Відлуння санкцій проти РФ
Росія визнала самопроголошені «республіки» на сході України та бере активну участь у захопленні нових територій Донецької та Луганської областей. Але поки що радості від розширення «імперії» ні в Донецьку, ні в Луганську немає. Холодильник, як і раніше, отримує розгромну перемогу над телевізором. І поки пропагандисти всіх мастей ведуть мовлення зі «звільненої» (читай – зруйнованої вщент) Волновахи та стертого з лиця землі Лівого берега Маріуполя, до Донецька привозять біженців, а в магазинах дзеркально відображається ситуація в РФ – ті самі «живильні санкції».
Цукор – 92 рублі за кілограм (27,4 гривні), молоко – 65 рублів за 900-грамовий пакет (19,3 гривні), огірки по 130 рублів за кіло (38,7 грн), м'ясо – від 350 рублів (104 грн ), на цигарки не встигають міняти цінники – ціни зростають щодня. І це добре, якщо є де купити - на ринках частина торгових точок закрита, у тих, що залишилися, - черги. І врахуйте, що зарплата тут не дуже - в середньому 10-15 тисяч рублів (4-6 тис. грн).
- Черги скрізь, ми вже звикли. Про коронавірус забули всі геть-чисто – знайти людину в масці майже неможливо. На пунктах переведення в готівку – туга. Літні люди не можуть зняти свої українські пенсії, тому що доблесна «армія» довбає по вежах мобільного зв'язку, що залишилися на підконтрольній території України. Відповідно, отримати смс для отримання грошей з картки неможливо, – розповідає донеччанин Юрій Полунін. – Загалом, український мобільний зв'язок уже місяць як «лежить». Ще того тижня можна було зловити слабкий сигнал на Петрівці чи біля залізничного вокзалу, але кажуть, що вже й там глухо. Дякую, що є хоча б інтернет – хоч якийсь зв'язок із зовнішнім світом.
Мовчання та загибель
На дорогах поменшало автомобілів, хоча ДТП менше не стало – наприклад, днями у мікрорайоні Мирний зіткнулися пасажирський автобус № 77 та… танк. Машини з чорними військовими номерами геть-чисто ігнорують правила дорожнього руху, як і авто з російськими номерами.
- Дуже багато росіян приїхало, чути і за говіркою, і за номерами, і за поведінкою. Схоже на членів сімей тих, хто бере участь у захопленні нових територій. Останнім часом у мене часто питають дорогу – то до лікарні Калініна, то на Головпоштамт... Військові ходять із прапорами РФ на рукавах, автомобілі знову ж таки, - продовжує співрозмовник.
Мовчки стоять школи та вузи, на вулицях почути дитячий сміх – рідкість. Навіть зараз, коли сонце почало пригрівати по-справжньому і розспівалися птахи, дітей, які грають на майданчиках, знайти важко. Школярі сидять по хатах – їм повернули якесь дистанційне навчання. Студенти – або забрані за мобілізацією, або ховаються. Дехто бойкотує дистанційку, вважаючи, що таким чином обчислять ухилістів, а за місцевими свіжоприйнятими законами, ухил від мобілізації – це до 15 років в'язниці… Та й вчителів поменшало: хтось мобілізований, а хтось поїхав у добровільно-примусову евакуацію та невідомо, чи повернеться додому взагалі колись.
Донецьк став містом жінок та старих, іноді – підлітків. Мобілізація викосила здорових та працездатних, відправивши їх на забій – кого до Росії, когось до Криму, хтось зателефонував батькам востаннє з Миколаєва, хтось уже склав голову під Маріуполем. Стає все більше молодих жінок у чорних хустках, у них червоні згаслі очі та повне нерозуміння, як жити далі без чоловіка чи сина.
Відповідно, без чоловічих рук загинається комунальна сфера – менше громадського транспорту, менше працівників, які ремонтують подерті водопровідні мережі, менше шахтарів та лікарів. Зрозумівши майже через місяць, що міста остаточно помруть вже дуже скоро, місцева «влада» почала нарешті давати броню тим же лікарям, водіям та підприємцям з хорошим доходом, що наповнюють податками мізерний бюджет «республіки». Щоправда, для цього треба пройти сім кіл пекла – традиційно, у «ДНР» на оформлення папірців та документів витрачається дуже багато часу та нервів.
Хто ходить під обстрілами до ресторану?
Втім, говорити про повну тишу в Донецьку не можна. Щодня місто прокидається рано-вранці від звуків працюючої важкої артилерії, частина жителів істерично припускають, що це «вхідні», тоді як інші розуміють – «відпрацьовують» підконтрольні Україні Авдіївку та Мар'їнку.
- Я не знаю, чим вони туди стріляють, але відчуття, що величезними гарматами. Може навіть тими ж ракетами «Точка У». Стоять устави на териконах, на території шахт, бавовняного комбінату – це не секрет, ми ж не сліпі та не глухі. І б'ють страшно, – каже мешканка Кіровського району Донецька Аліна.
За її словами, розмови на тему «Нас 8 років обстрілювали – ніхто не помічав, так отримайте ж відповідь» вже затихають: навіть до найбільших любителів «російського світу» почало доходити, що Донецьк не повторив долю Маріуполя та Харкова, які за місяць розпочали перетворюватися на руїни.
- Коли кажуть, що ЗСУ обстрілюють Донецьк щодня з 2014 року, хочеться запитати: хто влітку займав усі столики у кафе та ресторанах на бульварі Пушкіна? Хто їздив у відпустку до Криму та за кордон (за українською біометрикою)? Хто відкривав нічні клуби, хлюпався в озерах та ставках, організовував ходи бюджетників з приводу та без? Хто прийшов на концерт Лепса – 70 тисяч нещасних людей, які живуть під щоденними обстрілами? Це ми, донеччани. Під обстрілами в ресторанах не сидять і на концерти просто неба не ходять, - каже співрозмовниця. – Запитайте жителів Харкова та Маріуполя, чи не хочуть вони зараз випити кави на літньому майданчику? Донецьк не розстрілювали авіацією, не били «Смерчами» та «Сонцепеками». Жодного разу на демонстрацію до 9 травня чи «дня республіки» не прилетіло жодного снаряда.
Натомість зараз, коли фокус світової уваги змістився на нещасні Київ, Харків, Маріуполь, Херсон, «влада» у Донецьку засмутилася. Ті, хто звикли жити у статусі жертви, якій усі винні, у «ДНР» пішли на явні провокації з убивствами людей, видаючи за обстріл української армії. «Точки У», які впали в одному місці, але вбили людей в іншому, обстріл «Донбас Арени» снарядами, які фізично не могли прилетіти з позицій ЗСУ – все це подається як акція залякування від українців, незадоволених переможним наступом «ДНР». Втім, за вісім років життя в псевдореспубліках мало хто не втратив критичного мислення, воліючи отримувати роз'яснення з екранів телевізорів, а не вірити власним очам та вухам.
Грошей не вистачить ні на що
«Звільнення» (захоплення) нових територій викликає у донеччан змішані почуття. Хтось радіє факту налагодження зв'язків із родичами, хтось намагається підрахувати, скільки грошей піде на те, що створити хоча б видимість життя у тій самій Волновасі. Ясно лише одне: грошей не вистачить ні на що.
- Усі обіцянки запустити поїзд до Росії, відновити будинки та палац молоді «Юність», відремонтувати будівлю цирку – ми й раніше ставилися до цих слів скептично, а тепер зрозуміло, що це повний пшик. Вже комунікації не пам'ятають капітального ремонту, добре, якщо просто ставлять латки. Дороги – убиті навіть у центрі, дірки закладають тим, що під руку потрапить, про нові дороги можна навіть не мріяти. Половина Донецька сидить без води – за останньою версією, вода потрібна для «звільнених» територій, а раніше говорили, що знову обстрілами пошкодили насосні станції. Безгосподарність повна! Хто і що буде відновлювати - дай бог, щоб те, що є, не розвалилося остаточно, - підсумовує донеччанин Юрій Полунін.
Донеччани живуть одним днем і не знають, що чекає на них завтра. Ховають синів від мобілізації, сумно дивляться на значок згаслої мережі «Водафон» і прикидають, на скільки розтягнути скромну «деенерівську» зарплату. Приводів для радості у мешканців колишньої шахтарської столиці стало ще менше.