Я давно хочу це написати, але весь час думаю – а чи треба?
Я взагалі останні 50 днів постійно ловлю себе на якихось внутрішніх діалогах: треба – не треба, правильно – неправильно, доречно – недоречно.
Так ось що хочу сказати. Сьогодні навколо стало надто багато горя та болю з двох причин.
По-перше, їх справді дуже багато. А по-друге, і це мене напружує найбільше, - багато хто взяли на себе обов'язок бути піарниками болю та горя.
Перепостити всоте всі жахи війни - це правильна позиція.
А сказати, що в тебе гарний настрій (я б сказала, умовно гарний - так і хочеться перед вами виправдатися!) просто тому, що живі, близькі в безпеці, друзі живі і світить сонце - це не ок і ганьба. Тому що не можна посміхатися, коли у країні війна.
Пригадую, як у перші дні війни всі надихнулися, що українці стали єдиними.
Пройшло 50 днів – і знову все по новій:
- «Українська мова чи російська».
- "Поїхав чи залишився".
- "Мало горя зазнав або багато горя зазнав".
Звідси й дивні поради «другому сорту» (тобто тим, хто поїхав і відчув мало горя), як поводитися, повертаючись у своє місто, у свій будинок і в свою квартиру.
Я хочу сказати кілька простих речей.
Боляче не лише тим, хто закидав свою сторінку кошмарними фотографіями. Я, до речі, взагалі не розумію, навіщо це робити – що б що? Ви всерйоз думаєте, що люди отримують інформацію від постачання кривавих фото на вашій сторінці?
Щодо нинішнього фізичного місцезнаходження (бо душею ми всі в Україні), то кожен зробив той вибір, який вважав за потрібне відповідно до своїх можливостей та думок. Це його життя та його вибір. Хтось вибрав усе кинути і поїхати відразу, хтось – евакуюватися в останній момент коридорами з величезними ризиками для життя, хтось – жити у підвалі, хтось – сидіти вдома та глушити звуки війни музикою чи алкоголем. Хто ми такі, щоб праворуч і ліворуч роздавати непрошені поради, «треба було їхати» чи «треба залишатися»?
У мене є пропозиція – нехай кожен робить зі своїм життям те, що вважає за потрібне.
Але при цьому не забуває, що власні межі закінчуються там, де починаються особисті межі іншої людини. Так було завжди, і війна тут ні до чого.
І так: знайдіть у собі сили «дозволити» собі та оточуючим радіти кожному дню. Інакше після війни може виявитися, що ви розучилися радіти зовсім.