"Історії із соцмереж" - рубрика, яка виникла після прочитання постів українців, що переживають війну. У ній ми збираємо історії, які зачепили нас. Напевно, вони не залишать байдужими і вас. Тексти публікуємо без змін.
Ганна Ковальчук:
Протягом цих 10 днів, після того, як у Києві (майже) припинилися обстріли, я насолоджуюся найсильнішим з усіх доступних людині задоволень. Просто жити це життя.
Багато сміюся і багато плачу, радію будь-якій дурниці, можливості прийняти ванну, користуватися ліфтом або спати в піжамі. У дитинстві в садку у нас було у звичаї задирати голову і пищати захоплене «урраааа» кожному літаку, що пролітає.
Тепер, через 30 років, я знову зазнала цього почуття і хочу кричати «урра» кожному трамваю, який з'являється на вулицях міста.
Світ навколо взагалі сповнений найдивовижніших чудес.
У магазині є молоко? Серйозно? О, господи, дякую!
До аптеки можна зайти без черги? Та я найщасливіша дівчина на землі!
Мама спокійно записується на планові аналізи та примхливо вибирає слот? Мені нічого більше бажати.
Пробки - радість, діти, що кричать - піднажміть, тістечко - дайте два.
Я оглядаюся на те довоєнне дівчисько, у якого з проблем було тільки «знайти сумку ланвін з кішечкою», зі щирим подивом, але поблажливо, як до молодшої сестрички. Її, цієї дівчинки, мабуть, вже ніколи не буде.
Але мені здається, що так змінилися взагалі всі, і змінилися на краще.
- Ти прям сяєш. Закохалася?
- Ні. Просто вижила.