"Історії із соцмереж" - рубрика, яка виникла після прочитання постів українців, що переживають війну. У ній ми збираємо історії, які зачепили нас. Напевно, вони не залишать байдужими і вас. Тексти публікуємо без змін.
Мартін Брест, письменник
Я виливаю в горщики моршинську із хрусткої пластикової пляшки.
Мені шкода воду, у Миколаєві її не так уже й багато. Тут на магазинах пишуть "Вода", тут люди стоять у черзі на колонки та бювети, тут вода, та сама, що ллється у Києві з крана – це величезна цінність.
Але мені чомусь нестерпно бачити квіти, що засихають. Хрін його знає, чому - я щиро вважаю себе товстошкірою, огрубілою людиною, я й плакав лише раз за цю повномасштабну... але я не можу бачити, як вони сохнуть.
Ми ночуємо в якомусь закладі, я просто розкочую спальник на першому-ліпшому бугристому скрипучому дивані в коридорі. Я невибагливий, як невибагливі ще десятки сиплячих, кашляючих, хропучих чоловіків навколо мене. Єбать, це не бліндаж, це справжня будівля, навіть зі склом, що трохи тремтить від виходів, хера тут бути незадоволеним, я ночую під дахом, це розкіш, недоступна тисячам наших людей.
Миколаїв прекрасний, як може бути прекрасне дивне місто. Ніко - це тепер ім'я загальне, як і Марік, Ха та Ваха. Це місто чомусь тепер настільки входить у мене, що тільки пізно ввечері, заламуючись у цю будівлю, чіпляючи автоматично всі стіни, прорізи і двері - я нарешті розумію, що ж я відчуваю.
Я тут щасливий. Я вимотаний, голодний і щасливий. Я не знаю, як це правильно сказати - тут, катаючись по пильних зігрітих вулицях, я почуваюся краще, ніж у Києві. Набагато краще. Я не знаю, що робить це місто саме таким, чи російська арта, чи наші рсзо, але воно небезпечне, при цьому - затишне і абсолютно, цілком здорове.
Ніко знає, навіщо живе. Може, щоб замкнути на себе величезні сили росіян. Може, щоб вижити і плюнути їм на могилу. Може для того, щоб поливати квіти з останньої моршинської пляшки.
Але він точно знає.