Соледар (Донецька область) живе під жорстокими обстрілами вже кілька тижнів – противник убиває місто авіабомбами, ударами важкої артилерії та з танків. Ламають людей і психологічно, заявляючи, що місто перейшло під контроль окупаційних військ. Зруйновані будинки на околицях, поступово вмирає і центр, куди також долітають смертоносні снаряди.
З квітня зупинено серце міста – державне підприємство «Артемсоль», одне із найбільших соледобувачів у Європі. В Україні вже відчули нестачу солі, з прилавків зникли добре знайомі біло-блакитні пакети із високоякісним продуктом «Артемсолі». Натомість українцям пропонується лише морська сіль, яка не всім до смаку, та й ціна зашкалює – майже 60 грн за кілограм.
Вирок всьому місту
Місцеві жителі у відчаї – життєдайне підприємство відправили на відстій, життя в Соледарі завмерло.
- Здається, вони спеціально по нас луплять так відчайдушно, адже наша «Артемсоль» працювала майже на всю Європу і була відомим українським брендом, – розмірковує пенсіонер Анатолій Єгорович, який на заводі пропрацював понад 30 років. – Це як із маріупольською «Азовсталлю», яку так нещадно розбомбили. Верх цинізму – "ви цим пишалися? Ось вам - отримуйте!" Нічого святого люди не мають. Хоч би згадали, що до 2014 року вся Росія жила на нашій солі.
Сьогодні людей у Соледарі лишилося зовсім небагато. Хто не встиг виїхати, виживають лише завдяки гуманітарній допомозі, але з нею вже почалися проблеми. Противник розстріляв міський Будинок культури, де видавали гуманітарку, і зараз волонтери разом із мешканцями намагаються врятувати з-під уламків хоч щось із провізії.
- Ми пересуваємося вулицями короткими перебіжками, зайвий раз намагаємося не виходити з дому, бо щохвилини може початися обстріл. Становище погіршується з кожним днем: у всіх закінчуються гроші, не працюють банки та аптеки, люди страждають без ліків, – розповіла мешканка міста Світлана. - Зв'язок пропадає, інтернет теж, в новинах пишуть хто що: то нас вже захопили, то ось-ось захоплять. Деякі навіть переконують усіх, що Україна нас покинула. Але неправда це, це паніка. Наші хлопці відступати не збираються, це ж очевидно!
Нещодавно був вибух на станції «Сіль» – сказали, що це Росія вдарила по американській військовій техніці, що приїхала. Я не військова людина, але навіть мені зрозуміло, що в наш регіон навряд чи так безладно везли б дорогі військові машини. Просто розбили станцію і вигадали потім причину.
Що ж до підприємства «Артемсоль», то, за словами іншого мешканця Соледара, його зупинка – вирок усьому місту.
- Наскільки я знаю, працівників відправили по домівках, запаси солі зі складів вивезли ще у квітні. Може, до Держрезерву – не знаю. Доля наших унікальних соляних шахт також під питанням. Адже лише у грудні до нас відкрили туристичний маршрут, люди приїжджали до шахт! У 2014 році війна оминула нас, за що ми Богу в церкві свічки ставили. У нас тут розмістився спільний центр контролю та координації (СЦКК), де були і росіяни, і українці. З 2015 року він був, росіяни поводилися тихо-смирно. А тепер я думаю, може, то були розвідники? Рознюхали тут усе і поїхали, координати передали – і тепер стріляють так, що голови не підняти.
«Повторення Донецька ми не хотіли»
Бомбосховища та укриття стали новими будинками для соледарців, які з болем у серці реагують на кожен постріл та ракетний удар по своєму місту. Особливо страждають переселенці, які переживають тут свою другу війну.
- Ми поїхали із Соледара в середині квітня. Просто проаналізували ситуацію та зрозуміли, що росіяни знищуватимуть місто. У нас троє дітей, двоє з яких ще пам'ятають, як ми сиділи у підвалах у Донецьку – там у нас був будинок на Петрівці, неподалік лінії фронту. Син і дочка тоді були маленькими, але після обстрілів вони важко відновлювалися. Тож повторення ми не хотіли. Чоловік розрахувався з "Артемсолі", ми закрили орендовану квартиру і поїхали. Хазяїн нашої квартири – військовий, він зараз у ЗСУ, ми не можемо з ним зв'язатися досі. Благаю Бога, щоб він був живий! – каже переселенка Марія Лащенко, яка нині живе неподалік Кропивницького. – Коли я читаю новини про Донецьк та Соледар, мені хочеться плакати. Мої два рідних міста захоплені (Соледар – ні, але боюся, що так і буде), і життя там нормального не буде, доки їх не звільнять.
Лякає невідомість
Противник намагається зробити все, щоб нормального життя в місті, де до початку активних бойових дій мешкало близько 15 тисяч людей, не було. Важкі знаряддя б'ють по будинках, магазинах, залізниці та головному підприємству міста. В одному із селищ біля Соледара уламками снаряда було вбито чоловіка – необачно вийшов у поле, коли почався обстріл. Перебивають комунікації з містом, мешканців ставлять у нелюдські умови виживання, і тут залишилися здебільшого люди похилого віку.
- Багато людей не хочуть їхати, їх лякає і можливість бути вбитим по дорозі, і невідомість - куди їхати, навіщо, до кого, на що жити? Хтось кричить, що якщо доведеться вмирати, то лише у своєму домі та на своїй землі. А хтось чекає на окупантів мало не з радістю. Хоча таких одиниці, – зізнається Світлана. – Соледар завжди був українським містом, навіть коли називався Карлолібкнехтовськ. Ми тут жили спокійно, говорили і російською, і українською, і ніхто нам нічого не вказував. Не треба нас ні від чого звільняти!
На жаль, окупантам логічні аргументи не зрозуміти. Вони продовжують зтирати з лиця землі невелике сонячне містечко Соледар, незважаючи на думку його мешканців і руйнуючи столітнє підприємство, відоме не тільки в Європі, а й у всьому світі.