«Історії із соцмереж» - рубрика, яка виникла після прочитання постів українців, що переживають війну. У ній ми збираємо історії, які зачепили нас. Напевно, вони не залишать байдужими і вас. Тексти публікуємо без змін.
Саша Варениця, музичний експерт та PR-фахівець:
Свіжий кейс із Тарасом Тополею укотре переконує в тому, що нам необхідно провести масштабну кампанію проти шеймінгу за регіональним принципом. Щось на зразок Say No To Racism від UEFA. Адже проблема не в тому, що лідер думок, воїн ЗСУ та рок-зірка на піку слави в буквальному значенні доїбався до мишей. Він справедливо з'їв лайна від харків'ян, видалив пост, вибачився, а потім перекрив негатив дійсно сенсаційним перформансом з Боно. Насторожує, що такі вкидання знаходять схвалення у значної частини аудиторії. І із цим треба щось робити.
Відмінність між різними регіонами країни – проблема не унікальна. При найближчому розгляді все те саме можна виявити в Штатах, Британії, Італії, Іспанії або Франції. Північ проти півдня, столиця проти провінції, робітничі регіони проти курортних – класика. Інша річ, що в Україні на мозоль регіональних відмінностей планомірно тисне наш спільний ворог – російська педерація. Тисне свідомо, розуміючи, що ці самі відмінності – її ж «ахіллесова п'ята». І давить давно. Багато хто пам'ятає плакат скандального політтехнолога Тимофія Сергійцева часів ще першого Майдану, в якому українці ділилися на три сорти.
Війна складається таким чином, що цей наратив зараз легко використовувати проти нас. Його використовують: кидають дров туди, де тліє. Адже «перший сорт», за Сергійцевим, на заході України нібито люто рубає кеш на оренді, гребе хабарі за виїзд із країни на митниці та пиздить гуманітарку. «Другий сорт» у центральній частині сильно постраждав, але був першим звільнений і вже може повернутися до нормального життя. А ось «третій сорт» на південному сході змішують у пісок із кров'ю, незважаючи на їхню відносну лояльність до всього російського. Як бачимо, тут просто роздолля для «розділяй і володарюй» за Прудоном.
Соціалістичний початок, сплячий у кожному з нас, коли-не-коли але проривається назовні, і ми чуємо тези на кшталт такого: «Ну, нарешті, до Закарпатської області прилетіло. Нехай хоч раз відчують, як ми…». Або «чому поки що там _____, тут _____?!». Щодня у цей шаблон можна підставляти різні слова, девальвуючи перемоги в одному місці відсутністю прогресу в іншому. Для брудних політиків це стихія. Для аудиторії – чисті емоції, адже так влаштована психіка. Доросла частина, яка розуміє, що треба терпіти і багато працювати заради перемоги, іноді слабшає. Тоді дитяча частина бере гору і шукає винного. Через відсутність можливості миттєво покарати справжнього ворога під гарячу руку потрапляє найближчий, тобто ваш сусід, хтось близький. Давати вихід таким емоціям – нормально. Перетворювати подібні емоції/імпульси на усталені переконання чи стереотипи – не зовсім. Тому зараз треба бути максимально терпимими та розуміючими. Є гнів, обурення, відчуття несправедливості. Одні постраждали менше, інші – більше. Одні роблять більше, інші взагалі нічого. Чому ми? І так далі. Це мине.
Але є особливий сорт долбойобів, які бажають просто заради респекту у своїй ЦА підлити олії на і так розпечену плиту. Це ті, хто прямо зараз порушує мовне питання і тисне на старий мозоль регіональних чи соціальних відмінностей. На жаль, таких достатньо і серед лідерів думок. І це потрібно зупинити.
Критикуєш – пропонуй. Що ж робити із цією проблемою? Насамперед варто отримати схвалення на таку медіакампанію від Мінкульту, Мінцифри, Міністерства соціальної політики та Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. Далі зібрати «дрім-тим» найкращих спеціалістів у сфері маркетингу, креативу, діджитал та реклами. Ті ж Gres Todorchuk чи Banda точно змогли б запропонувати дієві рішення та знайти універсальну мову для комунікації з усією країною. На підтримку такої кампанії точно виступлять багато лідерів думок із різних регіонів, блогери, активісти, журналісти та PR. Хвилю підхоплять користувачі. Будуть пости, репости та зворушливі приватні історії. Це допоможе. Не відразу, але згодом – точно так.
Завдання:
- знайти та проявити те спільне та цінне, що є у всіх жителів України;
методами антикризового PR нейтралізувати чи мінімізувати негативні стереотипи у суспільстві про представників різних регіонів; - показувати позитивні риси, аспекти та сторони кожної з областей України. Таких деталей безліч, і ми здатні закохатися в них за сотні кілометрів одна від одної;
- поміщати в трендові формати на кшталт тревел-шоу на YT більше інформації про історію кожного регіону – про його традиції, культуру, кухню, цікаві місця;
акцентувати увагу на тому, як Україна прошита внутрішніми зв'язками. Щаслива сім'я – це вихідці з різних регіонів з різним вихованням. Успішна команда, бойовий загін, рок-група, IT-стартап, редакція – теж усі з різних міст. У кожного з нас безліч таких прикладів; - заохочувати добровільний перехід російськомовних українців на українську мову через залучення, зацікавленість та близькі культурні коди;
- проводити пояснювальну роботу про те, чому шеймінг та зарозумілість – це як максимум шкідливо. Як мінімум - не ефективний інструмент для вирішення навіть свідомо правильних та потрібних завдань;
А ще всім нам – нашому колективному несвідомому – настав час прийняти себе такими, якими ми є. Нам треба зізнатися собі в тому, що у нас "до хрена и больше" дитячих та юнацьких травм. Прийняти їх та опрацювати. Треба зізнатися, що олігархи та регіональні «царки» у своїх інтересах стикали нас лобами останні 20+ років. У них роками були ТВ-канали з абсолютно різною повісткою. Вони мали футбольні клуби, де спортивний азарт часто замінював собою запеклий мордобій і зневага один до одного. Сидять трибуна на трибуну та весь матч: «Соо-сі-ті, кроти!». "Соо-сі-ті, менти!" Що це? Зрештою, вони мали політичні партії, які часто свідомо вносили розкол у суспільство і заробляли собі бали в основному на шеймінгу опонентів.
Сьогодні ми бачимо нашого ворога – ведене стадо, в якому сублімація ненависті та жовчі дійшла до максимуму і перетворила їх на зомбі. Все це починає відбуватися в той момент, коли ми дозволяємо будь-кому впливати на формування нашої думки та піддаватися чужим маніпуляціям. А маніпуляції апелюють до нашої агресії, прихованого невдоволення та негативу. Добро завжди збирає менше лайків.