Близько 9-ї ранку у моєму районі чути були звуки пострілів. Знайома з іншої частини міста виклала пост, що в них уночі стріляли, а по стінах укриття щось ляскало.
Вранці, пише, вийшли зі укриття та побачили через дорогу труп чергового носія русскава міра. "Собаці - собача смерть!" - сказала сусідка і незворушно пішла додому.
Інші кияни пишуть, що у них у районі теж знаходили диверсантів. Ще одна знайома як пішла у четвер в укриття, так із нього додому поки що не поверталася. Живе там.
Після ранкової стрічки новин отямитися складно. Дізнаюся, що глава сім'ї, яку розстріляли в Охматдиті, був моїм знайомим. Антон Кудрін, його дружина Світлана Западинська, їхня дочка-четверокласниця Поліна загинули. Ще двоє їхніх дітей – Софія та Семен – у важкому стані в лікарні.
І це неможливо зрозуміти. Особливо коли за вікном зовсім сонячно і тиша.
Беруть по 10 батонів в одні руки
Мер закликає «не шастати». Але магазини з 8.00 відкриються, правда?
І після більш як доби комендантської години кияни рвонули на волю. Ні, на вулицях людей практично немає: але в супермаркетах можна переконатись, що евакуювалася дуже маленька частина мешканців. Ось і я на 10-у годину наважуюсь вийти.
У невеликому «Сільпо» біля будинку – черга хвостом зміїться за сусідні будинки. Наважуюсь на безпрецедентну дурість бігти до іншого району. Там магазинів більше. Та є одне "але" - треба перебігати міст через дорогу. Легким рухом руки пішохід перетворюється на добре прострілювану мішень. І справді, ледве дійшла до середини, як зовсім близько загудів літак… Пронесло. Лише трохи віддалік у небі слід від ракети – збили!
В іншому районі до магазинів теж кілометрові черги, переповнені візки - незрозуміло, чи розраховують, що війна затягнеться, поки ми ще й всю РФ не завоюємо, чи готуються до грандіозного бенкету перемоги. Підозрювати співвітчизників у занепадницьких настроях не хочеться. Зрештою, народ, який зможе з'їсти всі ці припаси та використати увесь туалетний папір, не перемогти.
У кілометрових чергах робити нічого, лише обговорювати ситуацію. Хтось запитує, чи сирена працює, а то в них не чути. Хтось розповідає, у яких магазинах що можна купити. До честі киян, чуток та пліток не розносять.
Біля довжелезної черги в Novus зупиняється машина:
- За кілька кварталів у магазині немає черг. Я можу підвезти чотирьох.
Погоджуються троє. З черги чути крики «Дякую!» на адресу водія.
У магазинах беруть переважно хліб (хоча як беруть - ці полиці змітають першими), овочі для борщового набору. Перець, помідори лежать вільно. Не беруть і алкоголь – очевидно, розуміють, що небезпеку треба зустрічати на тверезу голову.
Ще на вулиці нарешті вивели погуляти собак. Американський пітбуль у шапочці та комбінезончику радісно підбігає до перехожих.
- Ви знаєте, - ділиться господар, - вона нічого не боїться. А ось від вибухів ховається. А так смілива дуже!
Інша собачниця розповідає:
- Час Ч, а собака проситься. Їй же не поясниш. Скулить, лапами б'є, на пелюшку відмовляється ходити. Що робити – беру паспорт, надягаю білу куртку – ніколи ще собаку у світлому не вигулювала! Але, дякувати Богові, ніхто не зупинив. Поліцейські машини проїжджали, бачили мене, але не зупинялися.
Бензин продадуть. Якщо буде
На заправці – порожній щит. Напис на дверях: «У Києві діє комендантська година з 22.00 до 7.00. АЗС працюватиме лише для спецтранспорту екстрених служб та військових. Прийматимуть лише талони та паливні карти. В решту часу - звичайний режим роботи за наявності палива». (Зверніть увагу! 28 лютого комендатська година почнеться о 20-00.)
Але, схоже, бензину немає. У черзі чекають три чи чотири машини.
Магазинчик при заправці також працює. Є все, окрім хліба.
Є ще кілька відкритих невеликих продуктових лавок, але в основному все закрито.
Біля метро працюють дві кіоски: один із сигаретами, другий - зі свіжоспеченими форнетті. Черг немає. Кава є.
- Не страшно? Вам хоч є куди втекти у разі чого? – питаю у продавщиці, якій у кіоску й розвернутися ніде.
- Та що вже. Начебто поки що спокійно, - відповідає вона.
Справді, поки що спокійно. На відміну від того пекла, яке відбувається у Харкові. Суцільні обстріли житлових районів – і вдень, і вночі. З жахом читаю повідомлення колишньої колеги.
Відкриту аптеку знайти проблема
Велика проблема – всі численні аптеки в окрузі закриті, а мої ліки закінчуються. Побігла до поліклініки, там було їх три – ні, закрито. Поліклініка, втім, працює.
Медсестра Оксана каже, що вдома сидіти немає сенсу.
- Ось пішла до сусіднього супермаркету, зайняла чергу. Чим там стояти, краще за цей час на роботі щось зроблю. Я сама з Донецька, надивилася, коли доньку вивозила у 2014-му. Мені вже не страшно. І в укриття не пішла – у нашому підвалі завалить швидше, ніж у квартирі. Увімкнула фільм про вампірів і так провела ніч.
За цей час кілька телеграм-каналів опублікували карту відкритих аптек.
До найближчої, що працює, чотири кілометри. Поки біжу, списуюсь із співробітницею – щоправда, вона періодично тікає в укриття, отже, робочий процес затягується.
Автобуси їздять. Поки бігла, побачила, що працюють три маршрути.
На підході до метро – блокпост. Щоправда, для автомобілів. Хлопці з тероборони у цивільному, але з автоматами. Якась бабуся принесла стопку стаканчиків, гарячий чай та невеличкий перекус.
Попросила дозволу сфотографувати на репортаж, дозволили.
Нарешті дісталася аптеки. На стояння у черзі пішло три (!) години.
Черга дуже дружелюбна. Багато хто розговорився, допомагають один одному. Розходячись, бажають перемоги. З поганого: моїх ліків немає. Очевидно, доведеться побігати ще завтра.
А погода має свої закони. Дуже яскраве сонце, тепло, навіть птахів чути. Адже вже навесні. Впевнена, що наша перемога буде вже навесні.