Рятуючись від війни, сотні тисяч українців їдуть до інших міст і країн, живуть у чужих будинках та сім'ях, кооперуються один з одним, організовуючи гуртожитки. Все це вимагає чималої витримки, коректності, делікатності та терпіння.
Психолог Світлана Ройз звертає увагу: наразі важко і тим, хто залишив рідні місця, не розуміючи, чи буде куди повернутися. І тим, хто приймає у себе переселенців та емігрантів. Тому для якнайшвидшої та менш болісної адаптації і тих, і інших важливо розуміти, що відбувається з людиною, чому і як усім поводитися в такій ситуації.
Ті, кому допомагають: впоратися з горем та агресією
«Люди, які їдуть, переживають безліч почуттів, які складно витримати, – страх, горе, тривогу, сором, провину, невпевненість, безсилля, жалість, агресивність. Ці емоції змінюють одна одну, затоплюючи і дорослих, і дітей. І всі ці емоції закономірні», - попереджає Світлана Ройз.
І нині найважливіше, що треба розуміти про себе: все, що я відчуваю, – природно і нормально. Але треба бути готовим, що як тільки-но людина опиняється в безпеці і «видихає» всю свою напругу, психіка реагує або бідканням, або агресією. Горе від втрати залишеного вдома життя, а це людські зв'язки та стосунки, спогади, надії, місця, майно, рідні стіни, може проявлятися сльозами, відчуттям безсилля та провини, збентеженням.
Неочевидною реакцією може стати агресія, спрямована на тих, хто допоміг, давши дах над головою та безпечне місце. І для них така реакція є хворобливою, образливою та незрозумілою. Психолог попереджає: не можна сприймати це на свій рахунок, ця дивовижна невдячність та злість – дія травми та прояв болю. Так поводиться дитина, яка цілий день провела без мами, а коли вона повернулася, замість любові і вдячності направила на неї все тяжке, що вона відчувала в розлуці. Але як би там не було, усі, кому наразі простягають руку допомоги, не повинні цю руку кусати.
Тим, хто допомагає: не жаліти, а співчувати
- Важливо дбати про себе, не допускаючи свого вигоряння від тяжкості страждань. Бачити, чути, співчувати іншим – це велике навантаження, яке може призвести до вторинної травматизації. Тому треба намагатися відпочивати, не зливатися з почуттями тих, хто страждає поруч, залишатися на позиції «я співчуваю тобі, я з тобою, але я – не ти».
- Пам'ятати про різницю - ми співчуємо або жаліємо.
Якщо ми співчуємо, ми допомагаємо людині, але не даємо їй увійти в стан жертви, не підтримуємо стан безпорадності та вседозволеності. Якщо жалітимемо, то можемо відібрати в людини деякі наявні сили і навіть інвалідизувати її. У кожному потрібно бачити силу, кожен може хоч частково впливати на своє життя. Безпорадність – небезпечна. - Не допускати, щоб дитина чи дорослий поводилися недостойно. Бути коректним, але твердим:
- «Я дуже співчуваю, я бачу, як вам важко, але я не дозволю так поводитися»;
- "Наші правила такі...";
- «Я сумую разом з вами, але не допущу такої поведінки»;
- "Вам важливо зробити це і це";
- «У цьому я можу вам допомогти, а це важливо, щоб зробили ви. Спочатку це, а потім – це».
Як відбувається процес адаптації до нових умов життя
Американський психолог Гаррі Тріандіс розбив його на п'ять етапів.
Перший етап – ДОБРЕ
Емоційне натхнення, ентузіазм, великі надії, нарешті приходить відчуття безпеки, підтримки та свободи.
Що робити: економити сили та ресурси, поступово обживатися на новому місці.
Другий етап – ГІРШЕ
Відчуття дискомфорту, взаємного непорозуміння з місцевими жителями та неприйняття ними. Може призвести до туги, розчарування та збентеження, посилити відчуття втрати.
Що робити: спостерігати за місцевими жителями, вивчати правила, традиції, мову, намагатися спілкуватися не лише із земляками. Висловлювати подяку тим, хто дбає про вас, включатися у допомогу іншим людям.
Важливо: Світлана Ройз звертає увагу на можливість виникнення на цьому етапі й культурного шоку, якщо йдеться про переїзд до іншої країни. Коли людина не може зрозуміти, як влаштовано життя навколо, чого від неї хочуть, як контролювати та передбачати поведінку інших людей. Все це викликає тривогу та паніку.
Що робити: вивчати особливості та «культурний код» країни, входити у контакт із її жителями, щоб зрозуміти їхні звички. Поважати місце, в якому ви опинилися, вивчати його історію та культуру, вивчати мову. Ходити на екскурсії, ще в дорозі прочитати про місто та країну, до якої потрапиш. Але при цьому шанувати свою культуру та ідентичність. Взяти із собою або купити книги українською мовою, можливо, підготувати добірку казок та пісень. Це дасть почуття опори та створить місток між внутрішньою та зовнішньою реальністю.
Третій етап – ПОГАНО
Посилення туги і розгубленості, починає позначатися відсутність ресурсу.
Що робити: включатися у зовнішні процеси і хоч щось робити. На цьому етапі дуже важливою є підтримка людей, які приймають, їх допомога в адаптації. Знайомитись з людьми, інвентаризувати власні знання та вміння – можна прямо виписати на листку, що я можу робити. Не боятися просити про допомогу та пропонувати допомогу. Висловлювати подяку за неї.
Четвертий етап – КРАЩЕ
Повертається почуття впевненості та задоволення, оптимізм, з'являється можливість впливати на те, що відбувається.
Що робити: фіксувати будь-які успіхи та перемоги, будувати плани.
П'ятий етап – ДОБРЕ
На цьому етапі людина почувається стійкою, у контакті зі своїми ресурсами та можливостями.
Що робити: будувати та втілювати в життя плани на майбутнє.
БУДЬ В КУРСІ
Що важливо для волонтерів, тих, хто приймає переселенців, та тих, хто переїжджає
- Фізична безпека та розуміння, де жити, що їсти, де спати, де можна гуляти, які ресурси доступні. Це в буквальному сенсі екскурсія новою місцевістю, новим будинком, обхід всіх приміщень.
- Чіткі правила – що можна, що не можна, куди можна, куди ні. Які традиції підтримуються, який режим заведено.
- Що людина може робити сама: запропонувати їй, як вона може подбати про себе – приготувати їжу, прибрати, допомогти волонтерам, тим, хто поруч. Будь-які дії повертають силу.
- Допомога у вибудовуванні комунікації: знайомитися та знайомити, залучати до життя суспільства, розповідати про традиції та пропонувати взяти участь, створювати спільні ритуали, давати доручення, підтримувати успіхи. Розповідати про культуру, допомагати у вивченні мови, просити розповісти про культуру свого народу, щоб зберігався контакт із нею та з ідентифікацією.
- Психологічна підтримка, особливо важлива для дітей, заняття з ними – малювання, ліплення, шиття, створення будиночків та іграшок.
Що потрібно дітям
- Розклад дня.
- Підтримка сформованих правил життя, вивчення нових правил.
- Книги українською мовою.
- Допомога у встановленні контактів з тими, хто поряд, та з тими, хто залишився вдома.
- Вміння дорослих слухати та відповідати на запитання. Вони повинні бути готові, що ці запитання повторюватимуться, що дитина може звинувачувати батьків у тому, що трапилося, і виявляти різні емоції.
- Можливість відчути, що у них наразі є щось своє, що вони можуть сказати – це моє чи мій.
- Робити нові фотографії, дивитися старі, розважатися та грати.
У ТЕМУ
П'ять правил спільного проживання психолога Ірини Тичини
- Турбота та прагнення полегшити життя оточуючим. Це допомога не тільки іншим, але й собі, оскільки так ми позбавляємось зайвої тривоги та роздратування, стаємо організованішими та дієвішими. Коли кожен намагається зробити щось для іншого – конфлікти та непорозуміння стають неможливими.
- Розробка зручного для всіх режиму життя. Коли він узгоджений з усіма та влаштовує всіх – це дуже полегшує спільне проживання.
- Наявність особистого простору кожному. Нехай він буде зовсім крихітним, але окремим. У кожного має бути місце, де можна побути нехай і в умовній самоті, коли наступає «нікого не бачу, нічого не чую, ні з ким не розмовляю». У такі моменти всі повинні дати людині спокій.
- Робити те, що вмієш найкраще, пропонуючи свої послуги та таланти у спільну скарбничку справ. Хтось любить і вміє готувати, хтось ладнає з дітьми, хтось чудово прибирає, а хтось – фахівець із закупівель.
- Вибачати недоліки один одному та пам'ятати, що ніхто не досконалий. Тому краще не помічати, не критикувати, не чути і не бачити слабкостей та негативних рис характеру – дивитися на це крізь пальці. А ось все добре – помічати, відзначати, підкреслювати та хвалити один одного.