Зараз в українських містах і селах, куди заходять російські нелюди, які втратили або ніколи не мали людської подоби, від насильства страждають не лише жінки, а й чоловіки, люди похилого віку і, що найстрашніше, діти. Усім їм буде потрібна допомога, а оточуючим треба знати, що робити і чого не робити.
«Прикмета» воєнного часу – особливий ступінь жорстокості ґвалтівників
Воєнний час впливає на специфіку скоєння певних злочинів, зокрема сексуальних, відзначають психологи. Їхня природа зовсім інша. Наприклад, якщо у мирний час є можливість планування цих злочинних дій, під час війни вона відсутня. За словами психолога та судового експерта Ганни Козлової, військові ґвалтівники вчиняють злодіяння тут і зараз.
- Це реактивні дії, що відбуваються відразу, як вони потрапляють у будинок. Зайшли – і одразу чинять сексуальне насильство, - розповіла експерт на вебінарі, організованому Національною психологічною асоціацією. – Другий момент – відсутність вибору жертви, тобто всі, хто перебуває в будинку, можуть бути зґвалтовані незалежно від статі та віку.
Ще одна особливість таких злочинів – почуття безкарності, яке формується за рахунок звуження свідомості, коли у тих, хто воює, дійсність усвідомлюється не повною мірою. За рахунок впливу групової динаміки, коли я не один і ми поділяємо відповідальність. До того ж, коли люди заходять на чужу територію, їх ніхто не знає, і страх, що тебе знайдуть і покарають, знижується – за рахунок цього посилюється почуття безкарності.
Основним моментом в особливостях військового насильства експерт називає особливу міру жорстокості. Що б не зробила жертва, це ніяк не зможе стримати ґвалтівника. І якщо при сімейному насильстві можна якимось чином не довести до імпульсних спалахів, то тут будь-які слова чи дії викликають ще більшу напругу та агресію.
Страшний вибір: насильство чи смерть
Сексуальне насильство – один із найстрашніших злочинів проти людини, і довоєнна статистика в Україні насправді була жахливою. За словами психолога і психотравматолога Мар'яни Франко, яка працює з наслідками пережитого насильства, кожна четверта дитина була жертвою або фізичного прямого сексуального насильства, або опосередкованого, яке відбувається без проникнення, але є сексуальним, коли принижується честь і гідність, коли ламається психіка дитини.
Щодо жінок, ситуація ще гірша: із насильством стикалися 30-40, а то й 50%. І це те, про що зазвичай не говорять вголос, іноді першою і єдиною людиною, яка дізнається про це, є психотерапевт. Але дуже багато хто взагалі нікому не розповідає про пережите.
– Сексуальне насильство жахливе тим, що воно ламає всі наші кордони, крім одного, – пояснює Мар'яна Франко. - Насамперед страждає гідність людини, її тіло, здоров'я, самооцінка, почуття та емоції. У буквальному значенні слова жертвам ламають психіку, долю та стосунки, адже довіряти людям стає подвигом.
В умовах війни все посилюється тим, що не стоїть вибір – бути згвалтованим чи ні, все набагато страшніше – треба вибирати, бути зґвалтованим чи вбитим.
- Хочу сказати тим, хто пережив цей жах: те, що ваше тіло заціпеніло і «заморозилося», і те, що ви вижили – це означає, що ви перемогли, - пояснює психотравматолог. - Тому що тут часто стоїть питання життя та смерті – заціпеніти чи померти. Ціпеніючи, наше тіло допомагає нам вижити. У психології це називається дисоціація, коли душа і тіло буквально поділяються, коли жертви перестають відчувати своє тіло. Але неможливо дістати, зруйнувати та осквернити лише один кордон, який є в людині – межі його душі. Це та потаємна частина кожного з нас, яку неможливо відібрати, адже вона залежить тільки від нас, і саме вона допомагає зцілитися.
Дотримуватися особистих кордонів та вміти чекати
У заціпенінні після пережитого страху людина може перебувати довго, часом на повернення відчуття власного тіла йдуть роки, попереджає психотерапевт. Просто тому, що якщо він залишить свої почуття такими крихкими і живими, якими вони були раніше, він може не впоратися з шоком. Тому ті, хто поруч, мають шанувати цей біологічний механізм самозцілення. І обов'язково питати дозволу на будь-який дотик, не торкаючись без нього навіть руки. І якщо людина каже "ні" - це означає "ні". Потрібно пам'ятати, що межі її тіла було порушено. Жертвам насильства експерт рекомендує попереджати оточуючих у тому, що будь-який тілесний контакт їм неприємний і неможливий.
- Якщо ви є сексуальним партнером того, хто зазнав насильства, дуже важливо говорити йому і наскільки він важливий для вас, і що ви чекатимете стільки, скільки потрібно, - радить Мар'яна Франко. - І будьте готові до того, що чекати доведеться місяці, а можливо, роки. І це нормально: після таких травм потрібно багато часу.
Коли ми хочемо допомогти, потрібно слідувати певному алгоритму. Перше та головне – вижити.
Далі - здоров'я, якщо людина вижила в пеклі і врятувалася, дуже важлива медична допомога, щоб тіло могло зажити і відновитися. Робити це потрібно дуже делікатно, пропонуючи ту чи іншу процедуру, пояснюючи, навіщо вона потрібна, а головне – питаючи згоди. Людина повинна знати, що вона може відмовитись, якщо чогось не хоче.
Третій крок – визначити у безпечне місце, обов'язково дізнавшись: чи хоче людина, щоб із нею хтось був? Якщо їй потрібно залишитись наодинці і їй фізично нічого не загрожує, не нав'язувати свою компанію навіть із найкращих спонукань. При цьому важливо бути поряд.
Що ми ще можемо зробити?
- Слухати, хоч би як важко це було, і не перебивати, навіть якщо виникає багато запитань.
- Вірити та давати зрозуміти, що ви вірите. Недовіра у таких ситуаціях прирівнюється до зради.
- Пам'ятати, що завжди винен ґвалтівник, і говорити з постраждалим про те, що він не повинен відчувати ні сорому, ні провини.
- Визнати, що розповідати про те, що сталося, дуже важко. Дати знати, що ви розумієте це, розумієте, як боляче повернутися до спогадів та озвучувати їх.
- Дозволити людині знову повернути контроль над своїм життям, не приймати за неї рішень та не брати відповідальності.
- Поважати будь-які рішення, хоч би якими неправильними чи несвоєчасними вони вам зараз не здавалися.
- Дотримуватися та поважати особисті межі.
Не оцінювати та не вчити жити
За словами Мар'яни Франко, найважливіше після психотравми, в якій було насильство, на чий бік постане суспільство.
- І найгірше, що ми можемо зробити, – засудити того, хто його пережив. Звинуватити у тому, що жертва не все зробила, що могла, чи зробила щось не так. Давати корисні добрі поради – вони зараз звучатимуть як насильство. Ми не оцінюємо, не засуджуємо та не вчимо жити. У жодному разі не чіпаємо особистість людини і не розповідаємо, як вона має реагувати. Реагує – і чудово.
І лише після того, як у потерпілого відновлено базову безпеку в тому місці, де він тепер знаходиться, можна пропонувати йому звернутися до психотерапевта. Ви можете сказати, що чули про методи, які допомагають впоратися, або про психологів, які працюють із цією темою та про яких є гарні відгуки. Не треба змушувати чи просити звертатися до фахівця – це також насильство. Якщо людина каже: «Я не хочу», то вона відновлює свої межі, і це вже є терапією. Коли ми говоримо «стоп», ми визначаємо межі, які мають бути, межі, які відповідають за те, що «я творець свого життя, я впливаю на те, як я живу і ким я хочу бути».
ВАЖЛИВО!
Повідомлення про злочин – можливість захистити себе
Виділяється кілька етапів допомоги, через які проходять постраждалі від сексуального насильства: медичний огляд, перша психологічна допомога, фіксація свідчень, інші психологічні втручання. За словами Ганни Козлової, певного порядку в них немає, черговість може бути будь-якою, і психологи можуть вступати на різних етапах.
– Ключовим аспектом є необхідність показань, – звертає увагу психолог. - Коли людина повідомляє про злочин, для неї це можливість захистити себе. Коли ти заявляєш про це у правоохоронні органи, це елемент повернення хоробрості говорити про це. І коли людина говорить про це, вона знімає рівень напруги.
Проте заявляють про згвалтування у нас нечасто. Як правило, головною причиною цього є страх наслідків, що можуть викликати це повідомлення. Наприклад, страх за дітей, на яких цей факт може негативно вплинути. У чоловіків, які зазнали насильства, першопричиною не афішувати те, що трапилося, є сором. Ускладнює звернення до правоохоронців й небажання розповідати інтимні подробиці, і побоювання за свою репутацію, та невіру в те, що злочинця буде знайдено та покарано, що у воєнний час стає ще скрутнішим.
- Під час війни на це ще накладається те, що людина перш за все думає, як залишитися живими, як уберегти дітей, і це додатково знижує рівень повідомлень про злочини, - каже експерт. - Але навіть якщо здається, що зараз не до цього, свідчити про зґвалтування дуже важливо.
А ще важливо пам'ятати: допомога є, як є безліч людей, які хочуть і можуть допомогти, і методів, із застосуванням яких опрацьовується стресова інформація, переживається травма і минуле залишається в минулому. Головне - звертатися за допомогою, не залишатися віч-на-віч з пережитим кошмаром.