Дефіцит "білого золота"
З прилавків магазинів у різних куточках країни почала зникати сіль. Вітчизняний продукт випарувався з продажу і у сусідніх із соляними шахтами містах, і у Києві, і у Дніпрі, і у Львові.
Причиною зникнення солі стала зупинка єдиного в країні та найбільшого в Європі підприємства з її видобутку – «Артемсолі». Причому це сталося ще у квітні – через постійні обстріли залізниці припинилось відправлення солі товарними поїздами. Це був основний спосіб постачання продукту в різні міста та за кордон. Замість звичної та дешевої "Артемсолі" у супермаркетах почала з'являтися імпортна, наприклад, турецька – вдвічі дорожча. На ринках почали продавати сіль на вагу - коштує у півтора рази більше. Підприємства-виробники м'ясної та сирної продукції, консервів, солоної риби та навіть пекарні збентежені – їхніх запасів вистачить ненадовго, а більше брати дешеву кухонну сіль нізвідки. Закордонна, привезена через море, дешевою явно не буде. Отже, подорожчає вся продукція, для виробництва якої потрібно бодай скільки-небудь солі.
На тлі зупинки "Артемсолі" і дефіциту, що виник, ми дізнавалися, чи є у країни внутрішній резерв, щоб забезпечити людей цим вітчизняним продуктом.
Дорожча втричі
Солеварня є і в Дрогобичі, але вона – не конкурент соледарському підприємству. Якщо "Артемсіль" забезпечувала продуктом усю країну, ще й вистачало возити до Європи і не лише – мішки з українською кухонною сіллю відвантажували до Румунії, Молдови, Азербайджану, Угорщини, Польщі та Грузії, то дрогобицької у кращому випадку вистачить лише для заходу країни. Та й це велике питання. До того ж вона втричі дорожча за артемівську. У Дрогобичі 750-грамова пачка місцевої солі коштує 20 гривень - уявіть собі, у скільки вона обійдеться з урахуванням цін на паливо для її доставки до Києва або ще далі.
Але, кажуть у Дрогобичі ціна виправдана – дешевше місцева сіль коштувати не може.
– Це виварна сіль, її не видобувають, а отримують за рахунок виварювання соляної рапи на дровах, – пояснює «КП в Україні» волонтер Софія Канцедал, яка працювала на Дрогобицькій солеварні. - Це зовсім інший спосіб вироблення, ніж артемівської кам'яної солі, яка просто подрібнюється, фасується та пакується. Дрогобицьку люди виварюють на дровах, а не просто видобувають у шахтах та дроблять на «екстру» та іншу. І її мало – солеварня не може забезпечити такою сіллю всю країну. Це крафтовий продукт.
Сіль із рапи
Як добувають сіль у Дрогобичі? На підприємстві нагадують – мільйони років тому на території всієї країни було море, і під землею навіть сьогодні залишаються соляні галити ("галит" - із грецької мови з наголосом на другий склад перекладається як "сіль". – Авт.).
– Туди потрапляє соляна річка, галит вимивається, і виходить концентрований соляний розчин, – пояснює Софія Канцедал. – Цей розчин під тиском піднімається з-під землі, відстоюється, і потім потрапляє на спеціальну залізну велику "сковорідку". Під нею розводять вогонь із дров – при температурі 105 градусів рапа починає кипіти, сіль кристалізується – і її збирають. А добутку, як у Соледарі, тут ніколи не було. У Дрогобичі сіль завжди була виварною.
Ціна пояснюється складнішим виробництвом – із шахти видобути її швидше та легше. А до виробництва дрогобицької солі із підземної рапи на всіх етапах залучено багато людей. Вона виварюється на дровах, які теж щороку дорожчають, потім її висушують, фасують.
Технологія виробництва XIV ст.
У чому плюс цієї солі - вона повністю виводиться із організму.
– Дрогобицька солеварня може забезпечити лише захід країни, – вважає Софія. – Звичайно, місцевим мешканцям вистачить – їм не так багато солі треба: пачка на півроку. Іншим областям - ні, і виробництвам, яким потрібно багато солі, причому дешевої, теж не вистачить. Навіть якщо вони частково почнуть її купувати, їхній продукт набагато подорожчає. Ця сіль не може коштувати дешево. У нас беруть сіль виробники, наприклад, шинки, ковбаси, які виготовляють свою продукцію з екоінгредієнтів, і вона коштує значно дорожче, ніж інша у магазині.
Чи вдасться у Дрогобичі у разі потреби збільшити виробництво солі? Підприємство ніколи не налаштовувалося на збільшення потужностей - воно працює приблизно з 1390 року, і завжди процес виварювання був однаковим - як століття тому, так і наразі. Ніхто нічого не вдосконалював… Це скоріше локація для екскурсій та місце, де можна скуштувати крафтову сіль.
Продажі не збільшать - сіль залишать для армії
Дрогобицьку сіль замовляють місцеві магазини, заводи, наприклад, львівський дріжджовий, беруть соляну рапу.
Також на солеварні виготовляють крупнокристалічну сіль, схожу на найсмачнішу і найвідомішу у світі – «Малдон». Це хрумкі пластівці з морської солі. Їх місцеві солевари поставляють на замовлення до ресторанів, шеф-кухарям. Наприклад, дрогобицьку сіль замовляв Євген Клопотенко.
– До війни її виробляли як крафтовий дорогий продукт, гроші за який планували вкладати у модернізацію підприємства, – продовжує Софія. – Солеварня у Дрогобичі – це все дуже старі будівлі, у половині з яких дах протікає. Тому сподіватися, що вона виварюватиме сіль для всієї країни… Це неможливо.
На думку дрогобицьких солеварів, нині створюється штучний ажіотаж довкола солі. Щодо їхнього продукту раптово почали дзвонити звідусюди – попит набагато зріс. Хоча більшість із тих, хто дзвонив, тільки вчора зі ЗМІ дізналися, що у Дрогобичі існує солеварня.
- І вони хочуть її багато, але ми не можемо стільки продавати, тому що Дрогобицька солеварня – це стратегічне підприємство, на складах має залишатися сіль для держави. Вона потрібна для військових, – пояснює Софія. – Коли директор ще був не на фронті, прийшов папір, що на складах мають бути залишки солі – продавати все під нуль, бо треба людям, не можна. А її не так багато виварюється – 700-800 кг на день.
У 25 разів менше, ніж у Соледарі
Максимум, якщо виварювати сіль щодня, у Дрогобичі можуть виробляти 24 тонни солі на місяць. Для порівняння – у Соледарі видобували по 600 тонн на місяць.
Починаючи з XVIII століття і до 2000-х років сіль видобували і на Закарпатті – у селищі Солотвине. У 1970-х з однієї місцевої шахти відвантажували 750 тисяч тонн "білого золота" на рік. Солотвинську сіль розвозили по Союзу і за кордон, а в незалежній Україні місцеві копальні забезпечували Прибалтику, Росію, Молдову, Словаччину та Угорщину.
Після паводків у середині 1990-х та на початку 2000-х деякі шахти затопило, а ще за кілька років почали утворюватися карстові провали та зрушення ґрунту, через що пошкодило житлові будинки та інфраструктуру. Соляні шахти затопило. На їхньому місці з'явилися соляні озера – селище стало курортним. Згодом і озера почали усихати, але деякі приватні басейни і сьогодні підводять солону воду із затоплених шахт.
Про відновлення видобутку солі у Солотвино говорили неодноразово – теоретично знову можна налагодити виробництво закарпатського «білого золота». Але далі ідей справа поки що не пішла.