Купив квиток у купе – сидітимеш у плацкарті
Напевно, стільки приїжджих у Львові, місті, яке вважається туристичною столицею країни, не бачили навіть під час масштабних фестивалів та свят. Щодня сюди прибувають тисячі людей – потяги йдуть переповненими.
Можливість присісти у поїзді, що йде на захід, навіть з квитком, є не у кожного.
- Ті, хто збирався з відносним комфортом їхати в купе, все одно туляться у плацкартах. Але хоча б сидять, - розповідають мешканці із північного сходу та півдня.
Здавалося б, Львів вже переповнений біженцями. На вулицях мають бути натовпи людей. Але стовпотворіння немає – лише біля вокзалу, автостанцій сотні тих, хто тільки-но приїхав чи їде ще далі. Нікого не тішать прогулянки центром, шоколад, кава та архітектура. Справжні мурашники – це волонтерські центри, приміщення, де приймають біженців, готують та розвозять їжу, приносять одяг та плетуть маскувальні сітки. Там, де люди зібралися, щоб спільними зусиллями допомогти біженцям. Тут завжди людно, гамірно і завжди є що робити.
Ліків не вистачає. Продукти дорожчають
На вулицях людей небагато. Немає черг, выдсутня метушня, як першого дня війни. Є продукти – не всі, але є. Ціни підвищені – іноді і вдвічі. Купив за старою ціною – вважай, пощастило.
- Одеське борошно, яке я завжди беру, раніше коштувало близько 40 гривень за 2 кг. Наразі його в магазині взагалі немає, є вінницьке – по 50 за два кіло, – зітхає у розмові з «КП" в Україні» львів'янка Анастасія Бур. – Не знаю, яке воно, та взяла. А що робити. Продавщиця сказала, що одеське наразі по 70 гривень було б. Тому й не беруть із складів, постачальники підняли ціну. Кому війна, а кому мати рідна... Хліб можна купити тільки якщо встигнеш. Але вже легше, ніж у перші дні, – навіть гречку знайшла і рис. Не було ж нічого!
Ліків в аптеках часом не вистачає – деяких позицій, які завжди були у мирному житті, немає. Особливо для діабетиків. Заспокійливе і корвалол закінчилися першого ж дня війни – люди в паніці забирали останні пляшечки, сподіваючись, що «ці важкі кілька днів, а то й день переживемо з валер'янкою». На деякі ліки ціни підскочили. Але вони зростали і раніше.
У своєму районі потрібних ліків, для тих самих діабетиків, може не бути взагалі – доводиться їхати в інший через блокпости, які облаштували місцеві жителі. Львівські блокпости – не донецькі і не київські. Поки що. Тьху-тьху.
– У нас пацани притягли бетонні блоки та перегородили половину дороги, – розповідає мешканка передмістя Львова Вікторія. – Поставили місцевого дядьку, котрий «регулював». Вони думали, що це "Майдан". А це війна. Звичайно, з'явилися затори. Але зараз уже там стоять поліція та тероборона, наші активісти гріються біля багаття, яке розпалили у бочці. А в селах і далі стоять звичайні місцеві пацани.
На блокпостах місцевих зазвичай не зупиняють – спокійно пропускають і автобуси, і легкові машини.
«Може, нас взагалі із землею зрівняють. Ми ж «бандерівці»
Мешканці допомагають військовим, теробороні та біженцям. Ольга, дружина військовослужбовця, пішла у волонтери. Її чоловіка – військового пенсіонера – повернули на службу. Поки що сидить у Львові. Виїжджати жінка не хоче – каже, що одного чоловіка не покине.
- Донька вчиться і працює у Польщі, так вона кричить: «Я приїду до тебе - допомагатиму!» Матюками і вмовляннями, суворими заборонами з чоловіком домоглися, щоб вона навіть не думала про це, - каже Ольга. - Ще не вистачало за неї переживати. Нехай сидить у Польщі.
Чоловік Катерини від першого дня у теробороні – роблять протитанкові їжаки з металу. Завод, де він працював, зупинився. У його помешканнях приготували місця для біженців. Вони були всі зайняті вже через два дні киянами.
- Я боюсь за дітей. У мене двоє маленьких – донька та немовля-син. Але чоловік нікуди їхати не хоче, погрожує, що відпустить лише без дітей, – нарікає львів'янка Катерина. – А я за їхнє майбутнє переживаю. У нас поки що спокійно, але можуть прийти і «по нашу душу». Може, про нас мовчать, бо ми їм і нахрін не потрібні. А може, просто із землею зрівняють, що й руїн не лишиться... Навіть думати страшно. А нас же вважають «бандерівцями», яких і у полон не беруть.
«Батьки не можуть виїхати. Залишається тільки молитися»
Приватні будинки в селах та ближніх передмістях заповнені. До людей їдуть родичі із Києва, Житомира, Миколаєва, Запоріжжя. Сплять на підлозі.
– Приїхали свати з Миколаєва та син із дружиною ы донькою з Києва, – каже мешканка села Чижиків під Львовом Галина. – У нас будинок недобудований – лише один поверх звели. Спимо у непристосованих для цього приміщеннях.
– Донька з чоловіком та дитиною, син із двома дітьми та дружиною, свати приїхали, – каже мешканка передмістя Винники Надія. - Втікали з Ірпеня. Дякувати Богові, встигли виїхати.
А хтось і не встиг.
- Ось ви вірили, що почнеться війна? Ніхто у це не міг повірити. Я і зараз сиджу вечорами і думаю: «Цього просто не може бути. Такого не буває», - каже мешканка селища біля Львова Оксана. - Мої батьки залишилися біля Бучі. Я не можу дивитись звідти фотографії. У середині лютого, у 20-х числах, вони, коли кликали їх приїхати, відповідали: «Ще невідомо, чи щось буде», 24-го – «невідомо, чи розвиватиметься, може, ще ви до нас зі Львова будете тікати», а за кілька годин вже втратили можливість звідти виїхати. Сидять без світла та води з 27 лютого. Продукти в магазинах скінчилися через день після початку війни – магазини закрили, бо нема чим торгувати. Підвезення немає. Телефони сіли. Заряджають від генератора лише військових. Дають пораду, коли зрідка вдається якось зв'язатися: "Купіть сонячну батарею, сушіть сухарі - не буде хліба, набирайте у всі ємності воду і запасайтеся ліхтарями та батарейками". Виїхати неможливо. Кажуть, що будуть гуманітарні коридори, але й їхати страшно – цей напрямок один із найнебезпечніших сьогодні. Скількох вбили дорогою. Залишається лише молитися.
«Куди тікати? Укриття далеко»
У Львові, яке сьогодні є спокійним містом, як і інші у західних областях, люди все одно напружені та тривожні. Миряться зі старими ворогами, сваряться з друзями дитинства. Вони не знають поки що, як це - спати і жити у підвалах під звуки бомб та снарядів, що розриваються поблизу, тут не обвалюються будівлі та архітектурні пам'ятники. Але страх не полишає. Як пульсуючий колючий м'ячик, він тепер оселився всередині у багатьох.
— Зібрав тривожну валізку, тривожний рюкзак, сам сиджу біля них тривожний, — каже львів'янин Богдан. – Тільки гумор і рятує. Ніколи не любив Земфіру, але тепер пісня «Хочеш, я убью соседей, что мешают спать» – улюблена. Вимикаю світло, коли темніє. Скрізь темно ввечері навіть у ранній час.
Лунає оглушливе виття сирени – перехожі у тихому Львові присідають, затиснувши вуха руками, і безпорадно озираються, не знаючи, куди бігти.
- Ось сьогодні сирена застала мене біля крамниці. Не встигла за ручку взятися – завила, в секунду співробітниця перед носом захлопнула двері: «Коли сирена – не приймаємо», - розповідає Юлія Братко з передмістя Львова. – І куди тікати? Навколо – жодного бомбосховища. До магазину, де вітринами поріже? Стоїш як укопаний, сховатися нема де. Так, я бачу на стовпі список, де є бомбосховища, але мені туди півгодини бігти чи викликати таксі. У нас таких штук п'ять на містечко із 30 тисячами мешканців.
Оренду квартир піднімають удвічі. Таких обіцяють покарати
Ціни на оренду житла у Львові почали збільшувати. Одну кімнату за добу намагаються здати за ціною місячної оплати, а за однокімнатну квартиру на місяць просять тримісячну вартість. Але вибір у тих, хто прибуває до Львова, невеликий. Не хочеш – не бери, знайдемо інших. Не всі ставляться із розумінням.
– Однокімнатну квартиру здаю за 400 доларів, – каже господиня поки що вільної квартири Олена. До війни вона б умовляла за 200 доларів. - Сама їду за кордон - так все це тисне психологічно... Мені б айтішників сюди поселити, максимум двох.
Мер Львова пообіцяв прирівняти тих, хто підвищує ціни на житло для біженців, до мародерів. Але поки що нікого не прирівняли. Принаймні публічно.
Львів'яни скаржаться на приїжджих, поляки – на львів'ян
Налякані війною львів'яни, які розуміють, що кожен може виявитися без даху над головою або з постійною канонадою за вікном, не схвалюють жадібних орендодавців.
- Ми добре ставимося до біженців. Але у кожного поняття «добре» різне, – каже Ольга. - Моя сусідка пече їм хліб і відносить. Раніше вона робила торти, але які зараз торти? Інша відвезла їх до свого порожнього будинку. Але вони сказали, що "такі умови їм не підходять". Так, там немає особливих розкошей, бо ніхто не живе, але жити можна – є світло, вода, газ, є де спати. Тепло. У деяких завищені вимоги. Пропонуєш житло безкоштовно – не подобається. Нарікають і на те, що їжа «не така».
Вчора у селі швиденько зарізали кабана, накрутили для них тушонки. Приносимо й те, що самі їмо, а отримуємо у відповідь такі коментарі, ніби притягли помиї... Неприємно, але мовчимо. Співчуємо. Не хочемо, щоб Україна зникла. Всі під Богом ходимо. Наші львівські – не краще. Поляки вже скаржаться на особливо оборзілих із західних областей, які теж вимагають королівського ставлення та відповідних апартаментів.
Вірять у наших
Настрій у більшості людей патріотичний. Навіть піднесений. Впевнені, що наші переможуть.
Жінкам та дітям у Львові намагаються допомагати. А ось до чоловіків, які приїхали із сім'ями, ставлення натягнуте. Відповідь пряма: «Нехай йдуть воювати».
- Не можуть за здоров'ям чи ще з якихось причин – тоді до тероборони, - зазначає Марія. – Зрозуміло, що багато таких, хто, як то кажуть, «і пороху не нюхав». Тоді нехай допомагають волонтерам чи бійцям. Мені друг щойно дзвонив. Він поїхав до тещі до Іспанії раніше, міг там і залишатися – та ні, приїхав. Висадили їх на вокзалі з автобуса вночі – жодної машини, щоб дістатися. Таксі немає. Йшли пішки десять кілометрів. То тероборона, то поліція зупиняла через кожен квартал. Після третього разу паспорти вже несли у руках, навіть не ховали.
Волонтерська робота у місцевих жителів наразі є для кожного – доки жінки готують та розносять їжу, одяг, розбирають тканини для плетіння маскувальних сіток і плетуть їх, чоловіки виготовляють протитанкові їжаки. Багато хто в теробороні.
Деякі сім'ї залишилися взагалі без чоловіків. Наприклад, у Зоряни із двома маленькими дітьми із села під Львовом у Житомирі служать і мама, і тато, а зараз забрали до армії і брата, і чоловіка.
У Львівській обласній військовій адміністрації закликають усіх чоловіків від 18 років до 60, які приїхали, з'являтися до територіальних центрів не пізніше 24 годин після прибуття.