Понад півстоліття інженер-будівельник Аркадій Гольдман із Дніпра займається дерев'яною скульптурою, намагаючись таким чином пояснити світ.
Але останнім часом мирні сюжети потіснила війна. Аркадій Давидович упевнений, що це не назавжди.
Майже як тато Карло
Як і личить правильному єврейському юнакові, після школи Аркадій вступив до інституту, але закінчивши його, не став гнатися за чинами та посадами. І нехай дипломований інженер-будівельник не надто піднявся кар'єрними сходами, зате зумів «зійти в собі» - став внутрішньо вільним і здатним реалізовувати свої найсміливіші задуми. Такої більшості кар'єристів і не снилося.
- До кар'єри я був байдужим, - констатує випускник ДИСІ Аркадій Давидович Гольдман. – Особливо якщо кар'єрне зростання пов'язане із утиском свободи. Майже за півстоліття пройшов шлях від кресляра до головного фахівця, технолога. Але ніколи не прагнув нагору.
Мабуть, цьому сприяла схильність до творчості.
Початок захоплення скульптурою поклала поїздка на Північний Кавказ. Ідучи дном ущелини вздовж берега бурхливої гірської річки, Аркадій Гольдман уважно розглядав завали з дерев, що впали, і виявив коріння найхимерніших форм. Тоді все й сталося. Перша робота – «Страусеня» - з'явилася, коли після приїзду додому на міській площі знайшов корінь, що нагадує птаха. За допомогою одного тільки складаного ножа він оголив сховану в дереві метафору.
Втім, природа підказує йому лише ідею. Решту він домислює сам. Тут, вважає Аркадій Давидович, дуже важливо зберегти гостроту дитячого сприйняття, захоплення від краси світобудови, захоплення від досконалості всього літаючого, плаваючого, що повзає, чи то стрімкий політ ластівки, чи океанська раковина, що вражає формою і забарвленням.
На думку художника, у справу може йти практично будь-яка порода дерева. У кожної – своя структура, і кожна потребує особливого підходу.
– Матеріал далеко не завжди диктує тему, – роз'яснює Аркадій Давидович. - Дуже часто доводиться корпіти над полем, як тато Карло. У середньому на одну роботу йде півтора-два місяці.
Ми поспішаємо, а наші душі не встигають за нами
Кажуть, що природа розкриває секрети обдарованим. Вочевидь цієї істини Аркадій Давидович переконувався неодноразово. Якось він знайшов на березі Дніпра дивовижний корінь і довгий час не міг зрозуміти, що в ньому є. Але потім робота пішла з таким творчим піднесенням, що за короткий час, здається, сама собою з'явилася композиція «Дівчина з дельфіном».
– Коріння та нарости, будучи чудовим матеріалом для скульптури, підказують нестандартні пластичні рішення, – розповідає майстер. – Скульптурою з природного матеріалу можна не лише наголосити на пластикі людського тіла, а й висловити певні риси характеру.
Буває так, що тему для композиції нагадує реальне життя.
- Коли донька розлучалася з чоловіком і перший онук залишився без батька, виник задум роботи «Розлучення», – згадує скульптор. – Такий трагічний образ: батько та мати тягнуть дитину в різні боки, а саме маля зависло над прірвою.
Взагалі, на думку скульптора, люди недостатньо замислюються про моральність і мораль, добро і зло, про ненависть і любов.
- Нам усім потрібно задуматися, що ми залишимо у спадок нащадкам, - зазначає майстер. - Ми надто поспішаємо, а наші душі не встигають за нами. Але кожна людина на своїй ділянці може створити квітучий садок і зробити прекрасне хоча б у межах власних володінь. Нам варто було б трохи стримати своє прагнення до комфорту і повернутися обличчям до природи. Саме місто незримо тисне на людину, змушуючи відчувати себе маленькою частинкою величезного людського мурашника. Тут нема справжньої природи. Немає неба та зірок. Є монотонність та сірість існування, світ безперервної купівлі-продажу. Може тому люди бояться залишитися наодинці з собою, подумати про сенс життя, про майбутнє.
Нові теми вигадала життя
Із початком повномасштабного російського вторгнення в Україну городяни побачили зірки. Через світломаскування. Війна багато змінила в головах та поняттях українців. Як вона вплинула на творчість мирного інженера-пенсіонера?
- У мене дитинство збіглося з війною, - розповідає співрозмовник, - Вся моя рідня була на фронті. Брати, дядьки, тітки. Та й мене війна, як грізна дощова хмара, накрила з головою. Власне, справжнього дитинства ніколи не було. Спершу евакуація. Мене і старшого брата не було з ким залишити, і мама брала нас на роботу. Там госпітальні палати пропахли бідою та смертю. Якось радості в моєму хлоп'ячому житті небагато було. Запам'ятався страх. Навіть після перемоги, коли чув гуркіт літаків, здавалося, що зараз почнуть бомбити. Ну і голод, розруха, хліб за картками. Дуже хотів, щоб батьки купили мені триколісний велосипед. Але цій мрії не довелося справдитися. Грошей у сім'ї не вистачало на такі «надмірності». Ніколи не думав, що через десятиліття в моєму житті з'явиться війна-біда.
Перша робота антивоєнного циклу з'явилася одразу після окупації Криму. Ворожий чобіт завис над півостровом. Усім зрозуміло, що головний винуватець анексії Криму – Путін. Його образ майстер втілив у роботі «Випадок пекла». Це не найбільша філософська і глибокодумна робота, зате точна і всім зрозуміла. Дуже виразна скульптура «Обличчя війни». І це зрозуміло. Яке тут може бути «обличчя»? Жахливе і потворне. Обличчя смерті.
Остання поки що скульптура цього циклу – «Російський військовий корабель прийшов до місця призначення».
- Років 20 тому неподалік Новомосковська знайшов у лісі корінь ясена і все не знав, куди його використовувати. І ось нагода випала. З нього зробив подобу фалоса, на якому і знаходиться російський корабель.
Вірю, що війна обов'язково закінчиться нашою перемогою. Я маю роботу «Імперські амбіції». Свого часу такі амбіції мали Сталін та Гітлер. Нині такі ж амбіції у Путіна. Але всім тиранам рано чи пізно настане кінець. Сюжет скульптури «Кінець імперії» пророчий: український тризуб встромляється у двоголового російського орла. Так якось і станеться. Імперію зла буде повалено. Нехай у світлому мирному майбутньому житимуть наші діти, онуки, правнуки. Може, мій правнук Давид теж стане скульптором. Чому б і ні?
Поки, втім, Давид про мрію свого прадіда й не здогадується. Малюкові лише кілька днів тому виповнилося дев'ять місяців.
Ну і, звісно, хочеться, щоб у роботи Аркадія Гольдмана повернувся світ. Нехай не зараз, не одразу, а після Перемоги. Коли доброта, милосердя та мудрість стануть особливо затребуваними.