У вересні Градський переніс коронавірус (і заперечував це до останніх днів) - мабуть, його самопочуття було з цим. Минулої п'ятниці артиста госпіталізували. У ніч на неділю його не стало. Ішемічний інсульт. Або, як кажуть медики, інфаркт головного мозку.
Таємниця чорних окулярів
У 7 років Градський разом із батьками переїхав із Челябінської області у Москву і вступив у Гнесинську музичну школу. Спочатку Сашко займався на скрипці, але потім стало очевидно, що справжнє його обдарування лежить трохи в іншій області. У 50-х він виконував пісні з репертуару Робертіно Лореті і навіть потрапив на Всесоюзне радіо. А 1969-го, у 19 років, вступив на факультет сольного співу Музичного інституту імені Гнесиних (потім він ще додатково навчався у Московській консерваторії за класом композиції).
З одного боку, найреспектабельніші радянські музичні заклади: наставником Градського в консерваторії був Тихон Хренніков, про який Олександр Борисович зберіг найтепліші спогади. З іншого - він усю молодість виступав у популярних і дуже «сучасних», на тодішній погляд, колективах («Слов'яни», «Скоморохи»). Коли Градського помітила Олександра Пахмутова і вручила йому головний хіт «Як молоді ми були», нього обрушилася величезна, всесоюзна слава.
Але чи можна його назвати суперзіркою радянської естради? Швидше він потім існував окремо від неї, паралельно їй: були ті, хто його любив, були й ті, хто категорично не приймав. У 80-ті його сприймали швидше як автора-виконавця, не схожого ні на бардів, ні на офіційних зірок на зразок Йосипа Кобзона чи Валентини Толкунової. До того ж він виступав у темних окулярах, що виглядало дуже незвичайно і за радянських часів багатьох дратувало. Сам Олександр Борисович через багато років коментував: «Коли ти дивишся звідси, зсередини, то зображення ненабагато темніше, воно майже таке саме. Тобто ти бачиш усе, а твої очі не видно. Мені, напевно, завжди хотілося відгородитись від інших людей».
Він складав рок-балети та рок-опери. Багато виступав за кордоном, де Лайза Міннеллі, Дайон Уорвік, Стінг і Шарль Азнавур приймали його за свого. Склав музику до десятків фільмів - від "В'язня замку Іф" Георгія Юнгвальд-Хількевича, екранізації "Графа Монте-Крісто", де за кадром весь час звучать пісні Градського, до однієї із серій "Знаток".
«Бздень - і все»
Замість мемуарів Градського нам залишилася, наприклад, книга Євгена Додолєва «The ГОЛОС», що вийшла 2013-го і заснована на кількох інтерв'ю з Олександром Борисовичем. Ось, наприклад, пасаж про те, чому він не хоче писати спогади: «Та мене тут же поб'ють... Якщо я напишу все, що пам'ятаю... Краще ходити мовчки, з виразом, мовляв, я все про вас знаю, але краще не будіть у мені письменника... Я вважаю їх за всіх лайном, але ніколи не називаю конкретно, кого. Тому кожен із них думає, що я це думаю про іншого. І це всіх влаштовує. При цьому вони ж мене вважають людиною не їхнього кола. І не говорять про мене навіть тоді, коли я роблю їм щось серйозне та добре».
У цій книзі наведено не лише інтерв'ю, взяті Додолєвим, а й ті, які Градський давав іншим журналістам.
Набравшись сміливості, вони його питали і про смерть.
- А як би ви хотіли померти?
- Швидше. Бздень - і все.
- Чи боїтеся ви смерті? І в чому, на вашу думку, сенс життя?
- Так, боюсь. Поясню чому. Я так звик до того, що немає проблем, з якими не можна впоратися. І є тільки одне, з чим неможливо змиритися та впоратися. Це твоя смерть, смерть близьких і взагалі смерть як така. На питання про сенс життя відповідь я вигадав років вісім тому. Сенс життя - у постійному пошуку цього сенсу, і якщо цього пошуку немає і ніяка енергія не виділяється, вважай, ти просто помер. Якщо ти шукаєш сенс життя, ніколи його не знаходячи, то виділяєш при цьому якусь людську енергію, яка може комусь стати в нагоді.
Ну що ж, його енергія точно знадобилася багатьом.
«Поцілувалися та розійшлися»
Головною музою у житті Олександра Градського була його мама – Тамара Павлівна. Вона завжди й у всьому підтримувала сина, вірила в його талант, навіть коли цей талант ще не заспівав дзвінким голосом. Тамара Павлівна померла дуже рано, у 35 років, коли синові було лише тринадцять. Смерть матері стала найбільшим потрясінням у житті. На згадку про неї він узяв її прізвище і став Олександром Градським, до цього носив прізвище батька - Фрадкін.
Усі його подальші пошуки коханої жінки були по суті пошуками ідеалу, який втілювала його мати.
«Жінка має відчувати гордість за свого чоловіка. І бути впевнена, що її чоловік хороший і кльового поруч немає. Це головне для жінки, як на мене. А чоловікові необов'язково вважати, що його дівчина найкраща. Тому чоловікові можуть подобатися різні жінки. Але при цьому він повинен знати, що його подруга незвичайна, талановита, добра, розумна та красива», - міркував Олександр Борисович.
Він завжди мав успіх у жінок. На зорі туманної юності, коли Олександр виступав у групі «Скоморохи» і лише починав співпрацювати з режисером Андрієм Кончаловським (писав музику до його фільму «Романс про закоханих»), він закохався у дівчину Наталю (вона потім стала Наталією Градською). «Через три місяці після весілля потиснули одна одній руки, поцілувалися та розійшлися» – так згадував народний артист про свій перший «молодіжний» шлюб.
«Очевидна помилка»
Незабаром після розставання з Наталією він зустрів кінозірку Анастасію Вертинську, яка була старша за нього на п'ять років. 1976-го вони одружилися. За кілька років вони розлучилися. Анастасія Олександрівна в інтерв'ю неодноразово говорила, що шлюб із Градським був «очевидною помилкою». На що Олександр Борисович дивувався: чим він так насолив Вертинської, що вона доброго слова про нього не скаже? Коли вони були разом, все було не так уже й погано.
Але набагато більший біль, найімовірніше, йому приніс третій шлюб - з Ольгою Фартишевою, яка була молодша за Градського на 11 років. Вони одружилися 1980-го. Градському було трохи за 30, Ользі тільки виповнилося 20. Саме в цьому союзі народилися довгоочікувані діти – Данило (зараз йому вже 40) та Марія (їй 35). Цей шлюб протримався 20 років. Градський, як і раніше, багато виступав, заробляв. Дружина займалася будинком та дітьми – сімейна ідилія. І раптом несподіване розлучення, причому з ініціативи Ольги: ніби вона зустріла нове кохання. Градський після розлучення з Ольгою виправдовувався, що вони давно не жили разом і все йшло до розлучення. Але друзі музиканта казали, що Ольга своїм відходом завдала найсильнішого удару по його самолюбству. Після розлучення з Градським жінка швидко вийшла заміж. Їхні діти залишилися жити з батьком.
"Дівчина небесної краси"
2003-го Градський зустрів 20-річну киянку Марину Коташенко. Чарівне молоде виробництво не збентежила різниця у віці в 30 з лишком років. Градському на той час було близько 55.
Як вони познайомилися, мені розповідав сам Олександр Борисович:
– зустрів Марину на вулиці. Під'їхав машиною до дівчини, як мені здалося, небесної краси. І вирішив, якщо я з нею не познайомлюсь, ніколи цього собі не пробачу. Не було впевненості, що вона захоче зі мною знайомитися. І тоді я сказав сакраментальну фразу: «Дівчино, у вас є шанс доторкнутися до історії», - і заржав, ніби соромлячись. Марина посміхнулася, бо не лише не впізнала мене в обличчя, а й взагалі не знала, хто такий Градський, проте взяла мій телефон. А за два тижні передзвонила.
Багато хто тоді казав, що цей союз ненадовго. Мовляв, спритна киянка отримає від Градського максимум і кине його. Ні, вони продовжували жити разом, народжували дітей. У пари з'явилися сини – Олександр (7 років) та Іван (3 роки). Але офіційно оформляти стосунки не стали. Марина здебільшого живе з дітьми у заміському будинку Градського у підмосковному Новоглаголєві.
ДОСЛІДНО
Про характер
«Я важка людина. Мені це неодноразово говорили інші люди: "Спілкування з вами приносить багато проблем". Я ніколи цього не розумів - чому це я тяжка людина? Але я змирився.
Про сучасні пісні
«Пісень веселих майже не лишилося. Принаймні не відчуваю бажання їх писати. У кращому випадку є домішка іронії та сарказму. Від цього хочеться не сміятися, а плакати. Зараз модно не сміятися, а стебатись. Молодіжна субкультура причетна до вишивання. Але щоб було смішно, потрібен гідний предмет для стеба».
Про ангела-охоронця
"Не знаю, що це таке, як він модифікований і на що це схоже, але чомусь мені здається, що він є".
Про вічність
«Всі літератори, музиканти – і я в тому числі – стурбовані собою у часі. Страшно цікаво: ось я взяв та й помер. А мине 40 років – комусь хоча б буде цікаво те, чим я займався? Є шанс на це сподіватись».