Не всі жителі Європи та США покинули Україну після початку бойових дій. Деякі з них залишилися, незважаючи на загрозу їхньому життю. Що їх тримає – робота, сім'я, кохання чи інші обставини? Про це три наші історії.
Ізабель із США: Українці примудрилися зберегти людяність
Американська журналістка Ізабель Куршудіан в Україні не так довго – лише 5 місяців. Наразі вона очолює нещодавно відкритий у Києві офіс видання The Washington Post.
– До війни працювала як кореспондент у Москві. 23 січня прилетіла до Києва, поки що була така можливість, і залишилася тут, - розповідає Ізабель. - Війна мене застала у Харкові: там я провела перший тиждень бойових дій. Потім вирушила до Дніпра, до Одеси (у мене там живе бабуся), а потім – до Миколаїва. Потім повернулася до Харкова та працювала у Східній частині України. Зараз я знову у Києві.
Робота Ізабель припускає відправлення в гарячі точки. Проте, за словами журналістки, страшно їй було лише спочатку.
- Я – перший раз на війні. Спочатку було страшно, особливо коли доводилося їздити в гарячі точки або на фронт. Була на військових позиціях, у окопах: писала репортажі. Але, на жаль, звикаєш навіть до такої ситуації. Деколи буває страшно, але я завжди в бронежилеті - з ним якось спокійніше.
Будемо точні – це не перша подорож Ізабель в Україну. Минулого літа дівчина приїжджала до Києва взяти інтерв'ю у Володимира Зеленського.
- Мені дуже подобається Україна: тут комфортно та спокійно. І навіть у часи війни. Друзям та рідним зі США розповідаю, що, незважаючи на жахливі події, українці залишаються добрими, гостинними та відкритими людьми, - каже дівчина. - Коли я була у Харкові, на Салтівці, під час сильних обстрілів ми ховалися у бомбосховищі. Разом із нами – людина 50. Їм фактично доводилося там жити. Люди мали так мало запасів, але вони все одно прагнули почастувати нас кавою, тортиком, - усім, що мали. Я навіть розплакалася від такої доброти! Неймовірно, що люди можуть залишатися добрими та відкритими за таких жорстоких умов! Я розповідаю про це все, і для мене це найголовніше враження від України! Війна сприяє тому, щоб стати злішим і жорсткішим, а всі українці, яких я зустрічала, примудрялися зберігати людяність.
За словами Ізабель, вона мріє, щоб у нашій країні скоріше настав світ:
- Я хоч і не громадянка України, але мені боляче бачити руйнування та писати про війну. Хочеться, щоб настав світ. Я бачила Україну в довоєнний час – і вона була чудова! Вона залишається такою і зараз. В Україні мені подобається все! Єдиний мінус – комендантська година. Іноді ввечері хочеться розслабитися (сміється).
А поки Ізабель працює у Києві, її друзі та рідні переживають про неї.
- Я пояснюю, що в Києві люди продовжують жити: життя має продовжуватися! Не можна, щоб усі сиділи вдома, і ніхто не працював. Щоб заспокоїти близьких, іноді розповідаю про те, як я сходила до кафе чи ресторану. Переконую, що магазини тут працюють. Вони дивуються і питають: "А що, навіть продукти привозять?" Відповідаю: «Так! Тут все є!».
За словами дівчини, офіс The Washington Post у Києві влаштувався надовго.
- Нещодавно дивилася статистику щодо США: 75% американців – за Україну. Мої друзі у захваті від Зеленського. Для них він герой, а його промови проникають у саму душу, - каже Куршудіан. - Думаю, і після війни наше відділення залишатиметься у Києві. Для нас це важлива історія: те, що відбувається в Україні, матиме довготривалі наслідки – і для Європи, і для всього світу. Тому нам потрібно мати спеціальне відділення. Я вже винайняла квартиру в Києві: збираюся тут залишатися надовго.
Пітер з Німеччини: Мій дім - Київ
Німець Пітер Аренс відкрив у Києві центр надання юридичної допомоги «Аренс і Шварц».
- Я – керуючий партнер юридичної фірми та консалтингової компанії у Києві, яку я заснував у 2004 році. З того часу живу здебільшого в Україні, – розповідає Пітер. - Я вже дуже давно міцно пов'язаний із Україною. У мене тут діти, нерухомість, робота компанія та друзі. По суті, це справа мого життя, яке не можна просто кинути. Так що втеча для мене – не варіант.
24 лютого Пітера, як і всіх мешканців України, розбудила повітряна тривога та розриви снарядів. Але їхати на батьківщину він не поспішав.
- З першого дня всі дуже турбувалися та хвилювалися. Телефон не замовкав, а люди, яких я не бачив багато років, навперебій писали тривожні повідомлення, – згадує наш співрозмовник. – Моя квартира на 9-му поверсі, і мені здалося це небезпечним: я очікував на авіанальоти на прилеглі адміністративні будівлі, тому переїхав до готелю на околиці столиці, де провів близько тижня.
Коли російська армія підійшла до Києва, Пітер перебрався до Драгобрату, до Карпат. Провів там близько 2 місяців, після чого ненадовго з'їздив до Німеччини та знову повернувся до Києва.
Наш співрозмовник до останнього не вірив у вторгнення росіян, як і в те, що ЗСУ зможуть настільки ефективно протистояти окупантам.
- Мене, як і багатьох моїх друзів, вразила ефективна оборона ЗСУ. Вітаємо Україну із цим! - радіє Пітер. – Навряд чи хтось очікував такого ходу бойових дій та настільки поганого стану російської армії. І зараз, після понад 100 днів війни, життя поступово повертається до нормального русла. До Німеччини я повертатися не збираюся. Я вже вдома, мій будинок – це Київ.
Морітц зі Швейцарії: Віддав 150 000 доларів на потреби ЗСУ
Швейцарець Морітц Штам займається сільськогосподарською діяльністю в Україні з 2007 року. Тоді він почав інвестувати в агробізнес у Черкаській області – спершу в районі смт Маньківка, а кілька років тому почав орендувати землі у селі Онопрівці. Він тримає близько 1000 гектарів землі, які засівають кукурудзою, соняшником, ріпаком та пшеницею. Посівну і цього року ніхто не скасовував, тільки тепер це заняття стало небезпечним.
- Ніколи не міг подумати, що розпочнеться війна. Хоча видання у Швейцарії ще задовго до 24 лютого писали, що вона може статися, – каже Штам.
Спочатку Морітц зазнав шоку від того, що відбувається. Але потім усе спокійно зважив і обміркував. І вирішив не їхати з України. Штам переконаний, і у воєнний час треба сплачувати податки, підтримувати економіку країни. Крім того, аграрій відчуває відповідальність за людей, які на нього працюють та оточують.
- У такі часи не треба турбуватися за свої гроші, про те, як краще та вигідніше продати зерно. Думати треба про людей, про те, як зробити так, щоб їм було краще, переконаний Морітц.
Допомагає Штам не лише своїм працівникам, а й ЗСУ – від початку війни бізнесмен перерахував на потреби армії 150 000 доларів. За словами Моритца, його глибоко вразила стійкість українських бійців і те, як самовіддано вони захищають свою землю. У подальших планах швейцарця, який давно почувається українцем, – залишатися та працювати в Україні, як і раніше.