«Історії із соцмереж» - рубрика, яка виникла після прочитання постів українців, що переживають війну. У ній ми збираємо історії, які зачепили нас. Напевно, вони не залишать байдужими і вас. Тексти публікуємо без змін.
Мартін Брест
Мені дуже дорога наразі моя країна.
Вона тепер дуже справжня. У ній я потискаю руки незнайомим воякам на заправці на трасі, в ній я не можу перестати дивитися на небо, в ній бронік здається не таким тяжким, а АКМ - не таким вже й незручним.
У ній – помахи рук на блокпостах, у ній – мало питної води, завжди мало, ччччорт, у ній – пил, вітер лютневої весни та щось невловиме і дуже справжнє. У ній – життя тут і зараз, у ній – некрологи у цьому довбаному Фейсбуці, номери карт та адреси пейпелів, у ній – брязкіт важкого металу, запах розігрітої гуми та залишків дефіцитного бензину.
Ми тут дуже-дуже зараз живемо. Може, не так, як хотіли, може, боляче, страшно, трохи безглуздо - але ми саме живемо, дихаємо глибоко, якщо плачемо - то зсередини, а якщо сміємося - то настільки щиро, що цей чудовий чортів світ ірже разом з нами.
І якщо нам на роду написано воювати з усією цією хуйнею, то бляха-муха – ми робитимемо це дуже по-нашому. З посмішкою, кашлем, вічною сигаретою, склянкою мерзенної солодкої кави та щосили. Тому що у нас так виходить. Тому що у наших вікнах – небо, на яке неможливо перестати дивитись.
Тому що нам зараз дуже дорога наша країна. Вона справжня.