«У нас, лікарів, все просто – не треба думати, чи їхати з Києва, чи залишатися. Потрібно їхати на роботу та приймати пацієнтів. Вранці 24 лютого ми з колегами зателефонували один одному та побажали "до зустрічі!» - так розпочала свою розповідь хірург Тетяна Павличук, з якою ми зустрілися у Центрі щелепно-лицьової хірургії при Київській обласній клінічній лікарні.
Ця війна відкрила кожному свій фронт. У лікарів він особливий – повертати людей до життя.
Зібрали речі, документи та прийшли жити на роботу
У той перший день війни одразу дістатися обласної клініки на столичній Баггоутівській змогли не всі співробітники центру. Хтось спішно збирався, щоб відвезти дітей у безпечніше, ніж Київ, місце, хтось не зміг виїхати з дому.
Тетяна Павличук: За статистикою мінно-вибухових травм, 30% - це пошкодження щелепно-лицьової області. З 2014 року нам уже доводилося оперувати тяжких пацієнтів зі сходу України.
- Один наш лікар, він живе в області, сказав, що в них підірвали міст. Але потім виявилося, що йдеться про інший міст, і він одразу зібрався на роботу. Декілька медсестер залишилися на окупованих територіях, тому їхня колега місяць одна беззмінно працювала – за себе і за них, - розповідає Тетяна Павличук. - Я з Броварів, тож теж поспішала дістатися. Всі ми зібрали найнеобхідніші речі та документи і залишилися жити на роботі.
Тетяна каже, що перші два дні пішли на підготовку до військового стану – заклеювали вікна, обладнали під притулок підвал і навіть влаштували там невелику операційну. Дякувати Богу, вона не знадобилася, але спускати пацієнтів у укриття намагалися з кожним завиванням сирен.
– Якщо йшла операція, бригада лікарів залишалася на місці. У нас у відділенні був важкий пацієнт, якого транспортувати не було можливості, тому під час повітряної тривоги черговий лікар завжди залишався з ним на поверсі, – продовжує співрозмовниця.
Операції по 6-7 годин
Поранені почали надходити, коли на підходах до Києва розгорнулися бої. Хто не бачив, що може зробити з обличчям людини куля чи мінні уламки, той не може собі цього уявити.
- Не скажу, що ми й самі були готові, але знали, як загалом справлятися з таким видом травм. Певний досвід маємо з 2014 року. На базі нашого центру знаходиться кафедра щелепно-лицьової хірургії Інституту післядипломної освіти НМУ імені О.О. Богомольця, тому вже доводилося оперувати тяжких пацієнтів зі сходу України. За статистикою мінно-вибухових травм, 30% – це пошкодження щелепно-лицьової області, – каже Тетяна.
Вона добре запам'ятала одного з перших поранених. Куля, що пролетіла навиліт, повністю знищила половину нижньої щелепи.
– Реконструктивно-відновлювальні операції в середньому займають по 6-7 годин, – каже лікар. – Це не класичні пацієнти з травмою. Вогнепальні, мінні поранення ні з чим не можна порівняти. По-перше, велика область поразки, і все потрібно збирати по шматочках, виставляти уламки, зшивати судини. По-друге, таких пацієнтів дуже важко виходжувати. При вогнепальному пораненні відбувається молекулярний стрес тканин. Це означає, що навіть уцілілі ділянки через кілька днів можуть нагноюватись і відторгатися.
Гуманітаркою з Польщі ділилися з колегами по всій Україні
Лікар згадує історію волонтера, який вирушив до окупованого Димера, щоб вивезти одну сім'ю, і потрапив на міну.
- Де важко поранений хлопець провів кілька днів, ми не знаємо, сам він майже нічого не пам'ятає. Його знайшли випадково, змогли доставити до районної лікарні. І лише за два тижні він потрапив до нас. Це був надзвичайно складний випадок. Окрім травм обличчя та голови, обгоріли обидві ноги. Майже до кісток… Але змогли, спільними силами зуміли – урятували! Пацієнт досі перебуває у нашій лікарні, але вже йде на поправку.
Дивом врятувалася і молода жінка, коли намагалася виїхати з палаючої Бучі. Машина потрапила під обстріл, водій одразу загинув. Дівчині вдалося забратися під автомобіль, потім перебратися до іншого та якось доїхати до Києва.
– Ми не могли повірити, коли побачили рану пацієнтки. Куля пройшла з плеча, зачепила кут щелепи та зупинилася. Усі життєво важливі органи вціліли.
Щоб зібрати, відтворити розбите обличчя, необхідно багато титанових пластин.
Тетяна Павличук: Вогнепальні, мінні поранення ні з чим не можна порівняти. Велика область поразки, і все треба збирати по шматочках, виставляти уламки, зшивати судини. По-друге, таких пацієнтів дуже важко виходжувати.
- Це дуже дорогий матеріал, але ми не потребували нічого. Тому що з усіх боків йшла допомога. Представник комерційної фірми, яка постачала нам пластини з Бельгії, зібрав усе, що в нього було, та передав для поранених – просто так, – розповідає Тетяна. – Допомагали українські виробники, багато медикаментів та матеріалів привозили волонтери. А колеги з Польщі зібрали аж дві вантажівки гуманітарки.
Ми навіть змогли передати частину цього дорогоцінного вантажу для операцій у Дніпро, Запоріжжя, Харків, Чернігів, де було дуже важке становище. Наші посилки відвозили військові.
Завідувач кафедри професор Андрій Копчак створив у Телеграмі спеціальну групу, де хірурги всієї України обмінювалися досвідом та повідомляли про потреби.
Відступила, але не пішла
Зараз лікарям, як усім нам, найбільше хочеться повернутися до звичного життя, звичного ритму роботи, який передбачає планові операції та плановий відпочинок. Але поки що не виходить.
- Нещодавно ми оперували хлопця, який працював у Бучі – відновлював електропостачання. Машина підірвалася на міні, юнака відкинуло вибуховою хвилею, і півобличчя як не було. Я чергувала цього дня. На щастя, пораненого швидко довезли, і нам вдалося прооперувати його того ж дня. Страшне позаду, наш пацієнт стає на ноги.
Наразі лікарі Центру щелепно-лицьової хірургії виходжують мешканку Ірпеня, яка потрапила під кинуту мародерами гранату – разом із подругою вона намагалася зупинити грабіжників. Смертельні уламки потрапили в м'які тканини щелепи і зупинилися буквально за міліметр від життєво важливих органів.
Війна відступила від Києва, але нікуди не пішла.