79-річна Валентина Константинівська із Маріуполя несподівано стала зіркою. Фото пенсіонерки, яка навчається стріляти на курсах тероборони, за кілька днів розлетілося світом. Західні ЗМІ наввипередки публікують знімки сивоголової дами з манікюром, що старанно цілиться з автомата.
Навіщо Валентина Михайлівна взяла до рук зброю, вона розповіла «КП в Україні».
«Збулася мрія – взялася за автомат»
Валентина Константинівська мріяла "потримати автомат" ще вісім років тому. Однак тоді отримала відмову.
- Мрія навчитися стріляти з'явилася у мене в 2014 році. Але тоді мені відповіли: Ти занадто стара і не зможеш. Сказали, що впаду, не зможу підняти 20-кілограмовий бронежилет, – розповідає Константинівська. - На той час мені йшов 71 рік. Я хотіла допомагати нашим воїнам у бою. Якщо не стріляти, то заряджати автомат чи подавати патрони. Але в АТО брали лише молодих.
Сьогодні ситуація кардинально змінилася. На тлі загрози російського вторгнення в Україну повсюдно відкрилися курси тероборони. Отак на 80-му році життя пенсіонерки її мрія несподівано збулася.
- Я побігла на тероборону відразу, як дізналася, що тут навчатимуть поводженню з автоматом. Спочатку слухала та записувала на телефон лекції про те, як правильно зупиняти кров та накладати джгути. А потім пішла шукати, де розповідають про зброю. Ви ж розумієте, «старе як мале», - сміється наша співрозмовниця. - Почала заглядати, як у ріжок набивають патрони. Молодь слухає – і я свою стару голову засуну: а раптом і зможу чимось допомагати.
Потім пенсіонерці показали, як розбирають та збирають автомат. Нарешті справа дійшла до вивчення техніки стрілянини з різних положень.
- Дивлюся - всі лягають - і я розстебнула пальто і лягла. Почала мушку шукати. Варто взяти до рук навчальний автомат – як набігли фотографи, кореспонденти та давай знімати! Я жартую: «Ви мені ціль закрили! Зараз стрілятиму! Відійдіть, а то в вас влучу! - сміється наша співрозмовниця. – Ще не пройшла курси, а вони вже фотографують!
Валентина Михайлівна чудово розуміє – одного уроку в даному випадку, звісно, замало. Та й визнає – по-справжньому стріляти, швидше за все, не зможе – їй надто важко відтягувати затвор. Зате вона тепер знає, з чого складається автомат.
– Патрони я набивати вже вмію, це нескладно. Тож якусь допомогу в бою надати зможу, - запевняє пенсіонерка.
Рідні Валентини Михайлівни її захопленню не перешкоджають. Навпаки, дві дочки та онуки маріупольської активістки віднеслися до раптової слави мами та бабусі з великим ентузіазмом. Ще б пак знімки маріупольської пенсіонерки з автоматом потрапили в «Нью-Йорк Таймс», «Бі-Бі-Сі» та інші західні ЗМІ.
- Один іноземний кореспондент сказав мені: "Ваша фотографія летить у всьому світі!". Я відповіла: «Ну, здрастуйте! Я ж тут не одна! Нас багато», – каже Валентина Константинівська. - Стала зіркою на всю планету, мабуть. Сміємося над цим із моїми доньками. А у онуків – захоплення! Кажуть: «Ой, у нас ТАКА бабуся!!».
Одягали армію
Нашим бійцям Валентина Михайлівна почала допомагати ще на початку війни.
- Поки наші стояли навколо Маріуполя, готувала хлопцям аджику, варила борщі та смажила пиріжки, які мали великий попит. Спершу робила все сама, потім до мене приєдналася донька, а потім – інші волонтери, – згадує маріупольська пенсіонерка. - Коли все тільки починалося, солдати ходили в шльопанцях! Ми з волонтерами з організації «Новий Маріуполь» приходили до секонд-хендів та спустошували магазини в день знижок. Після цього я весь одяг прала, сушила у дворі, розкладала по коробках і розвозила хлопцям. Скільки ми робили! Почала пекти, смажити, сітки плести, кікімор робити, бандани, балаклави. Люди несли речі, а ми їх перекроювали. З рукавів робили шкарпетки, з драпу – устілки. Одягали всю армію.
За словами Валентини Михайлівни, лише після 70-ти її життя стало по-справжньому насиченим. У минулому наша співрозмовниця працювала економістом, чекала з рейсу чоловіка-моряка, виховувала двох дочок, а після онуків.
- Я сором'язлива за природою – за себе просити не стану. Думаю: «А навіщо воно мені потрібне?». А за іншого і боротимусь, і проситиму. У мене і жовчний видалили, я нирку доньці віддала. Грижа була – вирізали. Себе не жалію – інших жалію. Хтось скаже: «Дуркувата», - продовжує Константинівська. - Коли мене запитують: Ти не боїшся? Відповідаю: А чого мені боятися? Я своє життя прожила, тільки хлопців наших на фронті хотілося б захищати. Це ж наша нація! Їм дітей треба народжувати, а вони гинуть. Війна доброю не буває: гинуть люди – і з того, і з того боку. Але прогинатися також не можна. Незважаючи ні на що, ми з дівчатами не здаємось. У нас немає гена рабства, ми маємо ген боротьби!
Незважаючи на складні часи, Валентина Михайлівна вірить, що у майбутньому Україна буде схожою на казку.
– Цього року я їздила до Іспанії до дочки. Приїжджаю – а довкола така краса! На горі – хмара, море – блакитне, трава – зелена. Бігала та фотографувала все, що бачила. І тут один наш волонтер надсилає відео про Україну. І куди поділося моє захоплення від подорожі? Сльози як бризнули! Я забула про Іспанію. Побачила знайомі краєвиди – і зрозуміла, що Україна краща: це наше, рідне, улюблене, – ділиться своїми мріями наша співрозмовниця. - Хотілося б бачити чисту, гарну країну, з добрими, культурними та освіченими людьми. Як було раніше? Навіть родичі один одного на «ви» називали, і ніхто не матюкався. Така для мене Україна – ніжна та красива.
Незважаючи на бойовий настрій, у душі наша співрозмовниця хоче миру.
"Наївно вважаю, що буде Мир", - написала Валентина Константинівська на своїй сторінці у фейсбуці. Ми також на це сподіваємось, Валентино Михайлівно.