«Історії із соцмереж» - рубрика, яка виникла після прочитання постів українців, що переживають війну. У ній ми збираємо історії, які зачепили нас. Напевно, вони не залишать байдужими і вас. Тексти публікуємо без змін.
Oleksiy Pshemyskiy, продюсер ABC News:
Йому дали 20 хвилин, аби зібрати по частинах свого друга і поховати його.
Це Микола. Йому 53. Він живе у Бучі. Микола сильно заїкається. Лише закуривши цигарку, починає говорити.
Він живе у підвалі вже 34 дні. Міг виїхати, але чоловік - управдом у п'ятиповерхівці. Каже - не міг не лишитися. У перший день боїв у Бучі в його вікно прилетів снаряд, пробив стіну і застряг у дитячому ліжку, яке зайнялося. На щастя, дітей він на той час вже евакуював. Вогонь загасили, й одразу разом з трьома друзями спустили усіх стареньких і жінок у підвал, та й самі перебралися туди.
Коли росіяни захопили місто, вони почали вриватися у кожен будинок. Чоловіків виводили на вулицю, роздягали, шукали татуювання. Двом його друзям, Леоніду та Сергію, було за 50, ще один, теж Леонід, був значно молодший. Побачивши паспорт Леоніда, сказали, що йому немає 50-ти, а отже, може воювати. Поставили на коліна і вистрелили у голову.
Леоніда Микола поховав першим. Прямо на дворі. Біля трансформаторної будки. На місці злочину досі видніється пляма крові.
За кілька днів не стало й Сергія. Чоловік вийшов на вулицю перекурити - і отримав кулю. Просто так. Без жодних слів і попереджень.
Коли бої посилилися, росіяни немов оскаженіли, каже Микола. До цього люди іноді виходили з підвалу - приготувати їсти чи просто подихати повітрям. Але тоді вирішили запертися. Під вечір солдати почали гатити. Кричали, аби відкрили. Перш ніж залишити місто, йомвірно, хотіли удертися, щоб розстріляти усіх. Так сталося в одному з будинків на сусідній вулиці, каже чоловік.
Не змігши виламати двері, кинули на сходи гранату. З іншого боку вхід міцно тримав другий Леонід. Єдиний з чоловіків, який лишився живий разом з Миколою. Вибух. А після нього тиша. Цілу добу його тіло пролежало на скривавлених сходах. Лише наступного дня у двері постукали знов, сказавши: "У вас є 20 хвилин, аби усе прибрати". Тоді Микола вийшов і побачив, що його другу відірвало голову і розкидало ноги.
Рештки Микола зібрав у пакет та викопав нову могилу. Вже третю. Каже, розкопати землю глибоко не зміг, мало часу, та й роки вже не ті. А тому тепер найбільше переймається, що коли піде дощ, пісок розмиє і прийдуть бродячі собаки.
Посеред жаху, болю і смерті, мабуть, легко втратити надію. Але сьогодні Микола - мій герой. Бо побачивши найгірше у людях, він не втратив людяність сам. Говорячи з нами на камеру, чоловік ледь стримував сльози. А коли запис закінчився - розплакався і подякував, що його просто вислухали.
Дивлячись на братські могили, де з-під піску стирчать задубілі руки, легко втратити віру в людство, але саме такі, як Микола, повертають її.