Блогерка і телеведуча Олександра Миколюк у пості в своєму інстаграмі пояснила, чому торкнулася у блозі теми війни.
«Нещодавно я висловлювалася на тему Донбасу, але, мабуть, нікому не було до цієї справи, а зараз, коли я говорю про країну в цілому, всі запитують - чому ж, Саше, ти торкаєшся політики у своєму блозі, - написала вона. - Відповідь проста: я бачила на власні очі, як мій Донецьк - моє рідне та улюблене місто перетворюють на руїни. Я знаю, як це, коли люди не сумніваються, чи збирати їм речі, а саме їх збирають. В поспіху. Все необхідне. Вибігають у під'їзд, в який у цей момент влітає снаряд і позбавляє їх життя».
За її словами, для багатьох українців проблема Донбасу «була лише тим, за чим вони з переляком спостерігають у випусках новин, але зараз, коли над нами нависає чергова загроза, і нікому незрозуміло, що буде далі, а всі мої друзі та знайомі в паніці і в страху, я не можу писати вам про те, як правильно підібрати джинси чи крем для рук узимку».
«Я пройшла зовсім інший шлях, тому я не можу не відчувати емоцій щодо потенційної загрози вторгнення, - пише телеведуча. - Я поїхала з рідного міста у п'ятнадцять років, і через розкол у моїй родині на той час мама вирішила залишитися в Донецьку, а тато вже давно жив в іншій країні. Не описати словами той жах, коли мені дзвонить найкращий друг, і кричить у слухавку: «Саше, подзвони мамі, спитай, чи все гаразд. Щойно закінчився артобстріл нашого району. У нашому будинку вибиті всі вікна». Через кілька місяців я поїхала до Європи і вступила на політологічний факультет. Моєю метою було не балотуватися в президенти, і поміняти все «якщо ти така розумна, то йди у владу, і все поміняй, чи мізків вистачило тільки цицьки пришити?» (Привіт, Джулі, Ви відчайдушно просили, і я все-таки побачила ваш коментар). Поясненням послужило те, що я просто не могла думати ні про що інше. Війна в моєму місті настільки поглинула мої думки, що інтерес до всіх інших сфер мого життя зник».
Миколюк зазначила, що війна триває вже вісім років, і рідний для неї Донецьк увесь цей час періодично бомбардують.
«Багато хто забув, а я ні, - йдеться в пості. - Тому, друзі, я й обговорюю цю тему. Я просто не можу бути осторонь. Фізично не можу і морально. Це біль, з яким я зіткнулася. Я вже бачила, як це починалося, тому мені страшно. Дай Боже, нас з вами обмине це лихо. Я не засуджую тих, хто не коментує ситуацію в країні, як і не засуджую тих, хто просто не знайомий з цим, тому, не може відчувати жодних емоцій щодо цього. Але я щиро зневажаю тих, кому є що сказати, але вони вибирають цього не робити. Як і щиро зневажаю тих, хто скаже мені, що я не маю права коментувати ситуацію, і стануть пояснювати, як я повинна «правильно» почуватися після того, як я поділилася з вами цією історією. А блогерам, які коментують мій пост із засудженнями у своїх профілях бажаю, задуваючи свічки на своєму наступному дні народження, загадати собі емпатію. Це чудова якість. Можливо, тоді й друзі у вас з'являться, а не лише шанувальники вашої творчості у мережі. І звичайно, робити це під мирним небом над головою, де б ви не знаходилися».