтів багато дітей із прийомних сімей, які були в контакті зі своїми біологічними батьками, які мали різні форми туберкульозу. Багато діток із непростою долею, контингент різний, тож важлива частина нашої роботи – і психологічна підтримка.
А щодо туберкульозу, ситуація із захворюваністю серед дітей не краща від критичного становища у дорослих. Багато мультирезистентного туберкульозу, що потребує лікування кількома препаратами. Але лікування туберкульозу у нас, на жаль, не в пріоритеті завдяки діяльності деяких попередніх міністрів. Було закрито практично всі регіональні протитуберкульозні санаторії, які об'єднали з тубдиспансерами.
Так що тим. що залишилися, роботи вистачить, впевнений лікар. Нехай не цього літа, але надалі – точно. А відновлювати роботу треба ще й тому, бо через простій уже втратили співробітників. І вони не поїхали в евакуацію чи еміграцію, а просто почали звільнятися. Вижити на 2/3 «голої» зарплати без надбавок та відсотків, яка нараховувалася під час вимушеної перерви, сьогодні неможливо.