Що українські біженці по кілька діб стоять на кордоні, було написано чимало. Ми постаралися скоротити цей процес, наскільки могли, і ми змогли. Можливо, нам просто пощастило, а можливо наш план справді спрацював.
Як би там не було, розповім вам про наш досвід і про те, що чекає на українців по той бік кордону.
"Це для нас вся Європа збирає!"
Вчора я написала про те, як загалом за 26 годин ми подолали відстань від Києва до Ковеля. Ми мали два варіанти – їхати до 9 вечора на кордон або переночувати в готелі та їхати на кордоу вранці. Після тривалої дискусії ми вирішили все ж таки відпочити, оскільки 13 годин у пробках нас сильно виснажили. А о 7-й ранку, як тільки закінчилася комендантська година, ми виїхали з готелю в напрямку пропускного пункту Ягодин.
Треба сказати, що цей пропускний пункт було обрано невипадково.
По-перше, він знаходиться далі від основного потоку біженців. Ми кілька днів моніторили ситуацію на пунктах пропуску, і саме Ягодин здавався найменш завантаженим.
По-друге, він найзручніший для нас, оскільки наша кінцева точка – Естонія.
До кордону ми під'їхали о 8 ранку. На ньому не було жодної машини, і український кордон ми пройшли буквально за три хвилини. Жодних питань – куди їдете, навіщо і на скільки. Все ясно без слів.
Однак далі на нас чекав сюрприз – черга з більш ніж 100 машин, яка не рухалася більше години. Очевидно, польські прикордонники мали перезміну, але це не точно. Загалом ми простояли на кордоні 3 години – практично ніщо на сьогодні!
За час очікування я поспілкувалася із сусідами у черзі, які виявилися місцевими, та з'ясувала багато цікавих речей. Наприклад, мені розповіли, що вдень раніше в цей же час жодної перезмінки не було, і кордон переходили буквально за 10 хвилин. Мій співрозмовник із Ковеля вже двічі вивозив людей до Польщі, а цього разу на евакуацію нарешті дозріли його дружина та сестра.
Крім того, пояснили, що за пару кілометрів від кордону знаходиться спеціальний пункт для біженців, де можна безкоштовно взяти все – їжу, напої, засоби гігієни, одяг тощо.
– Я вчора набрав повну машину! – похвалився мій співрозмовник. - Так що їдьте - затаріть повну машину, а то вона у вас якась порожня. А заразом і подивіться, як живуть біженці без машин – це жерсть! Ви сама де ночували? У готелі? То я дивлюся, на біженку не дуже схожі.
Якщо чесно, у мене трохи пропав дар мови. Сваритися не хотілося, але й не спитати, як у нього вистачає совісті «затарити повну машину» товарами для біженців, я не могла.
– Це товари для українців – їх для нас увесь ЄС збирає! – повчально повідомив співрозмовник. - А я що, не українець? Значить, і для мене теж!
Його підтримав чоловік років 60 у кепці, який поскаржився на маленьку пенсію.
– У мене пенсія 1900 грн, – сказав він. – То невже я не можу взяти консерви та кілька упаковок туалетного паперу?
Я звернула розмову і пішла у машину.
Зелена карта
Хоча я чула, що біженців пускають не лише без страхування, а й без документів, відсутність в нашої машини «зеленої карти» трохи напружувала. Може, поляків це в умовах, коли вони межують із воюючою країною, хвилює в останню чергу, але естонців точно хвилює, та ще й як!
Зазвичай "зелену карту" можна оформити перед самим кордоном, але цього разу все було закрито.
Польські прикордонники нас теж пропустили без зайвих питань – не те, що про «карту» не запитали – навіть не задали свого улюбленого питання про те, чи веземо ми з собою м'ясо-молочні продукти, ввезення яких до країн ЄС заборонено.
Взагалі, не можна було не помітити, як разюче змінилося ставлення польських прикордонників та митників до українців. Я не раз перетинала польський кордон, і поляки мені завжди здавались дуже холодними та відстороненими. Цього разу вони були дуже співчувальними і розмовляли з нами майже ласкаво, як із дітьми. Це було дуже зворушливо, але основне здивування на мене чекало попереду.
На виїзді з польського кордону стояв мікроавтобус, який оформляв українцям «зелені карти» на 30 днів! Біля автобуса, на якому великими літерами було написано «безкоштовне страхування», стояло чоловік п'ять, і загалом стояння у черзі та оформлення зайняло у нас менше години.
Великодушна Польща
Поки чоловік стояв у черзі за картою, я вирішила прогулятися неподалік, тим більше, що побачила там щось на кшталт продуктового ринку. Вирішила купити всім чаю – все ж таки за три години на кордоні ми трохи промерзли.
Яким же був мій подив, коли «ринок» виявився не ринком, а місцем допомоги біженцям. Тут нічого не продавалося – все було абсолютно безкоштовно. Чай, кава, бутерброди, печиво, цукерки, теплі речі, пледи, серветки, памперси, мило, зубна паста і т.д.
Я взяла два чаї та два бутерброди – чоловікові та мамі. Потім повернулася за чаєм для себе і вибрала до нього найменший бутерброд. Це не сховалося від уваги волонтера, котрий зі словами «пані, це мало!» буквально насильно засунув мені до рук дві невеликі шоколадки.
Випивши чаю, я знову повернулася до волонтерів, щоб зробити фотографії, і мені знову впхнули в руки шоколадний батончик, а від кави вже довелося відбиватися.
І знову – те ж лагідне та дуже зворушливе ставлення, на яке я звернула увагу ще на кордоні. Просто до сліз, правда.
Але це ще не все. За 100 метрів від кордону нас зупинили поліцейські, щоб запитати, чи хочемо ми їсти та пити, і чи є нам, де ночувати. Ми подякували та сказали, що нічого не хочемо. Вони ще раз наполегливо запитали – можливо, ми соромимося попросити допомоги? Ми їх запевнили, що в нас усе гаразд, і попрощалися.
Іспанський сором
Чесно кажучи, пишу ці рядки та відчуваю іспанський сором. За тих людей з Ковеля, котрі вже знайшли собі підробіток у вигляді «перевезення» гуманітарки для біженців до себе додому. А ще більше – за себе через те, що не було сил конфліктувати та сказати їм в обличчя, що вони — безсовісні козли. Напевно, я була дуже виснажена, але це мене ніяк не виправдовує.
А ось що написав мені мій брат, який з дружиною та трьома дітьми дві доби діставався поїздом до Варшави:
"Дуже соромно. З п'ятниці ми ніде не заплатили жодної копійки. Волонтери годували та допомагали. У Польщі проїзд залізницею для українських паспортів безкоштовний. Тобто люди реально працюють, ніби на нас атомну бомбу скинули. А з усіх людей, з якими ми поспілкувалися дорогою, будинок повністю розбомбили лише в сім'ї з Харкова. Решта просто рятують дітей. У результаті почуваюся самозванцем. Так, ми вирішили не наражати дітей на небезпеку, яка дійсно величезна, але це не означає, що мені потрібно носити валізу і носитися зі мною».
До речі, про валізу це мій брат для червоного слівця сказав. Його сім'я залишила Київ без речей…