Війна всіх застала несподівано. Для мене цей фатальний четвер, 24 лютого, розпочався о 5-й ранку з дзвінка друга. Напевно, того дня більшість українців були розгублені та намагалися вирішити, що їм робити. Перше рішення, яке потрібно було прийняти мені - де саме перечекати ці дні (а в тому, що війна триватиме пару днів, максимум пару тижнів, я в ті хвилини не сумнівалася - адже не може бути довше!).
Рішення було прийнято спільно з батьками – так усі переїхали до Рубежівки. Це невелике село з дачними будиночками та котеджиками біля Бучі та Ірпеня. Як у результаті виявилося, це було найневдалішим рішенням, яке можна було прийняти в тій ситуації. Вже на другий день війни пропав інтернет, а через пару днів і світло, як наслідок – зникла з кранів вода, а батареї стали крижаними. Бажання повернутися до Києва, де хоч і небезпечно, але тепло і є вода, виникло ще тоді. А коли в будинках зникло останнє благо цивілізації - газ, ми зрозуміли, що відкладати повернення до столиці довго не можна.
Але ми відкладали… Через постійні бої у Бучі, Ірпені та подальші підриви мостів село виявилося практично ізольованим. Дістатися Києва можна було лише однією дорогою, але й її зайняли ворожі танки.
Машини обстрілювали без попередження
Протягом минулого тижня наші сусіди намагалися прорватися до траси. Раз у раз тероборона попереджала, що це небезпечно, але дехто все одно проривався.
Одного ранку моя сім'я та друзі вже зібрали речі і планували висуватися. Але несподівано до дач знову повернулися три машини, які від'їхали годиною раніше. Всі сусіди забігали, мені було не чути, що хтось кричав, але було очевидно, що щось сталося. Щось жахливе.
– Машину обстріляли на виїзді. Двоє вбитих і дві жінки поранені, - сказав хтось.
Описати ті страшні почуття, які мене охопили, неможливо. По радіо (а це було єдине джерело новин у нашій ситуації) всі, звичайно, чули про такі випадки, але вони завжди були дуже далеко, не на сусідній вулиці… Пізніше люди, які були в тих машинах, прийшли до тями і змогли розбірно розповісти, що, проїжджаючи до Житомирської траси, вони натрапили на блокпост РФ. Їх не гальмували, вони проїхали повз, а за спиною почули кілька хлопків. Стріляли, мабуть, навмання. Двох вбитих привезли назад, на дачну ділянку, тіла поклали в гараж. В однієї пораненої лікар (на щастя, такий знайшовся на сусідній вулиці) зумів дістати кулю з руки. А ось у другої справи були погані - куля застрягла, і їй було потрібне термінове втручання хірургів. Рахунок йшов на години, сказала місцевий лікар. Наступного ранку ми дізналися, що її таки евакуювали до Києва. Точніше, вивезли у напрямку Києва. А подальша доля жінки невідома.
Дорога додому…
Шанс нарешті потрапити додому до Києва з'явився за кілька днів. Літній чоловік із одного з сусідніх будинків (імені його, як виявилося, ніхто не запам'ятав, і всі називали його просто “полковник”) ініціював збори та сказав, що у теробороні допоможуть вивести колону машин до Києва. План був простий – усі збираються без п'яти одинадцять у вказаному місці. Тоді він дзвонить на блокпости, і якщо там кажуть, що їхати можна – через 10 хвилин усі повинні вже сидіти в машинах.
Вранці, коли полковник нарешті сказав, що їхати можна, ми швидко поринули в машини. Я встигла схопити залишки каші та банку консервів (запаси продуктів давно закінчилися, і це було єдине, що змогла знайти), щоб висипати все вуличним котам, які залишалися на дачі. Вони разом із людьми останні дні майже голодували, дійшло до того, що коти навіть почали їсти відварену картоплю.
Виїжджали із дворів невеликою колоною. Всі машини забиті під зав'язку, на дзеркала розвісили білі стрічки (в основному, порізані рушники та простирадла), на лобовому склі – білий квадрат (аркуш А4). Здалеку видно – колона мирна. Але все одно було тривожно, почуття тривоги посилювали сльози на очах деяких сусідів. Усі мовчали. Ті, хто залишався, махав рукою і слідом “хрестив” машини. Від цього ставало не по собі.
Трохи пізніше колона з'єдналася з ще однією валкою машин із сусідніх вулиць, і ми рушили в дорогу. Дуже повільно, іноді людина, яка вела колону, зупиняла своє авто і гальмувала інших. Він кілька метрів проходив пішки, оглядався та давав команду продовжити шлях. Біля Житомирської траси ми відчутно додали ходу та буквально пролетіли кілька наступних кілометрів.
Доїхавши до безпечної зони, колона стала в чергу. Хтось попереду пояснив, що попереду блокпост та всіх перевіряють.
- Бояться, що диверсанти до Києва проберуться. Їм зараз дороги нема. Тому спробують, собаки, в евакуаційну колону потрапити, - пояснив водій старенького авто попереду нас, - це кілька годин.
Він мав рацію. За годину стало абсолютно очевидно, що рухатися ми не будемо. Люди почали виходити з машин – хтось курив на узбіччі, хтось вигулював собачку, хтось вивів із забитих машин дітей.
Я теж вийшла, щоб подивитися, наскільки велика черга попереду. Оцінити не вдалося - низка автомобілів закінчувалася далеко попереду, за лінією видимого горизонту. Сотні машин з білими стрічками. Така сама ситуація і з іншого боку – сотні машин за нами.
Люди ходили вздовж машин, хтось лаявся, хтось сперечався... У цей час звідкись збоку з-за невеликого пагорба валив чорний дим, чулися періодично вибухи та стрілянина. Але ніхто особливо на це не реагував: машини у черзі перед нашою колоною їхали з Бучі. Ці люди вже бачили і чули речі й страшніші.
Дорожні бійки
Не обійшлося на дорозі й без інцидентів. На третій, може, четвертій годині очікування вздовж нашої колони по зустрічці почала пробиватися ще одна колона машин. Почулися мати, хтось кричав і проклинав "нахалів" - мовляв, станьте в чергу. Потім одна з машин стала вздовж другої смуги, щоб не пропустити тих, хто вирішив проїхати без черги. Почалася суперечка, яка загрожувала перейти в масову бійку. З машини вискочив і мій батько, емоції загострилися до краю. Батько тарабанив по капоту іномарки і закликав водія вийти з авто, щоб "розібратися по-чоловічому". Така ж ситуація відбувалася і біля інших машин "нахабної колони".
Якоїсь миті нерви не витримали і в мене. Я вискочила з машини і спробувала вгамувати тата, потім сусідів. Мене, звичайно, ніхто не чув. Через кілька хвилин криків і матів конфлікт потихеньку почав усім набридати, люди почали розходитися по машинах. Приблизно в цей час із одного з цих авто, яке стояло трохи далі від основного конфлікту, вийшли на перекур люди. З подивом побачила, що у машині з написом “Діти” сиділи молоді люди 20-30 років. Обличчя у тата знову почервоніло від злості - він також звернув на це увагу.
- Куди ви претеся? - кричав він, а із сусідніх машин знову почали підтакувати і нецензурно сваритися. - Ви ж молоді, куди тікаєте?
- Як кричати "Слава Україні" - так всі, а як валити від бойових дій - так ви старих та інвалідів переганяєте, - кричав літній чоловік із однієї з сусідніх машин.
Один із цих молодих чоловіків почав щось відповідати матюком, я вже встигла неймовірними зусиллями заштовхати батька в машину, поки молодик посилав нецензурною лексикою когось із інших водіїв. Нерви здали і в мене та, перш ніж сісти в машину, я голосно їм сказала:
- Закінчиться війна – всіх дезертирів повісять! Біжіть подалі.
Стало набагато легше.
Ми простояли ще години 4, черга через один блокпост плавно перетікала в іншу, біля наступного посту. Точніше, вона просто не закінчувалася. Машини тяглися повільно аж до Києва. Та й заїхати в місто було непросто – документи перевіряли лише вибірково, але, гадаю, кожна з машин пред'явила їх не менше 2-3 разів у різних точках.
Загалом дорога, яка у мирний час триває не більше години, затягнулася на понад 8 годин. Мабуть, я ще ніколи так не була рада опинитися вдома. Так, кажуть, у Києві небезпечно. Але справжнє пекло відбувається зараз у передмістях столиці, які взяли на себе основний удар і які стоять на смерть заради того, щоб у Києві збереглася хоча б частина того життя, до якого ми всі звикли.