«Тільки вперед!»
Невелике село Комарове над річкою Прип'ять знаходиться за десять хвилин їзди від селища Ратне на Волині, до чиєї громади воно належить. До кордону з Білоруссю – 20 кілометрів. Як і всі селища в глушині, Комарові потроху вимирає… У місцевій школі залишилося всього 57 діточок – тут навчаються до дев'ятого класу. Місцеві зітхають: швидше за все, закладу залишилося працювати недовго - вже з наступного року можуть залишити лише початкові класи, а там взагалі, чого доброго, закриють... Утримувати його громаді не під силу.
Хоча школа у Комарові не пасе задніх за рівнем освіти. Місцеві випускники навчаються у престижних вишах у Києві та інших обласних центрах. А вчителька української мови та літератури Галина Шура, яка працює в ній уже 36 років, днями вдруге стала переможницею радіодиктантів національної єдності. Цього разу - єдиної серед численних учасників, яка не припустилася жодної помилки.
"КП в Україні" зв'язалася з переможницею.
- Галино Серапіонівно, вітаємо з перемогою! Поділіться, навіщо вам, учителю української мови, здався цей диктант? Ви не впевнені у своїх знаннях?
- Не те, що не впевнена – хочеться більше знати. Пишеш, щось нове дізнаєшся, удосконалюєш отримані навички, а що невідомо – шукаєш. Хочеться писати – тому, що це крок уперед. А ми ж із дітьми працюємо, і нам треба лише вперед.
- Чи багато сумнівів було під час диктанту?
- На перший погляд, він здався мені нескладним. Але знаючи, що там буде і якесь ускладнення, у кількох місцях роздумувала – не одразу відправила.
- Що було найскладнішим?
- Найважчою була певна конструкція у другому абзаці, що виділялася тире. Автор читав, і на цьому місці слово «проносилося» прозвучало голосніше… Вже в останні секунди поставила там знак оклику.
«Як жити в Україні, не знаючи рідної мови?»
- Як потрібно готуватися до диктанта, щоб перемогти? Ви як готувались?
– Чесно кажучи, я не готувалася. Просто шукала, хто такий Андрухович, щоб із його стилем познайомитись. І вже потім, коли перестала писати, продовжила вдосконалювати свої знання про автора. А особливої підготовки не було.
– І як вам Андрухович? Подобається?
- Чесно – не читала особливо. Так, уривками – звідти шматочок, звідти. Чула – сучасний, модерний, популярний... Але, знаєте, у програмі школи вивчення його немає. Виходить, цікавишся, але загалом.
- Галино, така ідеальна грамотність щось дає в житті? Чи так це необхідно в наш час, коли всі помилки в текстах автоматично виправляються?
- Бути грамотним - це не є чимось поганим, це дуже добре. І як жити в Україні, не знаючи своєї рідної мови ? Насамперед треба знати свою рідну мову, досконало знати. Хоча годин у школі у нас небагато – вже англійської більше за розкладом, а українську скорочують… І англійська, як міжнародна мова, важлива, але й рідна важлива. Якби збільшували годинник, то діти були б грамотнішими. Але не всі діти гуманітарії і не всім легко йде мова.
- Чи може ваша перемога у цьому змаганні серед найписьменніших сьогодні бути стимулом для дітей?
- Так, це приклад. Я намагаюся писати з дітьми та відправляти роботи разом, але зараз через карантин та дистанційне навчання не зробили цього. Хоча діти з 8-го класу будинку намагалися, але не встигали записувати та закинули. Минулими роками я писала зі своїми випускниками, а останнім часом і діти не дуже хочуть, і ці обмеження вибивають із колії. Якби були у школі, то писали б, а вдома я не можу їх перевірити та організувати.
- А як ви взагалі цей диктант проходите? Знаю, дехто записує на диктофон, а потім ще раз слухає.
- Я записала за один раз, а що не встигала, дописувала при повторному читанні. Просто почерк вийшов такими «карлючками» - тому, що поспішала. Але потім сіла та спокійно переписала. Ще трохи подумала, поправила і так відправила.
Джамала навчила: «кримськотатарський» пишеться разом»]
- Ви вже не перший рік пишіть диктанту.
- Я пишу вже років шість, але відправляю не завжди. 2017 року теж була переможцем. Тоді мені надіслали диплом за бездоганне написання. Після цього ще кілька разів писала. Минулого року на «корону» захворіла і за станом здоров'я не писала. А цього року вирішила не пропускати. Це вдруге я перемогла, але вперше, коли я єдина переможниця. Є диплом, дві книги надіслали цікаві.
- Цього разу ви були певні у своїй перемозі?
- Ні, я не була певна. Минув період, можна було звіритися з правильним текстом, а я якось... Не те, що боялася, а просто думала: що буде, то буде. А раніше перевіряла, чи це був стимул - я чогось не знаю, значить, треба подивитися і запам'ятати. Коли був текст про Джамалу, я написала «кримськотатарський» через дефіс, а треба разом. Це я все життя запам'ятала.
- Ще хтось із вашого оточення пише диктант? Може, рідні чи з вчителями змагаєтесь у граматиці?
- Мамо, її вже рік як ні, залишалася вдома і слухала радіо. І в день писемності теж писала, поки що бачила. Я в школі, вона – вдома. Вона не відправляла, вдома я перевіряла – навіть не знала, що моя мама пише так грамотно. Було кілька помилок, але все одно такого я не очікувала від неї. Вона бібліотекаря. Але останні роки перед пенсією працювала зовсім не за професією - бухгалтером-касиром.
– 75-річна Крістіна Гоянюк зі Львова пише диктанти вже 20 років… Ви теж не налаштовані кидати?
- Я по радіо чула про неї, минулого року теж якоїсь помилки припустилася. Думаю, що в мене вийшло завдяки моїй інтуїції. Звичайно, я щороку писатиму диктант із дітьми разом. Усі – діти хочуть чи ні, але будуть!
- Як взагалі проводите день радіодиктанту? Диктант та перевірка багато часу займають, відпрошуєтеся з роботи?
- Я повідомляю дирекцію, мені виділяють клас, і з бажаючими дітьми з різних класів ми організовуємося і пишемо. Дирекція допомагає, не забороняє.
- До вас односельці приходять із проханнями допомогти правильно щось написати, скласти лист?
– Якщо звернення, якісь документи оформити – то так, були випадки, коли зверталися.
[h5_tt class="orange_h5_title" text="Учень – на автомобілі, а вчитель – на велосипеді
- Чи багато ваших учнів є призерами чи переможцями олімпіад?
– В останні роки немає. Школа маленька – по п'ять-шість дітей у класі. Одна випускниця навчається у Києво-Могилянській академії на журналіста – вона і у конкурсах, і на олімпіадах призові місця посідала. Вона вже доросла. Кожна дитина має свою схильність. Не всі гуманітарії, не всі математики. Може, й від учителів залежить. Знаю по собі: якщо вчителі любиш, то предмет любиш.
– Які проблеми зараз є в українській школі?
- Якщо нашу школу брати... Цього року ми ще вчимося, а що буде наступного - не знаю... Коли організувалася Ратнівська громада, постало питання про зниження нашої школи до першого ступеня - повинні залишитися лише початкові класи. А середні, з п'ятого по дев'ятий, хочуть возити до райцентру за сім кілометрів від нас. Нам сказали, що 28 дітей возитимуть, а нас закриють. Дорога дуже погана, ґрунтова – за проектом це не дорога, а дамба, яка відділяла річку від села. Батьки збиралися і туди їздили, і сюди їх викликали – і цього року відстояли школу. У нас нове велике приміщення, і громада не має грошей на утримання повноцінної школи. Надалі ми так думаємо, хочуть закрити нас зовсім. Ми зараз боремося, відстоюємо свою школу. Наші випускники навчаються і у Києві, і у Вінниці, і у Тернополі у престижних вузах... Чому ми маємо закриватися?
- Що потрібно зробити, щоб професія вчителя знову стала престижною?
- Ой, я навіть не знаю… Якщо дивитись у селі – то нам трохи легше, у нас є домашнє господарство, і ми виживаємо. Потрібно підняти зарплату – тому, що молодий фахівець отримує зарплату, на яку не можна прожити. Це ми вже з досвідом та надбавками маємо трохи більше. А молодий не піде. Тому, мені здається, перше – це матеріальне забезпечення. Якщо буде це, то престиж підніметься, ми виглядатимемо гідніше в селі. Учень їздить до Польщі та купує автомобіль, а вчитель або пішки йде на роботу, або на велосипеді. Цей учень підвозить мене і підсміюється: «Ось у мене за місяць стільки, скільки у вас за рік». У нас молодому спеціалісту платять шість тисяч, а якщо у нього менше годин, то й шести не буде. Все впирається у матеріальне питання.