Популярний російський кінокритик, видавець та журналіст Антон Долін виїхав із Росії через те, що керівництво його країни розв'язало війну проти України. Він опублікував у Фейсбуці велику посаду, в якій поділився своїми почуттями. Наводимо його текст повністю.
- МЕНЕ ТУТ НЕМАЄ. Ми поїхали. Причин кілька. Хоча насправді лише одна – злочинна війна в Україні, ініційована керівництвом РФ. Неможливо жити в країні, навіть рідній та коханій, де тобі затикають рота. Особливо для людини, чий єдиний інструмент – слово. А ще я просто не міг дихати московським повітрям, у якому люди продовжували обговорювати плани, дивитися кіно, проводити мистецтвознавчі дискусії, ходити на вернісажі та прем'єри, доки в Україні вбивають та вмирають. Кожна хвилина такого існування підтверджувала очевидне: ти співучасник.
Зрозуміло, від'їзд – привілей. І все-таки вважаю важливим для протоколу повідомити: у нас немає жодних видів на проживання, других паспортів, закордонних робочих контрактів, відкладених грошей (трохи вдалося зняти перед виїздом), та й взагалі «запасних аеродромів» та «перспективних планів». Дивно, що все свідоме життя я відмовлявся їхати. Хоча звали та чекали. Моя батьківщина - Росія, інший я ніколи не бажав. Але жодної Росії більше немає. Росія – курка із відрубаною головою.
Весь світ звалився десять днів тому. Життя кожної людини, яка живе в Росії, говорить російською або хоча б причетною до російської культури, змінилася незворотно. Просто багато хто (більшість?) ще цього не усвідомили. В українців буде шанс повстати з попелу та руїн, вони стануть лише сильнішими та зможуть – якщо захочуть – забути про перенесені страждання. У нас на забуття не буде ні можливостей, ні права. Ми затавровані.
Десять днів я не можу думати ні про що, окрім війни. Мені важко навіть турбуватися про близьких, бо я постійно думаю про Україну. У мене немає там рідних, але є друзі-українці: чоловік Кіри Муратової, чудовий художник Женя Голубенко, який зараз в Одесі, мій вірний товариш та шляхетна людина Сергій Лозниця, кінокритик та автор «Мистецтво кіно» Наташа Серебрякова (вона у бомбосховищі в Сумах) ), та й багато інших наших авторів та критиків...
Але річ навіть не в друзях. Українці мають рацію, і тому вони переможуть. Рано чи пізно, але неминуче. Власне, вже перемогли. А ми терпимо катастрофу – ні, не економічну та політичну. Це — моральна катастрофа. Безсилля тих, хто виступає проти цієї системи та влади усі 22 роки, лише посилює почуття розпачу.
Я пишаюся, що починав своє доросле життя кореспондентом Ехо Москви. Тоді я висвітлював, ще як інформаційник, вибухи житлових будинків у Москві та другу чеченську війну (яку – пам'ятаєте? – вимагали називати виключно «антитерористичною операцією»). Пишаюсь і своєю причетністю до «Медузи», яка бездоганно висвітлює всі події нинішньої війни.
Як зараз дивитися кіно, думати про кіно, писати про кіно, я не розумію.
Перед від'їздом, виходячи з будинку на поїзд, ми побачили, що двері нашої квартири помітили (див. фото). Сенс ясний: «Ми знаємо, де живе твоя сім'я, стережись». Ідіть знаєте куди, жалюгідні Zомбі? Як сказав поет, "та він і не ховається".
МЕНЕ НЕМАЄ ВДОМА.
Вже виїхавши, прочитав в анонімних ТГ-каналах, що «втік із країни». Причому деталі втечі не залишали сумнівів: мої месенджери зламані. Ну, підслуховуйте і підглядайте, скільки влізе. Я вас не боюсь. Приховувати мені зовсім нічого. Новий номер "Мистецтво кіно" вийшов за день до нашого від'їзду. Прихопив із собою екземпляр. Поки що ми в Латвії на «Артдокфесті». Далі буде видно. Ні війні. PS Вибачте, на коментарі до цієї посади відповідати не буду, недоречні видалятиму.