У селищі Клавдієво-Тарасове на Київщині сотні багатодітних родин вижили під час окупації завдяки місцевому хлібу. Після звільнення села діти продовжують просити саме того хліба, що запам’ятався їм у ті важкі часи, повідомляє ТСН.
Денису Покропивних всього 9 років, а в нього вже є сиве волосся. Воно з’явилося на початку весни, коли їх селище було в оточенні російських військ.
Коли окупанти зайшли до села, мами не було вдома – вона якраз пішла до магазину по хліб. А діти були вдома самі.
- Мама йшла до магазину по хліб, хлопці кажуть, що йдуть танки, всі тікали через ліс, а ми самі вдома, і ми боялися, - згадує хлопчик.
Заїхавши до села, один з ворожих танків зупинився біля дому родини і направив на неї свою гармату.
- Просто чудом ми лишись живі правда дитина в мене трохи посивіла, - з жахом згадує жінка.
У родині Покропивних троє дітей, тато в тер обороні. Щоб купити хліба, мама була змушена залишати дітей одних щодня – йшла повз танки, вбрід через річку, по коліна у воді і по пів дня стояла в черзі за хлібом, але тоді продавали лише по пів буханця в одні руки і діти все одно залишалися голодні.
- Мама пекла нам паляниці, вони були смачні, бували із сіллю, бували із цукром, - пригадують діти.
Сама жінка згадує, що діти той хліб «хапались», вона ж його не їла – все залишала малим.
На іншій вулиці Клавдієво-Тарасового в цей час жила ще одна родина і пятеро дітей. Найменшому Кирилкові - два роки.
- Важко було дивитися, як діти сприймають це все. А дітям як розкажеш, особенно в 2 роки. Було, що без хліба лягали спать діти», - кажуть батьки дітей.
Вони додали, що під час окупації хліб був єдиним «смаколиком». Тому на той час всі діти мріяли про хліб. Багато хто навчився пекти його самотужки.
Серед тих, хто опинився в оточенні - столичний дитячий онколог Вадим Кобись. У нього є піч, яку чоловік змайстрував в одну з відпусток. Виявилось, недарма – вона врятувала онуків від голоду.
- Я завжди хотів зробити піч, щоб внукам показати, а виявилось, що це безвихід, треба вижити. Найбільше не вистачало хліба, - каже чоловік.
За його словами, піч урятувала не лише їх,а й сусідів – усі, в кого було борошно, несли його до Кобися, випікали хліб і розносили його по хатах.
- Це така радість, коли перший хліб вийшов, на фоні всього жаху, це світло, - кажуть люди.
Нині Клавдієво-Тарасове оживає, магазини відчинились і пекарні працюють, але діти вже без домашнього хліба не можуть. Тепер родина Покропивних із трьома дітьми хліб купує із запасом. Та кладуть його у морозилку – щоб був на майбутнє.