Це інтерв'ю з актрисою Ольгою Сумською ми записали за три тижні після початку війни в Україні. Для актриси війна збіглася з іншою трагедією – померла її мама. Як Ольга Сумська справляється з болем, чим займається наразі і що каже її дочка, яка живе у Росії, – ми обговорили у цьому інтерв'ю.
За кордон без чоловіка ми з дочкою не поїдемо
- Ольго, вже більше трьох тижнів в Україні не припиняються обстріли та вибухи. Де ви зараз? В безпеці?
- Я в Києві, якщо це можна назвати безпекою. Хтось має залишатися вдома, щоб Київ відчував цю підтримку від киян. Як лунають сирени, ховаємось у коридорі, за принципом двох стін. Іноді спускаємось до паркінгу. Молитва заспокоює.
- Якими були перші почуття, коли зрозуміли, що це війна?
- За добу до війни мені наснився жахливий сон. Два страшних смерчі. Наступного дня ввечері я виїхала у гастрольний тур, першим містом був Дніпро. Вранці, десь о шостій, під’їжджаючи до Дніпра, мені почали телефонувати друзі, мій чоловік. Кричали, що Київ почали бомбити. Жах, розпач, я не знаходила собі місця. Вже як під‘їхали до вокзалу, провідник вагону повідомила, що у Дніпрі теж пролунали вибухи. У мене було 5 хвилин, аби з одного потяга вскочити в інший, на зворотній "Інтерсіті" до Києва. Я встигла.
- Чи радилися ви сім'єю, виїжджати з України чи ні?
- Я розумію, що залишатися в столиці небезпечно, але прилітає по всій Україні, а за кордон без чоловіка ми з донькою не поїдемо. Віталій за віком ще має залишатися в Україні в цій ситуації.
Я бачила, як над головою пролетіла балістична ракета
- Як ви самі написали в Instagram, біда ніколи не приходить сама. Декілька тижнів тому померла ваша мама. Прийміть наші співчуття. Ви були поруч з нею?
- Так, кажуть, біда не приходить сама. Через два дні після початку війни не стало моєї мами. От вам і сон. Мабуть, Господь забрав її, аби вона не бачила всіх жахливих подій, які сьогодні ми переживаємо. Народилась мамочка в голодовку, пережила другу світову і відійшла знову ж таки під час війни. Шість років тому мамі зробили складну операцію на серці в інституті Амосова. Штучний клапан, шунтування. Вона героїчно витримала. Так, це моя душа, моє єство, найдорожча мені людина. Ми були дуже близькі. Я не можу навіть собі уявити, що більше ніколи не почую рідний голос, не обійму, не пригорнусь. Рятуюсь тільки молитвами, 90-й псалом дійсно дає сили триматися. Пекельний біль заполонив моє серце.
- Дуже багато наших читачів з Києва скаржилися на неможливість поховати рідних, бо служби не працювали. Зверталися ви за допомогою до адміністрації міста чи в цьому не було потреби?
- Поховати маму під час бомбардувань виявилось нелегко. Але знайшлись добрі люди завдяки Фейсбуку, шанувальники таланту заслуженої артистки України Ганни Іванівни Сумської, які за два дні все зробили для мене в режимі онлайн (оформлення документів). За це я їм надзвичайно вдячна. Багато хто з померлих просто залишались вдома декілька діб, тому що ритуальна служба не могла доїхати. Мені тоді зателефонували кілька знайомих, у яких померли родичі, і вони їх тримали на балконах!
Звісно, я намагалась домовитись з представниками служби, аби вони хоч якось допомогли їм. Ми поховали нашу берегиню достойно, з молитвою священика, на Байковому цвинтарі, біля нашого тата, В’ячеслава Сумського. Тепер вони разом. Родоначальники акторської династії Сумських. Після поховання ми заїхали на Оранжерейну забрати документи, через п’ять хвилин потому пролунав страшний вибух, від якого у приміщенні моргу вилетіли всі вікна. Ми саме під‘їхали до свого будинку. Я навіть побачила над головою, як щось темне пролетіло з шаленою швидкістю.. Це була балістична ракета, яка влучила у телевежу на Мельникова. А ми були там п’ять хвилин тому! Бог врятував, подумала я в ті секунди. І мама оберігала.
- Робота театрів та кіновиробництво наразі на паузі. Чим ви зараз займаєтеся?
- Яка вже там робота. Навіть не знаю, коли ми зможемо вийти на сцену, на знімальний майданчик. У мене саме планувалась прем’єра нової вистави і продовження зйомок в двох фільмах. Звісно, все зупинилось. Не знаю, як буде. Хочеться вірити, що мистецтво театру і кіно житиме! Я пам’ятаю, тато розповідав, що за часів другої світової актори грали вистави навіть під час військових дій. Ми готові, якщо буде можливість. Для наших ЗСУ, для лікарів! Коли спілкуємось з нашими захисниками, не можу стримати сліз. Для нас вони сьогодні все! Наш захист, наші ангели! А творчі зустрічі, просто спілкування багато дає людям. Це було б чудово. Якими б не були страшні події, але підіймати бойовий дух людей потрібно саме мистецтвом. Ми з чоловіком часто виступаємо в шпиталях, за ці роки Віталій не раз був на передовій, співав для наших хлопців. А Донбас за ці вісім років відвідували з гастролями двічі на рік.
- Ви дуже активні в соцмережах...
Нині займаюсь комунікацією в Інстаграмі і Фейсбуці, волонтерю цілий день онлайн, з’єдную людей, розшукую разом з аудиторією загублених родичів українців в багатьох постраждалих містах. Серце розривається від болю, коли бачу безвихідь і трагічні долі харків’ян, маріупольців, сумчан, Чернігова, Ізюму, Бучі, Ірпеня, Гостомеля, сіл Київської області, зокрема села Катюжанка, де народилась моя мама. Там зараз орки зайшли в хату до моєї двоюрідної сестри, все потрощили, хазяйнують. Добре, що сестра встигла виїхати з чотирма дітьми за кордон. Господи, коли дивлюсь, що рашисти зробили з Харковом і Маріуполем, - це ж планетарна катастрофа! Це геноцид українського народу!
Я пам’ятаю, як мер Маріуполя, Вадим Бойченко, приходив до нас на вистави з розкішними квітами, це завжди повні зали, аншлаги! І коли я бачу його розпач, як він намагається триматися в ефірі ТВ, як шукає можливість порятунку для людей, а його немає, як гинуть люди і він нічого не може зробити, це як страшний сон. Я не витримую. Бо немає сил. А наш Харків! За що ці вбивці знищують наші міста і вбивають людей?! Хочеться кричати на увесь світ! У мене приват (особисті повідомлення. - Прим. ред.) червоного кольору від повідомлень людей з проханням про допомогу. Намагаюсь відповідати кожному. Яке ж це щастя, коли люди знаходять один одного завдяки нашій вчасній реакції і допомозі! Тому намагаюсь бути наразі дуже уважною до моєї аудиторії. В цьому плані комунікація через інста-сторіс - хоч якийсь порятунок, можливість бути почутим у цій страшній війні.
Якщо журналісти просять записати звернення або відеопідтримку для нашого телемарафону, який є поки що єдиним каналом мовлення, одразу це роблю. У нас в будинку є громада і своя тероборона, наші мужні чоловіки, які вирішують всі необхідні питання. Віталій допомагає з перевезенням гуманітарки по Києву. Намагаємося бути корисними в цей час як можемо.
Сьогодні як ніколи ми маємо об'єднатися, а не цькувати один одного
Чи стежите ви за тим, що відбувається в інформаційному полі, - заявами українських та російських артистів?
- Інформаційне поле для росіян вже закрите, я неодноразово зверталась зі своїх сторінок у постах до них.. Там нас не чують або не хочуть чути..
- Більшість російських кіноакторів, які останні роки багато працювали в Україні, сьогодні відмовчуються щодо війни. Чи є у вас друзі, родичі в Росії, з якими ви спілкувалися в ці дні? Що вони говорять?
- Багато хто з моїх російських колег, з якими я знімалась у кіно, унеможливили функцію «відмітити» їх в Інстаграмі, тому вони, можливо, і бачать наші звернення, але відреагувати не можуть через жахливу залежність від тоталітарного режиму, який наразі там панує. Або більшості з них абсолютно байдуже, що тут ллється море крові, хоча вони всі ці роки приїздили до України зніматися в кіно, отримували головні ролі, заробляли на свої нові авто і квартири чималі гроші. Декілька моїх російських колег все ж телефонують, хвилюються за нас, висловлюють підтримку, співчувають, але не можуть абсолютно нічого вдіяти, бо бояться, що їх позбавлять і тієї останньої роботи, яка у них є. Або просто можуть опинитися за ґратами. Такі реалії…Є актори, які не можуть виїхати за кордон через певні фінансові умови. Потрібні гроші на проживання, пошук роботи. Тут теж багато питань. Звісно, підтримка таких зірок, як Ургант, Галкін, Гребенщиков, Меладзе, надихає українців, але вони можуть виїхати за кордон і продовжити займатись своєю професією, адже їх знає увесь світ, і це заможні люди… У будь-якому випадку серед росіян дуже багато людей, які щиро підтримують Україну, але більшість все ж таки повністю зомбовані місцевим ТБ. Вони на біле кажуть чорне, і навпаки. У мене є родичі по маминій лінії в Рязані, але переконати їх в тому, що тут немає націоналістів, неможливо! Це глухий кут!
- Онук Богдана Ступки Дмитро у соцмережах обурився, що ваша старша дочка Антоніна, яка живе у Москві, жодним чином не коментує російську агресію. Чи спілкувалися ви з нею на цю тему?
- Знаєте, розпалювання ненависті і розбрату під час війни - це останнє, чим можуть займатися українці, і це не робить нам честі. Тисячі сімей потрапили в такі обставини, коли їхні родичі мешкають в країні агресора, бо так склалося життя. Сьогодні ми маємо об’єднатися, а не цькувати один одного. Моя старша донька всім серцем переживає за нас, за Україну... Коли у жовтні святкували 88-річчя мами, її бабусі, вона зробила сюрприз і прилетіла на один день, аби привітати рідненьку! Наче відчувала, що це востаннє... З перших днів війни її сторінку закидали гнівними коментарями, мовляв, давай, висловлюйся… Болюче питання. Тотальна залежність від обставин, в яких вони перебувають, і найголовніше - двійко дітей, за яких вони з чоловіком відповідають. Виплакала всі сльози, телефонує по сто разів на день, аби дізнатися, як ми…А ми вдома, ми з України. І ми переможемо! Віримо всім серцем!