Про своє знайомство з Леонідом Кравчуком розповів український дипломат, який готував закордонні візити першого президента та брав участь у процесі відмови України від ядерної зброї.
Був сміливою людиною та політиком
- Як ви з ним познайомились?
- Це було майже 30 років тому, під час підготовки візиту Леоніда Макаровича до Угорщини 1993 року. Я тоді очолював юридичний департамент у Договірно-правовому управлінні МЗС України та був включений до делегації для супроводження президента. То був дводенний візит, під час якого ми їздили країною. І я там міг бачити Кравчука не лише в офіційній обстановці, але й як людину.
Коли Кравчук порушив тему референдуму про незалежність у 1991 році, там же був певний ризик, що народ його не підтримає. Але він пішов на це і переміг.
Виявилося, що він був природженим дипломатом. А як людина він завжди мав велику мудрість і ніколи не займав крайні позиції. Але він умів ризикувати. Коли він порушив тему референдуму про незалежність у 1991 році, там же був певний ризик, що народ його не підтримає. Але він пішов на це і переміг. А потім він цим завжди пишався.
Леонід Кравчук був водночас сміливим політиком. Наприклад, він не побоявся піти на дострокові вибори 1994 року. Сам ініціював і дуже гідно їх провів і дуже гідно програв Леоніду Кучмі. При цьому він навіть не намагався оскаржити результати виборів. Це означає, що він не тримався за крісло, як дехто з його наступників.
- Леонід Кравчук – один із трьох «біловезьких зубрів» поряд зі Станіславом Шушкевичем та Борисом Єльциним, які стали «могильниками» СРСР. Чому він так прагнув покласти край Союзу?
- Він був родом із тих країв на Волині, де національна ідея України завжди була дуже сильною. Він пройшов шлях від високого урядовця Компартії України до лідера незалежної країни. На той час його бачення розвитку країни співпало з баченням майже 50 мільйонів українців. Він став їх рупором та лідером.
Заплатив ціну незалежності України
– Кравчука досі критикують за те, що він віддав ядерну зброю України. Чому це він зробив?
– Це була ціна незалежності України. Адже тоді питання стояло руба: або ми відмовляємось від ядерної зброї і нас визнає Захід, або – ні! Декларація про суверенітет України від 1993 року передбачала відмову від ядерної зброї. Кравчуку довелося вирішувати, підтримаємо ми цей статус чи доведеться ставити під питання незалежність країни. Адже тоді на Київ дуже тиснули, насамперед США, які панічно боялися «розповзання» ядерної зброї країнами СНД. Це той рідкісний випадок, коли позиції Америки та Росії збігалися.
Якби Кравчук у 1993 році не відмовився від ядерної зброї, вся зовнішня економічна допомога, яка тоді потрібна була Україні як повітря, була б припинена.
Відома ж зупинка Білла Клінтона у Києві, коли він їхав до Москви у 1993 році, але зупинився у нашій столиці. Тоді він фактично поставив ультиматум Кравчуку: або відмова від ядерної зброї, або США не визнають незалежність України та відмовлять їй у наданні допомоги.
Після цього ми всі полетіли до Москви, де й опрацювали заяву, в рамках якої Україна погодилася приєднатись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
Тому якби Кравчук не відмовився від ядерної зброї, вся зовнішня економічна допомога, яка тоді була потрібна Україні як повітря, була б припинена. А крім цього, Україна тоді була повністю залежна від російських газу та нафти.
Але навіть і при таких умовах Кравчук домігся того, що замість ядерної зброї Україна безкоштовно отримувала до 2000 року ядерне паливо (твели. – Ред.) до наших атомних станцій.
- Чим, на вашу думку, Леонід Кравчук запам'ятається в історії України?
- Це перший президент України, і саме завдяки його мудрості і, я навіть сказав би, стратегічній терпимості нам вдалося здобути незалежність країни. А друге його головне досягнення - що ця незалежність була досягнута без жодної краплі крові. На відміну від інших країн колишнього СРСР. І третє його досягнення в тому, що він зробив усе мислиме й немислиме, щоб Україна була визнана міжнародною спільнотою у найкоротші терміни. Я пам'ятаю той момент, коли його обрали президентом України. Це було відчуття великої радості, що країна нарешті отримала свого президента. Без зайвого пафосу можна сказати, що його доля стала долею України.
Народився 3 квітня 1954 року у Вінниці.
Закінчив Київський національний університет ім. Т. Шевченка у 1977 році, факультет міжнародних відносин та міжнародного права. Кандидат юридичних наук.
З 1993 по 2008 р. працював у органах державної влади України. Обіймав посади першого заступника міністра закордонних справ та заступника голови Секретаріату президента України. Дипломат. 1999-го був визнаний дипломатом року. Має дипломатичний ранг Надзвичайного та Повноважного Посла України. Заслужений адвокат України. Володіє англійською, російською та португальською мовами.
Одружений, має доньку та сина.