Втім, як виявилося, надійного у світі загалом мало. Маріупольчани Юлія та Олег Гордієнки (імена змінені на прохання наших співрозмовників), з одного боку, відчували людський страх перед зброєю, якою їх намагалися вбити понад два тижні. З іншого – розуміли, що коли місто здадуть окупантам, знайдуться пильні громадяни, які вкажуть на них пальцем: подружжя свого часу працювало в українських правоохоронних структурах. Нікого не хвилювало б, що вони вже давно на пенсії, що дали про себе знати старі хвороби, – вказали б як на неблагонадійних, і з кінцями.
Тому тікали з рідного міста в ніч, кинувши в сумку документи, пару футболок та шкарпеток. Розуміли, що треба буде їхати через окупаційні блокпости, тож довелося залишити вдома розряджені мобільні телефони – вирішили не ризикувати, адже там були контакти людей, яких «світити» було ні до чого.
- Ми просто забули, куди зберігали контакти – у телефон чи сім-карту. Тому залишили трубки вдома, видерши звідти сімки та сховавши їх під устілку взуття. Ми зробили правильно – на блокпостах мобільні телефони у людей забирали, заряджали, дивилися телеграм-канали, контакти, фотографії… Якби побачили наші контакти – ми залишилися б на тій дорозі біля селища Мангуш назавжди, - каже Юлія.
Вибух – і жіночі крики, когось убило чи поранило
За словами маріупольців, незважаючи на те що з 2014 року вони знали про війну не з чуток і навіть брали участь у самообороні Маріуполя, разом з іншими городянами рили рови навколо міста, щоб не допустити наступу з боку вже окупованого Донецька, їм не вірилося, що буде так, як і сталося.
- Рано-вранці 24 лютого я прокинувся, спросоння намацав телефон, відкрив стрічку новин (інтернет-залежність, каюся!) і одразу розбудив Юлю. Сказав: "Вставай, війна почалася". Вона вирішила, що мова про щось інше, на кшталт «війна з краном, що погано відкривається». Наступну годину ми просто мовчки сиділи в інтернеті, намагаючись переварити, що ми щойно побачили. Потім війна дісталася Маріуполя, але не з боку Донецька, а зверху, - розповідає Олег.
Подружжя намагається згадати, яке це було число, але їх спогади стиснуті до секундних відрізків, і вже не до дат. Вибух за вікном – вони у підвалі – знову вибух – багаття у дворі – чорний закопчений бік сусіднього будинку – вибух… Не числа й не дні, а проблиски перед очима колишнього й нинішнього життя.
- Літаки - як у кіно про війну. Кидають бомби.
По одній ніколи не кидали, кілька штук по три чи чотири. Якщо бомба впала близько – б'є по вухах. Ще стріляли снарядами. Вибух – і жіночі крики, когось поранило чи вбило. І постійний хрускіт скляної крихти під ногами – у нашому будинку майже у всіх вилетіли шибки з рам, - згадує Юля. – Це найжахливіший для мене звук тепер. Вибух, він раз – і все. А хрускіт постійний, скло впивається в черевики, ти ходиш - і хрускаєш, хрускаєш...
Електрика зникла разом із водою. Подружжя спускалося у підвал - коротати дні і ночі у своїй квартирі на другому поверсі під звуки безперервних обстрілів їм було вже нестерпно. Але одного разу прийшли люди із сусіднього двору, просили допомоги – частина будинку завалилася після влучення снарядів та накрила підвал із людьми. Дивом вдалося витягти всіх.
– Після цього ми повернулися до своєї квартири і вирішили, що будемо тільки тут. Харчувалися здебільшого всухом'ятку, але разом із сусідами варили картоплю із припасів, ділилися хто чим. У передпокої накидали подушок, ковдр, покривал – вона у нас простора і з кухнею розділена гарною стіною, тому нам здалося, що це безпечне місце. Ми накривалися всіма покривалами, бо було дуже холодно, та намагалися заснути. Марно! Щогодини нас будили звуки бомбардування. Зараз у нас проблеми зі сном, ми прокидаємося, як за графіком бомбардувань, кожні годину-півтори, - каже жінка.
Люди виїжджали в домашніх тапках, взявши лише ключі
Подружжя не полишало спроб виїхати – ходило до драмтеатру, коли оголосили першу спробу евакуації, проте виїхати тоді не вдалося – "зелений коридор" скасували.
- З першого дня війни жителі чекали повідомлень про евакуацію. У Маріуполі залишалися ще співробітники ДСНС та Патрульної поліції, працювали лікарні й швидка допомога. Але поліцейських не вистачало, щоб об'їхати усе місто і повідомити про те, буде евакуація чи ні.
Усі питали один в одного, у військових, у тих самих поліцейських, але конкретики не знав ніхто. І тоді найвідчайдушніші почали шукати вихід із міста самі, почали виїжджати у бік приморських селищ. Де-не-де пробивався мобільний зв'язок, і можна було дізнатися, хто як виїжджав. Але з кожним днем у місті ставало все небезпечніше, зростав ризик влучення снарядів та бомб у наш будинок, у нашу машину, без якої ми не обійшлися б.
І одного разу наприкінці дуже важкого дня, коли бомби падали на нас кожні 20 хвилин, ми сказали собі: «Якщо не сьогодні – то ніколи». Зібралися за десять хвилин, підхопили трьох сусідів, які сіли в машину взагалі у чому були– і рушили проспектом Нахімова на виїзд. Ми їхали одні, пов'язавши на ручки дверей білі ганчірочки, що означало, що в машині їдуть мирні люди. Дорогою до нас приєднувалися автомобілі таких само відчайдушних людей. Люди їхали в домашніх тапках та спортивних костюмах, взявши з собою лише ключі від квартири та якісь гроші, – розповідає подружжя Гордієнків. - На тому ж проспекті Нахімова ми раптом побачили... поні. Просто порожньою розбитою вулицею йшли два поні, мабуть, із атракціонів. Це було страшно, нам здавалося, що ми божеволіємо…
Сім'я їхала, можна сказати, навмання - просто щоб поїхати подалі від цього жаху. Вихляючи та об'їжджаючи воронки від вибухів, автомобілі дивом виїхали за межі міста – і були зупинені на блокпості окупантів.
Ми збилися з рахунку, скільки разів нас зупиняли, обшукували, переписували наші дані. Намагалися розвернути і відправити у бік Ростова, невдоволено коментуючи: «Що всі в це Запоріжжя їдуть, ніби там намазано медом?» Повідомляли, що прийшли «захищати» мешканців Маріуполя. Ми нічого їм не відповідали, звичайно, – спробуй щось скажи людині зі зброєю. Але коли від'їхали якнайдалі – дали волю емоціям, гніву. "Захистили" нас від нормального життя, від нашого будинку, роботи, друзів! – вигукує Юлія.
Після того, що ми пережили, в укриття не бігаємо
Ночівля в Бердянську, безсонна ніч - і звуки війни, що доносяться з Маріуполя. Знову довгі години шляху, об'їзди замінованих доріг та полів – і раптом в одному з сіл зазвучала така рідна українська мова, замиготіли прапори. У Юлії тоді навіть бризнули сльози – вона відчула, що перебуває на підконтрольній Україні території.
- Як кажуть, на мене «накотило»: водночас почуття полегшення, радості – і горя від втрати будинку та всього колишнього життя. Коли ми побачили знову світло, гарячу воду і газ, яких не було в нашому житті більше двох тижнів, зрозуміли, що наше пекло залишилося позаду. На жаль, ми помилилися, пекло продовжилося, – сумно констатує Олег. - У нас загострилися всі хронічні хвороби, з'ясувалося, що у нас серйозне зневоднення, страшне безсоння, ми постійно прокидаємося вночі по кілька разів. Ми знаходимося в одному з міст, де звучать сирени повітряної тривоги, але в укриття ми не бігаємо. Після того, що ми пережили, нам здається, що вже гірше не буде. Отже, ми сидимо в квартирі і намагаємося впоратися зі своїми психологічними проблемами. Нам допомагають друзі, нас одягли, взули та нагодували. Прийдемо до тями і розмірковуватимемо над якимось нашим майбутнім. Поки що планувати довше, ніж на день-два, ми нічого не можемо…
Коли Гордієнки вже покинули Маріуполь, надійшла страшна звістка про бомбардування драмтеатру, в якому ховалися люди.
- Там перебувало понад тисячу людей, причому не лише в укритті, а й на поверхах. У день трагедії близько 100 людей біля будівлі стояли у черзі за окропом. Бомба впала – постраждала права задня частина будівлі, вона завалилася. Ті, хто був у черзі, вони загинули. Ті, хто на верхніх поверхах, були поранені, а ось ті, хто був на той момент в укритті, вони вижили, – розповідає Юлія. – Загалом, кажуть, загинули 300 людей. Це настільки страшно, що я не можу собі навіть уявити, що там діялося.
На питання, де всі ці дні перебували представники міської влади, подружжя опускає очі. Кажуть, що бачили рано-вранці рух невеликої колони автомобілів із затонованим склом і загашеними фарами у бік виїзду з міста – можливо, це виїжджали співробітники мерії, а може, там вивозили і мера Маріуполя. Точно сказати не можуть, але впевнені – чиновники залишили місто у найперші дні війни.