На лімузині по бездоріжжю
З першого дня війни жителі населених пунктів півночі, сходу та півдня України кинулися не лише у великі міста більш безпечних західних областей, а й у селища, села та зовсім крихітні населені пункти. Як от Руські Комарівці біля Ужгорода на Закарпатті. Тут від сили півтори тисячі мешканців, і більшість із них – постійно на заробітках, адже роботи в окрузі немає. У сусідніх двох селах, що належать до того ж старостата, набереться ще стільки.
Чим славляться Руські Комарівці? Мабуть, жодних визначних пам'яток тут немає, крім комплексу «Деренівська купіль». Він знаходиться в сусідньому Нижньому Солотвині. Крутий комплекс з декількома готелями та всім, чого душа забажає: розважальний комплекс, ресторани, СПА, басейн, дендропарк, долина ірисів, парк скульптур, оздоровчий комплекс, лікарі, салон краси, міні-гольф – та чого тільки немає! Міні-курортне містечко за селом. Ще й із родзинкою – роки три тому з перших сторінок не сходили сенсаційні новини про те, що закарпатський комплекс ось-ось викупить світська левиця Періс Хілтон ! Тим більше на той час вона якраз зачастила в Україну...
Місцеві жителі тоді із задоволенням смакували сенсацію – може, і дорогу, якою зірці буде не соромно на лімузині кататися, у селі зроблять, а може, й роботи буде побільше – он скільки у багатіїв всяких покоївок та швейцарів…
Близько трьох років тому у селі навіть подейкували, що в готелі вже готуються зустрічати Періс – мовляв, а для кого ще тут затіяли будівництво цілого вертолітного майданчика? Справді, не через бездоріжжя ж їй у нашій глибинці добиратися...
Вертолітний майданчик – для гостей, а не для Періс
Але… Вертолітний майданчик добудували, а гелікоптер із «блондинкою в шоколаді» на борту так і не приземлився.
– Вертолітний майданчик нам потрібний для гостей – вони на своїх вертольотах прилітають, – усміхається співробітниця готелю Крістіна. – Здебільшого наші, українські віпи. Хто – не скажу, це закрита інформація… Точніше, прилітали – до війни.
Розвідати якісь деталі у селі про внутрішні справи комплексу не так просто – він «годує» місцевих, тому підживлювати плітки готові мало хто. Воно й зрозуміло – роботи тут немає, цей комплекс – фактично єдиний шанс приносити копійку до дому. Влаштуєшся – вважай, забезпечений. Ні – збирайся на заробітки чи коровам хвости у селі крути.
– Та ні, про Періс Хілтон – це чутки, – не дуже впевнено зазначає «КП в Україні» одна з «перших осіб» села. - Власник комплексу - той, що був, там нічого не змінилося. Не знаю, приїжджала вона чи ні, але все село гуло б, якби така зірка до нас прилетіла. Майданчик для вертольотів добудували, так… Хоча мені що – нехай хоч бухту зроблять. У мене свого гелікоптера немає.
Сьогодні в «Деренівській купелі» працюють і приймають постояльців два готелі. Третій готель лише готується до відкриття.
Повне завантаження
Хоча «приймають гостей» - це голосно сказано, насправді знайти вільний номер складно – хіба що щодня обривати дроти. Попадають сюди лише найзавзятіші – 90% номерів зайняті постійно. На найближчі вихідні немає жодного вільного.
– У святкові дні у нас завжди повне завантаження – на Великдень, травневі, Зелені свята, День незалежності та День Конституції, – зазначає співробітниця готелю Крістіна. – А зараз люди живуть постійно – ось як почалася війна, відтоді й живуть. Дехто приїхав відпочивати ще 15 лютого, 23 лютого – і залишається досі. Декому вже нема куди повертатися... Багато тих, хто заселився після початку війни - 25, 27 лютого. У перші два дні ви не уявляєте, що у нас діялося! Телефон ні на секунду не замовкав!
Іноді постояльці з'їжджають – не тому, що щось не сподобалося чи не вистачає грошей – сюди ті, хто не має грошей, і не їдуть, - а тому що рухаються далі на Захід. На їх місце тут же заселяються нові мешканці.
- Багато хто продовжує. Якщо часто дзвонити, цікавитись, то можна потрапити у «вікно», – радить Крістіна. – Але, чесно, із номерами у нас проблема. Ось щоб у нас жили постійно вже понад два місяці – взагалі вперше в історії готелю! Раніше понад два тижні або місяць ніхто не затримувався.
Тільки для багатих переселенців
Гостей приймають лише платно. З квітня розпочався високий сезон – за номер для двох доведеться викласти 5400 гривень на добу. Це зі сніданками. Якщо триразове харчування – треба докинути ще 1800 гривень. Ікрою, чи що, годують… За місце для дитини старше 13-ти – доплата 1700 гривень, від 6 до 12-ти – 950.
– Ті, хто заселився раніше, до високого сезону, платять за старими цінами, – зазначають у готелі. - У низький сезон номер для двох коштує 3800. Без харчування.
Високий сезон закінчується вже 15 травня. Наступний стрибок цін – з 1 липня до 31 серпня, потім уже лише на Новий рік – з 23 грудня до 8 січня. Тим, хто оселиться у «вікно» між найнижчими та найвищими цінами, а це 16 травня – 30 червня, 1 вересня – 16 жовтня, треба буде платити 4400 за номер для двох. Місце для дитини теж дешевшає – удвічі.
Є варіант вигідніше – апартаменти. За них треба викласти 5300–5500. Є кухня, можна готувати самому. Але ціни на сайті вказані лише з триразовим харчуванням. З 16 травня апартаменти подешевшають до 3200, а в низький сезон – до 2700. За ці гроші можна оселитися цілою родиною – навіть вшістьох.
– У нас є знижки. Якщо люди живуть тиждень – то мінус 10%, якщо два – мінус 20%, - заспокоює Христина.
В такому разі можна було б дійти і до мінус 100%, якщо жити два місяці… Але власники не настільки щедрі.
До школи притягли матраци та холодильники
Ось хто щедрий – це звичайні сільські мешканці Руських Комарівців. І на хліб-сіль, і спальні місця. Організувалися в перші ж дні війни, ще до того, як на горизонті заблищало світло фар першого волонтерського буса, що віз допомогу переселенцям.
Вирішили селити у школі та в дитячому садку. У класи та приміщення з намальованими на стінах грибочками та гномиками потягли матраци, ковдри, подушки, холодильники та їжу.
- Зносили, у кого що було – картоплю, цукор, ковбаску, домашнє сало, яйця, - перераховують місцеві жителі. - Ніхто не був голодний, це точно.
А на другий-третій день у селі з'явилися волонтери – привезли ще матраців, одяг, харчування.
Живуть переселенці і у приватному секторі – місцеві їх розбирають. Годують самі – безкоштовно.
- У приватний сектор їжу теж завозимо – я особисто розводжу, - крутячи кермо, одночасно описує будні села кореспондентові «КП в Україні» місцевий староста Рудольф Буксар. – Жодної копійки ні в кого не беремо за харчування у школі, садочку – у тих установах, що належать до нашого старостата. Дітки переселенців вже з нашими потоваришували.
Чоловіків – до військкомату або на вулицю
Староста вже ухвалив близько 600 заяв від переселенців. Одна заява може бути на кілька осіб, наприклад, на маму та кілька дітей. У селі та ще двох сусідніх, що належать до території округу, – понад тисячу переселенців.
- Звертаються щодня – ми нікому не відмовляємо, – продовжує Рудольф Буксар. - Поки ми з вами розмовляємо, у мене вже десять пропущених. Але щодо чоловіків у нас позиція тверда – поселяємо без проблем, але вранці він має піти у військкомат і принести довідку, що зареєструвався. Що знають, де він оселився. Не з'явився – дружина, діти нехай лишаються, а ти – йди куди хочеш!
Староста починає нервувати - у нього мало не півсела пішло на фронт. Хто добровольцем, кого закликали… А в Руських Комарівцях (цікаво, чи тепер мінятимуть назву) з мужиками й так погано: всі здорові – на заробітках, а від хворих та старих допомоги мало… А село – без особливих умов, ні підведеної води, ні каналізації... Ту ж воду доводиться тягати з колодязя.
– Є певні правила, які ніхто не скасовував, – хвилюється Рудольф Буксар. - Може, це дуже суворо, але це справедливо! Наших односельців дуже багато пішло на війну, і щоби хтось відсиджувався у нас чи когось покривати, вигороджувати - ми не збираємося!
Умов немає, зате тепло, сухо та не стріляють
Звичайно, примусово в армію тут нікого не поведуть – у кайданах до військового комісара не потягнуть. Але доведеться шукати інше місце – з цього села, звісно, виселять, з такими-то настроями…
- Змусити служити не можемо, але людина тоді має вирішити, де ночуватиме, - зазначає староста. - Або варіант простіше - показуєш, що ти зареєструвався, і, будь ласка, - живи, їж, пий, ніхто ні слова не скаже. Але дисципліну не порушувати: алкоголь зафіксували, сумки зібрав – і ти вільний.
Умови у селі – які є. На п'ятизірковий готель та на тризірковий не потягне. Але тепло, сухо – не на вулиці. І з повною тарілкою. Натомість не стріляють. А якщо що – до кордону два кроки. Перша ракета за всю війну прилетіла на Закарпаття лише цього вівторка.
- Може, комусь і не подобається, за всіх не скажу, але ті, кого зустрічаю - усім задоволені і дякують, - не сумує Рудольф Буксар. – У нас не санаторій, звичайно, «маємо, що маємо», але навіть те, що маємо, я вважаю, далеко не найгірший варіант. Ми до сьогодні можемо приймати і жодному не відмовили.
Що ще люди з високою ймовірністю не знайдуть у Руських Комарівцях, так це роботу. Ужгород – за 20 хвилин їзди, але й тут із роботою туго.
Нині розпочинається сільськогосподарський сезон – і в селах уже говорять про пошук трактористів на полях. Це чи не єдиний варіант.
- Ну, у нас таких немає, - зітхає Рудольф Буксар. – Дадуть списки, хто ще потрібний, – подивимося. Але це питання дуже болісне – у нас немає роботи і для наших місцевих. Хтось із переселенців пішов волонтерити, хтось шукає роботу за гроші. У нас тут немає підприємств, промисловості, нічого такого.
Незважаючи на суворість, в Руських Комарівцях чекають людей, яким потрібен дах над головою на час війни. У місцевій школі ночівлю знайшли більше 60 осіб, у садку – ще близько 40. У сусідніх Нижньому Солотвино та Глибокому – ще чоловік 20. Це зараз стабільна цифра – раніше було більше.