Фронтовий медик: У військові будні доводиться вимикати емоції - інакше збожеволієш

Зі студентської лави – на передову

Аліні Михайловій із Дніпра цього року виповниться 28 років. 2014-го війна застала її студенткою другого курсу політології.

Загибель близького друга на фронті спонукала Аліну з головою зануритись спочатку у допомогу армії, а потім - поїхати на фронт медиком.

Те, що вона обере цей напрямок, не міг передбачити ніхто. У школі дівчина непритомніла навіть від згадки про кров, а наразі спритно накладає джгути і зупиняє кровотечу.

У 2016-му, закінчивши бакалаврат і вступивши на заочне до магістратури, Аліна поїхала до Широкиного, потім – до Авдіївки, Зайцева та Мар'їнки.

– Я досі пам'ятаю свого першого пораненого бійця, – повертається у минуле у розмові з «КП" в Україні» Аліна Михайлова. – Це було у Широкиному, осколкове поранення ніг та плеча – прилетіла міна. Вивозили до Маріуполя. Моє завдання було не допустити, щоб він заснув, – інакше міг не прокинутися. Почала розпитувати, звідки він, але він не хотів зі мною говорити жодним чином. Відмахнувся: «Зі Львівської області. Ти й так не знаєш такого міста. Ніхто не знає". Але я таки видавила з нього назву – Дрогобич. Так співпало, що єдине місто там, окрім Львова, де я була, це Дрогобич. Розповіла йому, що була у них на солеварному заводі, у старовинній церкві... Він здивувався, потім розповів, що на заводі працює його бабуся, а до цієї церкви вони з сім'єю ходять у неділю... Поки доїхали до лікарні, стали мало не друзями! Але я більше з ним не зустрічалася.

Три роки тому Аліна повернулася до звичайного мирного життя далеко від фронту, закинувши у куток бронежилет, шолом та медичний рюкзак. Вранці гуляла з собакою, пила каву в маленьких затишних кав'ярнях, ходила на сесії та засідання і вирішувала питання мешканців й міста – її обрали депутатом Київської міськради.

- У мене була депресія через знецінення себе. Я всі три роки була на фронті, і мені було важко знайти мотивацію, - зазначає Аліна. – Здавалося, що все, що я робила, не мало великого значення, бо нема перемоги. Виїзди, порятунок поранених перетворилися на буденність. Війна перестала мене наповнювати.

Цей стан вдалося подолати. І незабаром Аліна знову зайнялася у підрозділі медслужбою, відділом аеророзвідки та інформслужбою.

Кров пахне акварельними фарбами

У школі, згадує Аліна Михайлова, уроки анатомії були для неї нестерпними - вона непритомніла від однієї згадки слів «кров» або «суглоби». Яскрава уява одразу малювала їй живі картини «внутрішнього світу» людини – і вона обм'якала за партою. Тому її навіть звільнили від відвідування цих уроків.

В Авдіївці на самому початку Аліну відрядили до професійних медиків. Крім лікарських премудростей, там вона засвоїла ще один урок: ніколи не бажати лікарям доброї чи спокійної ночі. Така прикмета – інакше обов'язково привезуть загиблих чи поранених.

Аліна згадує ще один випадок: боєць підірвався на міні, йому відірвало ноги. Була величезна крововтрата, і після надання першої допомоги та відправки до лікарів, кинувши погляд на рукавички, які були повністю у крові, вона зрозуміла – фобія зникла.

- Коли була з ним у машині, зловила себе на думці, що запах крові нагадує мені запах акварельних фарб із дитинства, - згадує Аліна. – На цій стадії такі асоціації зупинили мій страх. Раніше заспокоювала себе, що кров – це рідина, яка дає життя, вона має текти в людині, всі органи мають бути всередині… Перед тобою – тіло, яке має бути живим, має дихати, і забезпечити це – моє завдання.

Що вдієш – у військові будні доводиться вимикати емоції, інакше можна збожеволіти.

"Можливо, доведеться скористатися автоматом"

З 24 лютого страх виникав вже з іншого приводу – це був сковуючий жах перед смертю та потраплянням у полон. За останні три тижні Аліна двічі була у такій ситуації.

- Ішла зачистка селища з групою – я як медик зі зброєю та своїм рюкзаком теж виходжу, – розповідає Аліна Михайлова. - Так, у мене є автомат, я знаю, як ним користуватися, і, можливо, колись змушена буду це зробити. Мене залишили на точці прикривати певну ділянку, і мене накрив неймовірний страх - я не могла впоратися з ним, не могла навіть дихати. Думки – ми можемо не вийти із цього селища! Я дуже сильно на той момент хотіла повернутися додому… Будинок – це було не конкретне місце та місто, а просто де безпечно. По рації передали, що за півтора кілометри від нас стоїть техніка ворога і до нас рухаються пішою колоною. Командир безпечно вивів...

Іншим разом потрапили в оточення - заїхали в місце, яке потім опинилося в кільці.

- Був страх, що ми всі там помремо, - каже Аліна. – Це була просто траса між двома селами, де були росіяни.

Зв'язку не було, жодної інформації від командування рота не отримувала.

Передчуття привело на фронт за день до вторгнення

У вівторок, 22 лютого, Аліна прокинулася з чітким відчуттям – вона має бути зі своїм підрозділом.

- Дати, коли почнеться війна, ніхто не знав. У мене тільки було відчуття, що зараз я маю поїхати до своїх, - каже Аліна Михайлова. – За останні три роки я приїжджала до них лише на День незалежності та день народження командира.

Військовий рюкзак усі ці роки чекав на господарку зібраним: бронежилет, шолом, медична сумка. Вага – 10 кг, додатково бронеплити – 9 кг, автомат – 3-4 кг, шолом, підшоломник… Щодня мініатюрна Аліна вагою трохи більше 50 кг тягає на собі близько 25 кг. Залишалося зібрати тільки рюкзак для свого собаки.

- На фронті зазвичай намагаюся не носити реанімацію на плечах - я ж не буду комусь ставити крапельницю в небезпечній зоні, - каже Аліна. - Днями свій рюкзак розвантажила ще на два кілограми. Але мій великий штурмовий рюкзак важить 18 кг – завдяки вмісту точно добу можна забезпечувати роботу польового шпиталю.

Увечері 23 лютого Аліна вже засинала у розташуванні своєї роти в Авдіївці.

Наступний ранок розпочався з дзвінка подруги, яка в Києві прокинулася від вибухів.

- Аліна, у Києві почалася війна, - видушила з себе злякана дівчина.

Всі підрозділи підняли по бойовій тривозі – чекали на масований обстріл. Але його за перші два дні не було, а опісля рота змінила дислокацію – поїхала за наказом командування до Запорізької області.

– Наскільки це інша війна порівняно з тією, що була останні 8 років, – зазначає Аліна Михайлова. – Зовсім інші відчуття, інша тактика росіян… Раніше ми мали позиційну війну – обстрілювали позиції, не завдаючи шкоди населенню. Росіяни не дозволяли собі настільки переходити кордони під час обстрілів. А те, що наразі відбувається… Авіація, удари артилерії, ракетні удари… Ніколи не можеш бути готовим до цього. Відсилають кадрових офіцерів як гарматне м'ясо на наш напрямок. Це не строковики, усі кадрові військові. Вони не йдуть навмання, не пруться просто на танках, як раніше, колоною по дорозі. Роблять розвідку з повітря, оминають наші місця у місті, техніку ховають за посадками.

Публічне шмагання за випивку та вигнання

Аліна – єдиний у роті медик. Медиків із бойовим досвідом не вистачає, а недосвідчених брати до місць, де йдуть бої, не ризикують. Невідомо, як людина відреагує на поранення на фронті, – це часто й відірвані кінцівки та вивернуті кишки.

- Раніше у нас було три екіпажі. Важко утримати людей, бо ми добровольці і ми не маємо матеріального забезпечення, - пояснює дівчина. - Люди йдуть у цивільне життя. Так і я працювала до 24 лютого – у мене був ФОП, займалася комунікаційними послугами. Писала аналітику, вела сторінки у соцмережах. А до 2019 року мене повністю забезпечували батьки. Висилали 3-4 тисячі гривень на місяць - гроші на війні насправді нема куди особливо витрачати, тебе всім повністю забезпечують, від трусів і шкарпеток до їжі. Хіба що на снікерси в супермаркеті, але і це привозять волонтери. На Новий рік нас навіть ананасами балували.

- Я була свідком публічного шмагання у 2017 році, це був останній раз, коли у нас хтось випив, - згадує Аліна. – Усі розуміють, навіщо приходять на війну. Нетверезий – це небезпечно для інших, адже у людини гранати, зброя.

В іншому Новий рік такий само, як і у мирних містах, з олів'є та крабовим салатом. У гості на свята приїжджають волонтери, актори та співаки.

Чекають на допомогу не всі

Поранених у роті з 24 лютого не було. Але нестача лікарів – актуальна проблема. 2017 року двоє бійців роти загинули тому, що до них не встигли вчасно доїхати.

- У нас були три гарячі точки, евакуаційної машини не було. Я не могла фізично дістатися до поранених – мені треба було виїжджати з моєї позиції, це була перша лінія, промзона Авдіївки, а поранення було у Пісках, – згадує Аліна Михайлова. - Дуже довго їхати під огнем. Надто пізно надали допомогу.

За смерті товаришів Аліна себе не докоряє. Розуміє, що її провини тут немає, а докорами людину не повернути.

Окрім допомоги пораненим дівчина займається питаннями забезпечення роти та усіма зв'язками з волонтерами.

- В армійському статуті це називається зам по тилу, - усміхається дівчина. - Хто виявляє ініціативу, той за все береться. А я можу тягнути на собі інформаційну службу, волонтерське забезпечення, аеророзвідку. Допомагаю коригувати вогонь нашої артилерії.

Стандартний день роти починається із розвідки. Закінчується звітом штабу, наскільки ефективно попрацювали. Далі – повернення у розташування.

Станемо міцнішими та дружнішими

Найсумніше для бойових медиків на війні – коли поранять чи гинуть мирні жителі. Ще гірше - діти.

- Боєць розуміє, навіщо він іде на війну, що може бути поранений чи померти. А цивільні, особливо діти, не обирали на війну, - пояснює Аліна. – За увесь час у мене була лише одна поранена дитина, і це було страшно – торкатися маленьких рученят, тягнути на них джгути… Бійці часто хочуть зняти турнікет (джгут), бо боляче, – можу на них накричати, придавити рану. А як у цьому випадку бути з дитиною?

На думку Аліни, не можна звикнути на війні лише до одного – що страждають та гинуть безневинні люди. І це може статися будь-якої миті. А до всього іншого - до онімілої через важке спорядження спини, до того, що не миєшся або не їж, не спиш, - запросто.

У тому новому житті, яке обов'язково настане після війни, Аліна Михайлова збирається продовжити працювати в політиці. А ще – налагодить домашній побут із коханою людиною, з якою за останні роки бачаться у кращому випадку у вихідні. Він завжди на фронті.

- Хочеться вірити, що все буде, як було, але ми станемо дружнішими та міцнішими. Що не буде фраз "А де ти був ці вісім років?", "Я тебе туди не посилав", - мріє Аліна. – Будуть лише історії, де кожен із нас був і що спостерігав. Після перемоги повернемося до того життя, яке було раніше, тільки в мільйон разів краще. 24 лютого вся країна зрозуміла, що йде війна, всі розуміють, що Росія – ворог, вона винна і має відповісти. Класне почуття – нарешті ти не міський божевільний, котрий 8 років ходив і кричав, що від росіян ніколи добра не буде. Тепер усі це розуміють, і з мотивацією, як було раніше, проблем немає.