Місяць війни показав, що у комунальній сфері України настали повні «розброд та хитання». Проблем сила силенна, причому всі вони викликані недосконалістю системи – від відсутності паперових платіжок за комуналку до ситуації, коли люди, які поїхали за тисячі кілометрів від будинку, як і раніше, змушені передавати «міфічні» показання лічильників.
Про основні проблеми з комуналкою, списування їх на війну та можливі терміни відновлення зруйнованого житла ми поговорили з головою правління Спілки споживачів комунальних послуг Олегом Попенком.
Про неплатежі
- Олеже, наскільки катастрофічна сьогодні ситуація з неплатежами за комуналку?
Олег Попенко: Платити комуналку потрібно. Скільки можете – стільки і заплатіть.
- Ситуація у різних регіонах сильно різниться. Я робив зріз за трьома зонами, і згідно з цими даними в регіонах, де йшли активні бойові дії, рівень платежів становить до 10%.
Наприклад, у Харкові оплачено до 10%, у Миколаєві – трохи більше. Якщо брати зони поблизу бойових дій, то рівень платежів піднімається до 40%. І, нарешті, дуже покращилися дані щодо Західної України: якщо на початку місяця рівень платежів тут становив 30-40%, то на кінець березня цифри зросли до 85%. Йдеться про регіони, де бойових дій взагалі немає – це Тернопільська область, Буковина.
- Влада та власне почуття обов'язку закликають нас платити за комуналку, але що робити, якщо немає такої можливості?
– Платити треба. Скільки можете – стільки й заплатіть. Зрозуміло, що можливості платити сьогодні є далеко не у всіх, але справа не лише у сьогоднішніх можливостях, а й у невизначеності. Ухвалюючи рішення «платити чи не платити», люди думають ще й про те, скільки часу триватиме війна, на що можуть знадобитися ці гроші за місяць, два.
З людьми, які виїхали за кордон, теж все непросто. Навіть ті, хто виїхали з грошима, витрачають їх, адже на 200 євро допомоги на місяць у Європі не проживеш. Так, хтось влаштувався трохи краще, виїхавши до дітей чи родичів та забезпечивши собі дах над головою. Але мільйони наших співгромадян живуть у спортзалах, і вони точно не думають про те, як заплатити за комуналку. Звідси й такі величезні неплатежі.
Про показання лічильників
- Сьогодні, коли мільйони українців вимушено покинули свої будинки, показання лічильників або взагалі не передаються до ЦКС, або передаються цифри зі стелі. Вже зараз зрозуміло, що з такими цифрами ми закінчимо опалювальний сезон - і що далі?
- А далі – бардак та повний хаос.
Я це питання неодноразово порушував останніми роками, посилаючись на європейський досвід. У Європі ніхто так не знущається з споживачів, змушуючи їх передавати показання лічильників щомісяця. У тих самих Італії чи Німеччині споживання комунальних послуг нараховується щомісяця за середніми показниками, а щорічно приходить інспектор та звіряє дані. Сплачено менше – споживач доплачує, більше – йому повертають переплату.
Олег Попенко: Сьогодні навіть вивіз сміття стає маркером того, що життя налагоджується і все буде добре.
І якщо раніше ще можна було якось дискутувати з цього питання, то війна чітко показала повну неспроможність системи передачі показань, що існує в Україні. Сьогодні можна однозначно говорити про те, що водоканалам і ТКЕ треба змінювати систему подачі інформації, а значить - змінювати закони.
- Українців закликають платити за електроенергію, але при цьому люди цілодобово сидять без світла, платити за воду – але деякі тижнями сидять без води. Зрозуміло, що у країні війна, і відсутність води – це найстрашніше. Але й платити за таке існування у «підвішеному стані» багато хто не хоче.
– Сьогодні всі проблеми списуються на війну, і це на перший погляд логічно. З іншого боку, у багатьох проблемах винна не так війна, як відсутність виразної інформаційної політики підприємств. Комунальні підприємства повинні попереджати, проводити роз'яснювальну роботу, розміщувати інформацію не лише на своєму сайті, а й на рівні міста – на місцевому ТБ, на радіо. Під час війни цьому треба приділити у рази більше уваги.
Сьогодні люди стали дуже чутливими до дрібниць. І в таких умовах, коли всі на нервах, комунальники повинні не посилювати ситуацію, а згладжувати її, зокрема й мінімізацією всіх цих неприємних несподіванок, якщо це можливо. Ми ж зараз бачимо абсолютно непрацюючу модель інформування суспільства.
Про платіжки
- Ще одна недоробка комунальників-керівників – це відсутність платіжок. Зрозуміло, що ми тут – «країна в смартфоні», але все ж таки пенсіонери звикли платити по-старому, і багато хто переживає через відсутність звичних паперових платіжок.
- Це питання до ЦКС: чому не виписуються платіжки, тоді як споживачі продовжують платити за цю послугу? Зрозуміло, що хтось із співробітників поїхав, хтось не виходить на роботу через невиплату зарплати, але нас це не має стосуватися. До того ж, самі управлінці загнали себе і нас у замкнене коло: люди не платять за комуналку, бо їм не приходять платіжки, а в тому ж ЦКС працівникам не платять зарплати, бо населення не оплачує комуналку.
- Можливо, справді багато співробітників поїхали? Коли йдеться про врятування життя свого та своїх дітей, мало хто замислюється про те, що треба було йти на роботу та виписувати платіжки.
- ЦКС – це комунальна компанія, а не приватна, і вона має виконувати свої обов'язки, щоб система працювала. Так, йде війна – але вона вже триває другий місяць, чи не надто багато часу на розгойдування? Якщо понад місяць система, як і раніше, не працює через війну, висновок однозначний: вона неправильно налагоджена і неправильно управляється.
Про відновлення
- Є ще й таке питання, назвемо його «морально-етичним». Оплата комуналки – це не лише зарплати комунальникам, а й надприбутки олігархів. Як ви вважаєте, чи не потрібно сьогодні знижувати тарифи, можливо, запроваджувати якісь «тарифи воєнного часу»?
– Тут треба говорити про роль держави. На жаль, що до війни, що зараз роль НКРЕКП (Національна комісія, яка здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг) та Мінрегіону в тарифній політиці мінімальна. НКРЕКП так і не стала регулятором, який приймає законодавчі акти, що допомогли б навести лад у тарифній сфері.
Щодо відповіді на запитання, то, гадаю, що це мають бути не спеціальні тарифи, а компенсації з боку держави.
Олег Попенко: Просто будувати будинки на місці зруйнованих – це неправильно. Потрібно у прив'язці до інфраструктури, залізниці, підприємств.
У зонах активних бойових дій – Харків, Миколаїв, Маріуполь, Буча, Ірпінь тощо – комуналку має бути компенсовано повністю. У таких умовах людина не може і не повинна думати про комунальні платежі.
У зонах, наближених до бойових дій, має бути часткова компенсація.
А у мирній Західній Україні нічого компенсувати не треба.
У нас держава від вирішення цієї проблеми самоусунулася, хоча ця модель мала бути відпрацьована ще три тижні тому. Але ж ми не можемо говорити, якщо місто зруйноване, комунальникам там робити нічого! Умовно кажучи, якщо у тому ж Харкові ЖЕКи не прибиратимуть вулиці, то це лише посилить гуманітарну проблему. Сьогодні багато хто говорить, що навіть вивіз сміття стає маркером того, що життя налагоджується і все буде добре, а для деяких вивіз сміття за нинішніх умов – це мало не свято. Людина виходить надвір, бачить, що чисто, настрій покращується – це чиста психологія.
- Вивіз сміття – це, безперечно, чудово, але, на жаль, проблему розрухи у багатьох містах не вирішує. Ви підраховували скільки часу забере, скажімо, відновлення житлового фонду в Україні?
- Точнісінько порахувати, скільки будинків сьогодні зруйновано, нереально. Ми, користуючись наявними даними, рахували приблизно: у Маріуполі – близько 1000, у Харкові – 1430, у Києві – близько сотні, у Бучі, Ірпені та Гостомелі – більше 1000, у Чернігові – 600-700 плюс руйнування в інших областях. Загалом, за нашими оцінками – близько 8 тис. житлових багатоповерхових будинків, або близько 70 млн. квадратних метрів.
- Скільки років потрібно на будівництво цих втрачених «квадратів»?
- До війни за найкращих розкладів, коли гроші були і в будівельників, і в інвесторів, в Україні будувалося близько 8 млн квадратних метрів на рік. Тобто в довоєнних умовах на будівництво 70 млн. квадратних метрів країні знадобилося б 9-10 років, а за нинішніх умов – мінімум 15. І це не кажучи про те, що зруйновані дороги, інфраструктура, лікарні, дитячі садки, школи. Все це дуже важливо, тому що не можна просто відновити будинок, але при цьому довкола нього не буде ні школи, ні лікарні, ні навіть дороги – як тоді людям жити?
Тому просто будувати будинки на місці зруйнованих – це неправильно. Потрібно відновлювати житло у прив'язці до інфраструктури, залізниці, працюючих підприємств. Скажімо, було невелике місто, половина населення якого працювала на одній-єдиній фабриці. Очевидно, якщо цю фабрику зруйновано, відновлювати житловий фонд без відновлення підприємства недоцільно. А будівництво нового підприємства – це дуже дороге задоволення: створення одного робочого місця в Україні коштує від 20 до 200 тис. доларів.
Отже, відновленню житлового фонду, якщо враховувати не лише будівництво будинків, а й робочі місця, інфраструктуру, має передувати дуже складне моделювання.
- Але це вже повоєнні завдання?
- Ні, моделювання ситуації має починати працювати на рівні держави вже зараз як величезна машина. Кожна облдержадміністрація має систематизувати дані – скільки людей виїхало, скільки залишилося, яка спеціалізація тих, що виїхали та залишилися. Важливий момент – рівень безпеки. Чи варто відбудовувати місто, коли агресор знаходиться за 20-50 км? Можливо, є сенс перенести виробництво до безпечних регіонів, щоб люди починали працювати вже зараз?
Окремий момент – це саме визначення житла, в якому, як на мене, влада робить принципову помилку. Сьогодні багато говорять про необхідність будівництва тимчасового житла, тоді як людям треба надавати не тимчасове, а соціальне житло. Можна за кілька місяців збудувати гарні будинки у 3-4 поверхи, а вже потім починати займатися відновленням на місцях. Очевидно, що відновлення Бучі чи Гостомелю – це роки на розмінування, аналіз, інфраструктуру, школи, лікарні, а внутрішнім переселенцям на заході України треба жити десь уже зараз.
Тому треба думати вже сьогодні, як будувати, де будувати та що. Скільки переселенців є у тому чи іншому місті чи області, скільки є робочих місць. Адже виїхало 3,5 млн осіб, отже, виникла величезна кількість вакансій, які потрібно заповнити, і все це велика робота.