Так, виють сирени, так, прилітає щось, здається, зовсім поруч, так, багато хто з нас проводить ночі у підвалах. Так – це війна. І зараз кожна позитивна мить, дія сприймається як промінчик, як надія на щось краще. Ми просто зібрали добрі історії наших друзів, які підштовхують до розуміння: цей світ не такий уже й поганий.
Історія №1: Заплатите, коли зможете
Молода сім'я переїхала до Києва десь рік тому. Чоловік, дружина, маленька дитина. Зняли квартиру майже в центрі, відносно дорого – за 14 000 гривень + комуналка. Господарі попалися скрупульозні, приходили двічі на місяць, перевіряли стан квартири. І не дай Боже, щоб у будинку з'явилися якісь домашні тварини чи додаткові мешканці. Пара вже думала шукати інше житло: кого потішить такий тотальний контроль? 24 лютого у двері знову зателефонували. На порозі стояла господарка. Каже: «Я в квартиру заходити не буду. Знаю, що у вас все гаразд. А ще – давайте ви до кінця війни за оренду взагалі платити не будете. Не час зараз». (Сьогодні це далеко не одиничний випадок, повірте. – Прим. авт.).
Історія №2: Беріть, вам буде потрібніше
Живемо з сім'єю в центрі Києва вже більше 7 років, рахуй, відколи в Донецьку це безчинство почалося. Будинок старий, як тут кажуть, "царський". Але щасливий, минулої війни чотири під'їзди розбомбили, залишився наш один. Із сусідами весь цей час спілкувалися на рівні «здрастуйте – до побачення». Зараз же, першого дня війни, вийшли в під'їзд, посиділи – поговорили. Наступного ранку глава сімейства з квартири на нашому майданчику приносить два мішки. В одному – картопля, в іншому соління, огірки, томатний сік, тушкованка. Я сам чоловік не слабкий, але як він їх доніс, уявити не можу - непідйомні. Тільки сказав: «Ми на дачу їдемо, візьміть, вам потрібніше...» Від подяк тільки відмахнувся – потім, мовляв.
Історія №3: Якщо грошей немає – не платіть
Мати та донька бігли з Києва довго. На перекладних більше доби. Дісталися Ужгорода. Ціль – кордон. Автобуси забиті, чекати і товпитися сил немає. Викликають таксі. Ціна питання – близько 500 гривень. Приїжджає легковик, водій - приємний хлопець близько 30 років, який погано розмовляє російською і українською, представляється Любомиром (ім'я яке - позитивне). У дорозі жартує, намагається підняти настрій, частує кавою. Уявіть: дві донецькі дівчини і ужгородський таксист, що мотивує їх, - саме по собі показово. Приїжджають на місце Любомир каже: «Якщо немає грошей або їх мало – не треба платити...». Наші з типовою донецькою наполегливістю відповідають: «Викликали – заплатимо!» Хлопець знаходить компромісне рішення – бере половину лише за бензин. А ще й валізи допоміг до КПП принести, переконався, що пройшли пункт пропуску, і лише потім поїхав. Залишив телефон: якщо повернетеся, допоможу влаштуватися на нічліг, безкоштовно.
Історія № 4: Сідайте, вам скоро народжувати
Поїзд Київ – Львів. Ще продаються квитки до першого класу, але вже ніхто особливо з розсадкою не морочиться. Хто сів – той сів. У тамбур якимось дивом пробивається сімейна пара. Або індійці, або пакистанці. Невеликі, максимум 160 сантиметрів на зріст. Дружині вже ось-ось у пологовий будинок. Стоять годину, дві... Зрозуміло, у вагоні божевілля, ніхто один на одного не звертає особливої уваги. Встає хлопець із комфортного «сидячого» місця, підходить до майбутньої породіллі і просто рукою показує: швидко сідай! Сам стає поруч із чоловіком, вкривається з ним одним пледом. Так і їдуть до кінця.
Історія № 5: Вареники для танкістів
По вулицях Києва зараз рухається багато військової техніки. Не говоритиму де, не говоритиму якої. Безумовно, страждає міський асфальт, але кому сьогодні є якась справа? На одній із центральних магістралей зупиняється танк. Пристойний, знову ж таки не говоритиму який. Вискакують хлопці із екіпажу, щось там підкручують. 3-5 хвилин... За цей час збіглися місцеві жителі. Хто з варениками, хто з соліннями, якийсь дід намагався нишком засунути в кишеню командиру пляшку чи горілки, чи самогонки. Той категорично сказав – ні. А ось вареники взяли. Стануть в нагоді.
І скажіть мені після цього: що Україна не єдина?